Щоразу, коли я під’їжджаю до мого рідного містечка, щемить серце, очі напружено вдивляються в далечінь, намагаючись розгледіти знайомі змалечку обрії.
Я навідуюсь сюди кожного року, щоб пройтися стежками свого дитинства, віддати шану померлим рідним і родичам, сповнитися благодатної енергії, напитися досхочу найсмачнішої у світі води з Пирогової криниці. А ще я сумую за «чистокрилим вітерцем». Коли дозволяло здоров’я, заради цього вітерцю приїздила в Дунаївці аж із Чикаго моя колишня вчителька — Соня Марківна. Як я її розумію...
Буваючи на малій батьківщині, мимоволі порівнюєш сьогодення з минулим, розмірковуєш над тим, що було і як стало.
Окрасою Дунаївців та їхніх околиць завжди була річка Тернава. Уперше я побував на її берегах, коли мені минуло чотири роки. То було незабутнє враження. Переді мною лежала широка долина, по якій кількома рукавами текла річка, виблискуючи дзеркалами плес, оточених темно-зеленими очеретами, — справжній райський куточок для лелек, качок, ондатр, коропців, линів, в’юнів, плотви... Минуло лише декілька десятиліть, і на місці цього дива залишилась «канава в лютих бур’янах...» Розпочали нищення славні радянські меліоратори, прокопавши від Ганівки до Дунаївців «нове русло», а насправді — канаву. Долучився до «справи» маслозавод, роками скидаючи неочищені стоки просто в річку. Найбільше гнітить усвідомлення того, що остаточно цю оазу знищили мої земляки, перетворивши її не просто на канаву, а на стічну канаву, мертву і смердючу.
«МОЛОЧНІ РІКИ» ДУНАЄВЕЦЬКОГО МАСЛОЗАВОДУ СТІКАЮТЬ У ТЕРНАВУ. ФОТО АВТОРА, 2008 р.
Невже моя улюблена річечка загинула й ніколи не відродиться? Можливо, ще не все втрачено. Своє авторитетне слово давно повинна сказати місцева влада. Адже вихід є, треба лише припинити її забруднювати, докласти певних зусиль, і вона оживе.
«ПОДІЛЬСЬКИЙ МАНЧЕСТЕР»
Особисто для мене було цікаво дізнатися думку про наших пращурів, дунаєвчан другої половини XIX ст., висловлену маловідомим А. Вельським у статті «Містечко Дунаївці», розміщеній у газеті «Кіевлянин», № 101 за 26.08.1875 р.:
«Взагалі... населення Дунаївців більш підприємливе, аніж мешканці багатьох наших сіл та містечок. Більшість має все необхідне для задоволення своїх потреб і може вважатися заможним. Дуже бідних майже немає...
Словом, дивлячись на речі без усіляких хитросплетених теорій, мешканці Дунаївців належать до найщасливіших людей у світі. Однак на цьому світлому тлі є й темні плями. Так, місцеві жителі не в кращий бік відрізняються від своїх собратів неохайністю і брудом у помешканнях... Не вірять тут також у шкоду для здоров’я від смердючих від гною дворів, псування гноєм колодязної води та безліч інших подібних речей...»
Дунаївці були промисловим центром Поділля, відомим свого часу продукцією місцевого виробництва на всю Російську імперію, а потім і СРСР; була велика громада німецьких колоністів, які власне й перетворили наше село на «Подільський Манчестер»: німецька колонія вирізнялася своєю привабливістю і, до речі, створила першу на Поділлі добровільну пожежну охорону; була також у нас велика єврейська громада, з поширенням хасидизму містечко було його важливим центром. Ось як описує Дунаївці наприкінці XIX — на початку ХХ століть Цві Шарфштейн у своїй книжці Dunovitz my hometown: «Коли власники почали завозити з Німеччини великі парові машини, селище прокинулося від сну, стало місцем торгівлі, яка успішно розвивалася. Буваючи в найближчих селах, я бачив там вражаючу бідність, пусті вулиці й базари, а на призьбах — сумні обличчя безробітних чоловіків та жінок.
У нас було по-іншому. Навкруги вирували життя і рух. Багато людей займалося торгівлею та їздили по країні. Наше село пишалося прошарком жителів, які не рахували кожної копійки, елегантно одягалися, а їхній стіл справді був дуже багатим. Місцеві євреї мали джерело додаткового прибутку, забезпечуючи німецьких виробників шерстю з Бессарабії, Криму, Кавказу і навіть з-за кордону, з далекої Австралії. Джут вони привозили з Нижнього Новгорода, фарби — з Латвії та Німеччини. На залізничній станції в Проскурові важкі вантажі перевантажувалися на вози і кіньми доправлялися до місця призначення. Євреї містечка як торгові агенти фабрик або самостійно їздили вздовж і впоперек містами й провінціями Росії та продавали товари, потрапляючи аж до Сибіру».
НА СТАРОМУ МОГИЛІВСЬКОМУ ЦВИНТАРІ. ФОТО АВТОРА, 2011 р.
Звісно, за сто років сталося багато змін. Останнім часом середмістя помітно покращало, з’явився водограй, ошатні лавки в парку... У місті проходить багато цікавих і корисних заходів, організованих відділом культури Дунаєвецької РДА, зокрема за активної участі дирекції та співробітників Дунаєвецького районного краєзнавчого музею. Засмучує, що громадськість так і не домоглася припинення надзвичайно шкідливoгo для навколишнього середовища виробництвa пінопласту на території міста, поки що не утворилася критична маса відповідальних, мислячих, культурних людей, бере гору байдужість, нехлюйство та глупство: якщо в помешканнях і стало чистіше, то весь бруд тепер у водоймах, лісопарках, навіть нa кладовищах...
Складно не погодитися з думкoю Оксани Пахльовської про те, що сьогоднішня криза України — це криза не політична і не економічна. Це криза культурна, в широкому сенсі — від культури слова до екологічної культури.
Переконаний, попри все, наше місто має хороший культурний потенціал. Мабуть, не випадково тут народилися відомі діячі культури і науки: Владислав Заремба, Болеслав Войнович, Степан Риндик, Ієхезкель Кауфман, Франц Лендер, Федір Шевченко, Семен Індурський і багато інших видатних особистостей. Boни є прикладoм для молоді, caме на їхніх біографіях і творчому спадку cлiд виховувати юних (i нe тiльки) дунаєвчaн.
ВЕЛИЧЕЗНИЙ ДОКІР
Утім, нині багато наших міст (та й не тільки наших) чомусь почасти нагадують місто Глупськ, яке вигaдав єврейський письменник Менделе Мойхер-Сфарим.
Східна мудрість стверджує: кожне місто прикрашає мудрий правитель, справедливий суддя, хороший лікар і повноводна річка. Дунаївці річка не прикрашає, а навпаки — сумний докір усім нам, вона просто волає до нашого сумління і здорового глузду.
Такий самий докір я відчуваю, коли проходжу повз пам’ятник Тарасові Шевченку. Якби Тарас Григорович ожив і поглянув навколо себе, то, мабуть, сказав би: «Схаменіться!..»
До чого ж це все... Уже на околиці міста відчувається якийсь сюрреалізм, яким віє від дорожнього знака з написом DUNAIVSI (бракує літери «Т»).
Зазначу, що це знущання зi здоровoгo глуздy «промовляє» до гостей і транзитних пасажирів уже багато років. Аналогічне відчуття охоплює, коли помічаєш, якщо вірити тим же дорожнім знакам, що тут несуть свої води дві річки: на півдні міста — Тернава, а на заході — Тернавка. Намагаєшся второпати цей казус, але нічого не виходить. Виникають сумніви щодо своєї адекватності, і ставиш собі питання: де я, куди потрапив, чи бува не в Глупськ?
Ідемо далі... і знову від побаченого на табличках з назвами вулиць, написах на пам’ятниках і рекламних вивісках виникають ті самі запитання...
«Не ті тепер Дунаївці, Тернава-річка не та...» (перефразовуючи класика). Здавалося б, уже ніхто не заважає, в тому числі й антисемітам (вони були і будуть), нема на кого перекласти відповідальність... І що ж ми сьогодні маємо? До чого ми «доборолися»? І що буде, якщо не змінимо сьогоднішнього вектора виродження на вектор відродження і розвитку? Сьогодні ми нагадуємо навіть не мурашник (там діє колективний розум), а плicняву...
В одному невеликому місті на Подніпров’ї я побачив доволі оригінальні назви провулків: Кривий, Глухий і Крутий, до того ж, поряд, один за другим. Отакі криві, глухі та круті розписують вздовж і впоперек наше місто, панує войовниче невігластво. Таких «писателів» видатний український мовознавець і поліглот Агатангел Кримський називав «мовокалічниками». А Модест Левицький вважав, що немає виправдання «для тих недбалиx, що, забувши всяку шану до рідної мови, калічать її так, що іноді й пізнати трудно: чи то українська, чи поганенька московська мова».
Спіймав себе на думці, що, розповідаючи знайомим про Дунаївці та околиці міста, найчастіше використовую слово «було»! І справді, було багато цікавого, неймовірного і хорошого. Але ж хочеться, дуже хочеться, щоб «було» не лише в минулому, а й у майбутньому, щоб нащадки жили краще, щоб ми таки розвеселили «тую червону калину!» Та якщо більшість із нас і надалі залишатиметься «тупо-боязко-безмовно-вбогими», то втратимо все...
Закликаю і благаю керівництво району й міста, всіх патріотів Дунаєвеччини негайно розпочати екологічну кампанію з відродження рiчки Тернави, найперше накресливши відповідну програму. Подібні програми збереження малих річок діють у багатьох областях, можна скористатися їхнім досвідом. І не відкладати на завтра. Завтра може бути пізно.
Безперечно, нагальних справ з надлишком у керівництва міста і району, депутатів міської та районної рад, усіх нас. Але, переконаний, ми не маємо права забувати бодай на мить про порyшені вище питання. Наші діти нам цього не пробачать.
При цьому не забуваймо слова премудрого царя Соломона: «Завзятість невігласів уб’є їх, і легковажність дурнів погубить їх». Тож усе мycимо робити зважено, наполегливо й цілеспрямовано.
