Півторакілометровий відтинок дороги соняшноковими полями та через Майорівський став сполучає Качанівку та село Петрушівці Чернігівської області. Ті півтори тисячі метрів слугували для нас мостом не лише між двома адміністративними одиницями, а одночасно — між різними епохами та класами українського суспільства на проміжку від ХVIІ до XX стст.: аристократичним дворянством та вільним козацтвом. Дух першого ясно вичитується у Качанівському маєтку — Національному історико-культурному заповіднику. Другий культурний феномен сучасні козаки відроджують у так званому Соколиному хуторі у Петрушівцях.
БІЛИЙ СПОКІЙ КАЧАНІВКИ
Центральна брукована алея довжиною у 450 метрів пролягла між садибною Георгіївською церквою та Качанівським палацом — як казали колись, «від престолу — до столу». Ідучи алеєею на захід, потрапляємо у парадне подвір’я палацу.
Сама П-подібна споруда з двома одноповерховими флігелями по боках та декоративним куполом здалеку, з-за дерев дещо схожа на Білий Дім. Зблизька ж на ніжномолочному фасаді чітко проявляється діамантовий руст, багатоярусний фронотон та інші атрибути класицизму.
Поряд з тим, що життя навколо замку трохи сповільнюється, все ж не завмирає: праворуч — студенти-художники переносять лінії палацу на полотно, ліворуч — екскурсійна група з фотоапаратами фіксує його «у цифрі», а попереду — історія дворянських українських родів живе у камені та музейних експонатах на двох тисячах двадцятьох квадратних метрах загальної площі замку. Власне, ця історія народжувалася ще у 40-х роках ХVIII століття, коли на території сучасного маєтку було два хутори, що належали придворному півчому Федору Качанівському, а після його смерті перейшли у власність брата Івана. За прізвищем роду запам’ятала історія і місцину — Качанівкою. Увесь цей білий кам’яний ансамбль, який сьогодні мандрівник споглядає у Качанівській садибі, народився трохи згодом — у 1770-х, коли тутешні землі з щедрої руки Катерини ІІ відходять у власність Рум’янцева-Задунайського. Через руки його сина та подружжя Почеків маєток 1824 року переходить у володіння до Григорія Степановича Тарновського.
За майже сімдесят років володіння Качанівкою три покоління Тарновських перетворили її у культурно-мистецьку резиденцію творчої еліти того часу. Кількість гостей, які засвідчили своє перебування у маєтку підписом у сімейному альбомі Тарновських, — 608. Серед них і Шевченко, і Гоголь, Глінка, Костомаров, Рєпін, Врубель. Тут по-особливому складалися слова у поетів-письменників, вдало компонувалися ноти у композиторів. Оперу «Руслан та Людмила» Глінка написав саме у одній зі світлиць Качанівського палацу. Та й Шевченка сюди тягнуло.
З 1898 року у Качанівки нові господарі — Павло Іванович Харитоненко, власник дев’яти цукрових заводів. Він цивілізує Качанівку, організовуючи тут навіть один з перших у Російській імперії боулінгів. З рук роду Харитоненків садибу виривають революційні події початку ХХ ст. Після статусів декількох видів лікувальних закладів за радянської влади, з листопада 1981 року Качанівка, нарешті — історико-культурний заповідник. Статус національного він отримав у лютому 2001 року.
Інтер’єр палацу розказує і показує значно більше. Дореволюційна споруда була поділена на 76 кімнат. Сьогодні начиння цих приміщень переважно не автентично качанівське, а входить до музейного комплексу маєтку. З оригіналів садиби залишилося кілька сервізів, порцеляна, старовинні крісла та рояль кінця ХІХ — поч. ХХ століття у банкетній залі. Інструмент, до речі, звучав і для колективу «Дня». Адже кожен охочий може спробувати себе за ним у ролі маестро.
Коли в одному з приміщень екскурсовод закінчила черговий фрагмент розповіді, люди почали розходитися, а в коридорчику стало майже тихо, з-за дверей біля сходової клітки долинула музика. Декілька цікавих прихилилися, дослухаючись. «Урочиста реєстрація шлюбу», — пошепки зрезюмував хтось. Та музика наздогнала нас ще й у внутрішньому, так званому інтимному, дворику палацу, де збереглася єдина паркова скультпура «Зима». Чи то справді була весільна церемонія, чи ні — не знаємо. Але відомо, що така практика у Качанівці насправді дуже популярна.
Тут, зрештою, благодатне місце для таких оказій: ненав’язливий чистий білий колір Качанівського комплексу, майже 700 га паркової зони. Серед парку на березі Майорського ставу — парадоксальна напіврозвалена споруда, обліплена плющем, яку такою не просто зробив час, а яка одразу ж планувалася як руїни. Романтичні, як їх тепер називають, руїни.
...На березі Майорського ставу підходить жінка, питається, звідки нас стільки, хто ми. Відрекомендувалися. «А я звідси, — ділиться Лідія Іванівна, мешканка сусіднього села. — З дитинства сюди приходжу, милуюся…»
Бо є чим милуватися. Арковий міст, дуб Довженка, під яким режисер відпочивав після зйомок фільму «Щорс», став, туї — усе це складові специфічного качанівського спокою.
І полягає його особливість у тому, що почуваєшся тут, як на забутому всіма українському хуторі і, одночасно, — у шанованому всіма і неперевершеному французькому Версалі!
ЯК ЖУРНАЛІСТИ «Дня» ВПРАВЛЯЛИСЯ У КОЗАЦЬКОМУ МИСТЕЦТВІ
Після відвідин історико-культурного заповідника «Качанівка» делегація «Дня» завітала у гості до Соколиного хутора. Площа місцини доволі-таки переконлива — понад п’ять гектарів. На цій землі українській розташувалося чимало цікавого.
Господар хутора, Микола Череп, зразу ж почав розповідати «школярам» різноманітні легенди та перекази, одна із яких про те, що авторами Велесової книги є новгородські волхви.
Після обіду для нас провели майстер-клас катання на коні. А точніше — презентували фрагмент кінного виступу. Микола Череп під час усіх виступів демонстрував майстер-клас з вправляння шаблею, окрім того, також показував, як користуватися гарматою. Опісля наші оглядини хутора продовжились у хаті, де кожен бажаючий, ознайомившись з традиційним побутом, міг кілька хвилин побути козаком. Щоправда, для сучасної людини, яка звикла до зовсім інших умов, ніж ті, в яких жили козаки, таки поставили ліжко, холодильник, облаштували туалет та Wi-Fi. Такий крок легко зрозуміти, оскільки спати на мішках з соломою насмілиться далеко не кожен. «Тут Ви повністю доторкаєтесь до предковічного моменту пращурів українського народу в усьому: побуті, культурі, традиції, народній кухні, військовій козацькій справі. Ми все-таки хотіли би передати це все нашим дітям і тим, хто приїздить до нас, щоб вони відчули і зрозуміли нашу історію», — зазначив Микола Череп.
З центральної будівлі Соколиного хутора група «школярів» попрямувала до етнографічного музею. Усередині будівлі ми побачили дві колони, на яких випалено кирилицю та глаголицю. Зіронізувавши, Микола Череп сказав, що це наче у масонів: перша колона символізує космос — порядок, друга — Землю, безпорядок. Окрім того, тут збережено чимало експонатів: зброю, сідла, військові каски, фляги, геральдику, одяг.
Мандрівка на Чернігівщину позначила на інтелектуальній карті Літньої школи ще дві культурно-історичні точки. Дворянська Качанівка та свободолюбивий Соколиний хутір поєдналися у комплексній подорожі, виявивши різносторонність національного українського характеру.
