Як повідомили «Дню» у приймальній комісії Київського державного лінгвістичного університету, найпопулярнішими при вступі до цього навчального закладу є спеціальності «японська філологія» (тут конкурс при вступі складає 8—9 осіб на місце) та «переклад — італійська мова» (до 10 осіб на місце). Втім, незважаючи на великий потік бажаючих вступити до Лінгвістичного університету і здобувати професію, безпосередньо пов’язану з мовами, все ж доводиться констатувати, що більшість абітурієнтів мають проблеми саме з українською мовою. Про це свідчать результати вступних диктантів, а також іспитів з іноземних мов — наприклад, англійську мову українські вступники знають краще за свою, що дуже турбує керівництво вузу, зазначає відповідальний секретар приймальної комісії університету Світлана Клименченко
Щойно закінчив слухати курс «Економіка вищої освіти в країнах, що розвиваються, та перехідних суспільствах» для докторантів кафедри освітньої політики та управління освітою Університету Міннесота. Основний викладач — професор Даррелл Льюїс, економіст за фахом, до недавнього часу очолював нашу кафедру, з ним в парі — економіст Департаменту освіти Свiтового банку Халіл Дундар. Халіл «веде» кілька країн, в тому числі — Польщу, і добре орієнтується в ситуації з освітою в посткомуністичних країнах. На мою долю випало переводити загальнотеоретичні проблеми, що обговорювалися, в практичну площину на прикладі України, Росії, Білорусі та Чеської Республіки. За результатами вивчення цього курсу і у світлі нинішнього обговорення проекту Національної освітньої доктрини хочу поділитися деякими думками стосовно перспектив фінансування вищої освіти в нашій країні. Хоча Україну з її практично повністю письменним населенням, високим рівнем наукового й технологічного розвитку важко віднести до країн, що розвиваються, але перехідний характер сучасного етапу національного розвитку має багато спільних характеристик з цими країнами, тому порівняння, скажімо, з Латинською Америкою, а тим паче — iз США та Великою Британією не буде дуже образливим для нашої вищої освіти, що, за висловом багатьох видатних вітчизняних діячів, продукує найкращих у світі фахівців.
Однією з найпопулярніших у світі стратегій національного розвитку є розвиток людського потенціалу. Суть її — забезпечити суспільний розвиток, надаючи пріоритет індивідуальному розвитку кожної людини. Ця стратегія розглядає освіту не стільки як форму споживання суспільних фондів, скільки як суспільні інвестиції, виходячи з того, що освічене населення становитиме кваліфіковану робочу силу, необхідну для індустріального розвитку й економічного росту нації. Відповідно, основні компоненти такої стратегії — збільшити суспільні витрати на освіту, забезпечити рівний доступ всіх громадян до навчання на основі їхнього власного вільного вибору форм, рівнів і напрямів навчання, а також підтримка при цьому високої якості освітніх послуг. Останні публічні виступи Президента України, провідних політиків і урядовців, проект закону про вищу освіту, проект Національної освітньої доктрини та інші матеріали свідчать про те, що й Україна зробила свій вибір на користь такої стратегії.
Проаналізуймо, що означає ця стратегія для економіки, політики й соціальної сфери нашої країни. Логічно взяти до уваги перш за все вищу і професійну освіти, оскільки в умовах повної письменності та відносно високого технологічного рівня виробництва саме вона найсуттєвіше впливатиме на розвиток людського потенціалу. Якщо система освіти — це об’єкт для суспільних інвестицій, то логічно, перш за все, оцінити ефект від інвестування коштів у цю галузь, або, простіше, скільки копійок потенційного прибутку принесе кожна державна гривня, вкладена в діяльність вищих навчальних закладів. І якщо цей потенційний прибуток значний, то чи не варто нам суттєво розширити цю галузь, тобто відкрити ще кілька десятків державних вищих навчальних закладів (ВНЗ), щоб усі бажаючі могли отримати вищу освіту, і тим самим підняти нашу економіку і суспільство?
Простий перегляд численних скарг ректорів університетів, професорів, студентів за останні роки свідчить, що державна влада ще не усвiдомила достатньою мірою можливостi робити гроші з освіти, бо фінансування ВНЗ неухильно падає. І цікаво, що не тільки у нас, але й в усьому світі уряди настільки нерозумнi, що «ріжуть курку, яка могла б нести золоті яйця».
Всі без винятку країни світу протягом останніх 20— 30-х років значно збільшили кількість студентів вищих навчальних закладів. З 1965 по 1988 рік у Африці прийом студентів до вищих навчальних закладів зріс у десять, у Латинській Америці — в сім, в Азії — у п’ять разів. Одночасно з цим спостерігалося поступове відносне і навіть абсолютне зменшення суспільних витрат на вищу освіту. Так, в Африці з 1988 по 1991 рік загальні витрати на вищу освіту знизилися з 0,72% до 0,5% ВНП. Витрати в розрахунку на одного студента в 1988 році становили в Азії 0,56 від рівня 1975 року, а в Африці — 0,38.
Зменшення державної фінансової підтримки (а точніше, державного утримання) спостерігається і у високорозвинених країнах. Британський уряд у 1979 році зрізав бюджет університетів на 100 мільйонів фунтів стерлінгів; до 1985 року державне фінансування зменшилось ще на 17%, а з 1985 року це скорочення становило в середньому 2% на рік. У США останніми роками також зменшуються державні надходження до бюджетів університетів. Університет Міннесота, в якому перебуваю, недоотримав порівняно з минулим роком 220 мільйонів доларів з бюджету штату.
Одна з основних причин такого зниження асигнувань на вищу освіту — необхідність суттєво розширити програму соціального забезпечення і провести структурні та технічні реформи в національних економіках. Інша, також дуже важлива причина, — зміна сприйняття суспільством місії вищої освіти. Як уже говорилося вище, в рамках стратегії розвитку людського потенціалу освіта розглядається скоріше як суспільні інвестиції, від яких очікують дивідендів у вигляді підвищення життєвого рівня, економічного розвитку тощо. І якщо ці інвестиції не приносять видимих результатів, тобто принаймні пропорційного підвищення життєвого й економічного рівня в країні, логічно чекати їх відкликання. Крім того, прагнення дотримати вимог рівного доступу до вищої освіти всіх громадян держави в умовах розширення масштабів системи призводить до зменшення приведених суспільних витрат і, відповідно, до зниження якості освіти.
Враховуючи світову практику й напрям суспільних та економічних реформ, неважко прогнозувати подальше зниження бюджетних надходжень до вищих навчальних закладів України. Спрямування політики уряду на розвиток програм соціального забезпечення (принаймні про це оголошено) і зосередження суттєвих коштів на здійсненні інноваційної перебудови економіки неминуче позначиться на фінансовому становищі й без того бідних університетів. Зокрема, необхідність поліпшити соціальне забезпечення викладачів та співробітників ВНЗ, тобто, грубо кажучи, підвищити їхню платню до належного рівня (а це приблизно подвоєння нинішніх фондів заробітної плати) означає, що треба збільшити державні видатки університетам хоча б на 50%. Але ж підтримка високої якості вищої освіти вимагає ще значних витрат на літературу, обладнання, участь професорів і вчених у конференціях, оновлення нерухомості й таке інше. Інноваційний розвиток економіки неминуче вимагатиме дуже великих витрат на розробку або придбання й адаптацію нових технологій, які є неймовірно дорогими. Тому виникають великі сумніви стосовно реальності планів підняття української вищої освіти на належний рівень лише за рахунок державних коштів.
Чи є вихід з цього становища? Звичайно, і не один. Досвід багатьох країн свідчить, що в першу чергу необхідна структурна перебудова всієї системи вищої освіти, запровадження нових принципів діяльності навчальних закладів. Інакше кажучи, необхідно:
визначитися з місією ВНЗ різних типів у нових умовах побудови демократичного суспільства і ринкової економіки;
диверсифікувати формування їхнiх бюджетів, щоб залучити значні кошти з недержавних джерел;
радикально змінити принципи управління вищою освітою, щоб ВНЗ були автономними учасниками ринків праці й технологій, могли самостійно розпоряджатися заробленими коштами, звичайно, за умови певного контролю й звітності;
розробити спеціальну національну (підкреслюю, національну, а не лише державну) політику реформування вищої освіти.
З публікацій в українській пресі видно, що ні в Міністерстві освіти і науки, ні в самих ВНЗ немає остаточної позиції стосовно того, як далі «розбудовувати» вищу освіту. Проект відповідного закону вже третій рік мандрує лабіринтами урядових і законодавчих офісів і застаріває з кожним днем. Якщо зволiкання з його прийняттям — справа рук міністра освіти, то можу це тільки iз захопленням вітати, бо коли ті напівзаходи і напіввизначення, що містяться в цьому проекті, будуть ухвалені парламентом, це означатиме продовження мук з народження нової системи вищої освіти.
А те, що це має бути якісно нова система, уже, здається, мало в кого викликає сумнів. Адже iз системного аналізу відомо, що зміна хоча б одного елементу в будь-якій системі призводить до її деформації, неправильної роботи і, як наслiдок, — розпаду. Численні «поетапні» реформи і в економіці, і в політиці (згадаймо горбачовську «перестройку»), і в освіті обертаються завжди погіршенням роботи старої системи і зволiканням впровадження нової на невизначений час. Стара радянська система вищої освіти працювала хоч і не ідеально, але безперебійно. З тих часів запроваджено нову структуру «освітньо- кваліфікаційних рівнів», сформувався суттєво незалежний загін недержавних і просто приватних (прибуткових!) навчальних закладів, майже зникло поняття примусового направлення на роботу (чому багато випускників зовсім не раді); державні ВНЗ не соромляться брати плату за навчання зі збіднілих громадян країни — і можна ще продовжувати цей перелік якісних змін. Але все це відбувається в рамках старих стосунків між міністерством і підлеглими ВНЗ, старих принципів формування держзамовлення і бюджетного фінансування, оплати праці викладачів не за якістю підготовлених фахівців, а за кількістю прочитаних (в прямому розумінні) лекційних годин.
У газетній статті важко робити детальний науковий аналіз сучасного стану і висувати науково обгрунтовані пропозиції стосовно виходу з кризи. Структури Міністерства освіти і науки набагато краще за мене орієнтуються в ситуації, що склалася, хоча б тому, що у них в руках більше інформації, яку мені взяти ніде: за десять років існування незалежної України міністерство так і не спромоглося створити веб-сайт, відкритий для вільного доступу через Інтернет, що давав би необхідну інформацію не лише придворним дослідникам, але й усім бажаючим, подібним до мене. До російського Міністерства освіти дістатися дуже легко, і наявна там інформація, хоч і не вичерпна, але досить повна.
Насамкiнець хочу запропонувати своїм колегам, які мали змогу побувати за кордоном, зануритися в життя університетів інших країн і з відстані подивитись на нашу вітчизняну систему освіти, розпочати обмін думками та ідеями стосовно нинішньої ситуації та виходу з неї. До речі, університет «Києво-Могилянська академія», де я працюю на кафедрі політології, в найближчій перспективі планує організувати міжнародний постійно діючий семінар з проблем майбутнього світової вищої освіти, в якому братимуть участь американські, європейські, азійські та африканські вчені.