«ВИСОКИЙ СПОКІЙ» ЛІЛЛЯ
«Ви їдете лише до Лілля?» — суворо запитала мене пані на паспортному контролі. Це сталося не десь в аеропорту, а в центрі Брюсселя, на вокзалі під час посадки на поїзд. Пояснюється все просто: експрес Брюссель — Лондон їде через територію Франції, але потім залишає межі Шенгенської зони. Тому пасажирів піддають паспортному контролю. І, крім того, огляду на безпеку, як це зазвичай буває на швидкісних поїздах. Я сів у вишукану «стрілу» і дуже скоро опинився в Ліллі. Гріх було не скористатися перебуванням у Бельгії й не влаштувати собі таку екскурсію.
І ось ми в Ліллі. Виходжу з обнесеної спеціальними ѓратами зони проходження міжнародних поїздів. Люди тут спокійні, «позитивні», толерантні. Їх не відрізняє ані кокетство парижан, ані імпульсивність провансальців, ані провінційна скутість. Але з перших же кроків дається взнаки Франція. Вас хтось зачепив і вибачився, або підказав вам потрібну вулицю, або запитав, котра година, або просто продав вам круасан. І в один з таких моментів ви, тільки-но вийшовши з будинку вокзалу, одразу знову відчуєте, що перебуваєте у Франції. За манерою висловлюватися, особливою чемністю, прихованою витонченою іронією. Блок гранично точно назвав це «галльським гострим духом». Звісно, й сам якось змінюєшся в такі моменти, поступово починаючи перейматися французькою ментальністю...
Враження від Лілля можна розподілити на кілька картин. Особливо яскрава — це враження від природи. Або від того, що можна назвати модним словом «ландшафтний дизайн». Виявляється, в Ліллі є свій Булонський ліс, що називається так само, як у Парижі — Буа де Булонь. Це розкішний парк. У ньому я блукав, немов у казці. Там була чапля, водяний пацюк, небачені птахи, мальки риб (вони ж — жертви вищезгаданої чаплі), небачені сонечка (чотири великі червоні плями на чорному тлі). Були і річка, і струмок. Через струмок проходить брід. Частина струмка заросла дуже гарною й мальовничою світло-зеленою ряскою. За бродом ряска закінчувалася. Чапля придивлялася до мене, але й про свої справи не забувала. Дуже граціозно вона, застигаючи в будь-який момент свого руху, переступала дном струмка й визирала те, що їй було потрібно. Водяний пацюк пірнув, стрибнувши з берега у воду, і перетнув струмок під ряскою, про що можна було здогадатися через ледь помітне коливання води в кількох місцях. Потім він опинився уже на іншому березі й хутко зник. Я спостерігав за цим потайним життям струмка з незвичної точки — стояв посередині броду. Чапля гадала, що я теж виглядаю собі тут щось їстівне й, мабуть, складаю їй конкуренцію. Якийсь випадковий перехожий ненадовго зупинився за моєю спиною: йому було цікаво, що так привернуло мою увагу. Він теж трохи подивився на чаплю. При цьому його зовсім не здивувало, що я займаюся такою «нісенітницею». Хоч я й не бачив його обличчя, але виразно відчував від нього флюїд захопленості прекрасним, котрий властивий французам як нікому іншому. Вони запросто можуть милуватися птахом чи бабкою — це в порядку речей. Потім, пройшовши до парку, я побачив месьє, який сидів на ослоні та обмірковував своє життя. Може, це він і був? Для повноти звіту й справедливості заради слід визнати, що в Ліллі трапляються не лише дивовижні, а й звичайнісінькі сонечка. Таке, зокрема, потім сіло на мене просто в місті й досить довго подорожувало зі мною вулицею.
У парку, про який ідеться, є пам’ятник композиторові-романтикові Едуару Лало, уродженцеві Лілля. Було дуже зворушливо побачити його тут. У студентські роки мені досить часто доводилося акомпанувати віолончельний концерт цього композитора, а потім і слухати його знамениту скрипкову «Іспанську симфонію». Лало відомий світові передусім завдяки цим двом творам.
Отже, поступово я перейшов до ще одного типу вражень — пам’ятників. Тут є пам’ятник Луї Пастеру, встановлений до його ювілею 1922 року. Є пам’ятник одному з мерів Лілля, пам’ятний знак на честь Шарля де Голля. Неподалік від вокзалу є пам’ятник Франсуа Міттерану, якого я колись бачив ще живим у Парижі.
Окремим типом вражень варто вважати собори. У першому ж з них, до якого я потрапив — соборі Святого Моріса, — мене приголомшила одна робота на виставці сучасної французької художниці Агнес Дебу, розгорнута в нефі. Там були представлені її ікони. Але серед ликів святих я побачив одне-єдине полотно, яке з першого погляду вирізнялося світськістю. Це був портрет виснаженого в’язня фашистського концтабору в смугастій робі з номером на грудях... У такому контексті й у такому приміщенні це буквально вражало! Повернувшись додому, я написав до Лілля листа із вдячним відгуком про цю виставку.
І нарешті, ще одна група вражень — це враження від напрочуд смачних темних сортів місцевого пива. У цьому я встиг переконатися в одному з ресторанчиків неподалік від старого вокзалу Лілль-Фландр. Та сама марка може бути представлена в трьох «іпостасях» — світле, темне, що його французи називають «коричневим», та «амбре». Етикетка із зображенням трьох веселих броварників відома тут навіть переконаним непитущим. Що вдієш, дається взнаки близькість до найбільш «пивних» країн Європи — Бельгії та Нідерландів. До речі, на вокзалі деякі написи на покажчиках були дубльовані фламандською мовою. Чудовий приклад поваги до історичного минулого! Я повернувся в Брюссель тим самим «Євростаром». Паспортної прискіпливості вже не було, бо поїзд не виїжджав за межі Шенгенської зони. Півгодини в дорозі, й ви на південному вокзалі Брюсселя — Брюссель-Міді. Не знаю вже, скільки часу було потрібно на подібний вояж, скажімо, за часів Тіля Уленшпігеля...
НА БАТЬКІВЩИНІ ЕКЗЮПЕРІ
Прибуваючи до Ліона, ви не зможете не звернути уваги, що Антуан де Сент-Екзюпері народився саме там. Бо аеропорт цього міста названий його ім’ям. Але саме місто — дуже стародавнє, в ньому можна знайти навіть руїни античної епохи. Ліон виник як поселення галлів понад дві тисячі років тому, а 43 року до нашої ери став частиною Римської імперії. У V—VI ст. він був столицею королівства Бургундія. І лише в XIV столітті ці землі були приєднані до володінь французького короля.
Ліон недарма відомий у світі як місто ткачів: протягом останніх п’яти століть тут і справді процвітає ткацький промисел. Це місто не надто пагористе, але там є чимало узвозів. Вони, втім, зовсім не схожі на київські. Спускаючись із ліонських пагорбів, ви зусібіч оточені камінням, а внизу завжди можете розрізнити якусь центральну площу або вулицю. Щось подібне є, наприклад, в Афінах або Лісабоні. Одного разу на прогулянці я пересвідчився, що без пригод у Ліоні не обійтися. Спочатку я наткнувся на вуличну виставу модернового балетного спектаклю. Потім, безтурботно збігаючи сходами, я раптом почув оклик: «У тебе є папірець?» Так до мене звернувся шкет із числа вуличних «гаврошів». Я одразу зміркував, який «папірець» мався на увазі. Уже за хвилину він запитував у мене: «Адже тобі потрібен гашиш, правда?» У відповідь я чемно попрощався, пустуючи й копіюючи інтонації лінгафонних курсів. Далі хтось, побачивши напис на моїй футболці, крикнув мені вслід: «О, Севілья, привіт!» А потім сталася ціла історія: пані бальзаківського віку попросила мене не більше не менше, ніж перелізти через високий паркан і зсередини відкрити хвіртку двору її будинку, бо вона забула ключі. «О, то ви пишете?» — з радісною та вдячною посмішкою перепитала на прощання мадам, дізнавшись, що я журналіст. Нарешті, пройшовши через всі перипетії спілкування з жителями узвозу, я спустився до міста й опинився біля музею образотворчих мистецтв, на площі Торро з її кінним пам’ятником і фонтаном.
У Ліоні ви знайдете безліч ресторанів. І майже кожен із них буде витриманий у старому доброму французькому дусі. Перед трапезою офіціант завжди принесе вам графин із водою. У якийсь момент я, роблячи замовлення, заблагав: «Тільки не треба води!» Бо, як усі цивілізовані українці, не звик щохвилини запивати вечерю водою. Найбільш «ресторанна» вуличка Ліона називається рю Мерсьєр. Тут ціла галерея вишуканих закладів громадського харчування на будь-який смак! Загляньте туди, і за суму, що не перевищує ста гривень, вам гарантований лукулів бенкет. В облаштуванні ресторанів тут рідко можна зустріти новизну й постмодерн, які в нас асоціюються з розкішшю й дорожнечею. Навпаки, у багатьох випадках ви виразно відчуваєте, що на цьому самому місці ресторан був і п’ятдесят, і сто років тому. Причому ресторан суто французький. Саме такі ресторани вважаються тут найкращими. У нас же тенденція дещо інша — дорогі ресторани, у яких подають страви різноманітних національних кухонь, ми вважаємо особливим шиком. Якщо пройтися по рю Мерсьєр, вам впадуть у вічі найрізноманітніші назви ресторанів — «Гіпопотам», «Жахливі діти», «Макаронні дороги», «Ліонське бістро», «Винний куточок», «Хазяїн П’єр», «Гастон». Останній із них влаштований у дусі сільської харчевні, всередині там навіть стоїть трактор. Неодмінно варто покуштувати одні з місцевих ласощів — «ліонський салат». А на закуску ви маєте шанс отримати шматочок французького сиру, котрий подається як окрема страва.
Як одягаються ліонці? Як і всі французи — витончено і з натяком. Запам’яталася одна мадемуазель у короткому сірому осінньому пальтечку типу «редингот», яскраво-зелених лосинах і лакованих фіолетових черевиках зі шнурками. Але загалом гама кольорів осінньо-зимового одягу більш стримана. Вітрини, вітрини, вітрини... Їх тут, мабуть, мільйони! У цьому сезоні, схоже, переважають короткі пальто сірого й болотного кольору. Ввечері я, наче маніяк, фотографую манекени мало не в усіх вітринах поспіль. Порожньою вулицею проходять дві дівчини — симпатичні маленькі й темненькі француженки. «Це несправжні жінки!» — кричать вони мені, потім перешіптуються й уповільнюють крок. Я тим часом прикутий до окуляра. Клацнувши, помічаю, що одна з них вирішила мене «налякати». Підбігши, вона ще раз проверещала мені на вухо: «Гав!!! Це несправжні жінки!» Не моргнувши оком, відповідаю: «Дякую, мадемуазель, я щойно це помітив». За цією сценою мимоволі спостерігає ще одна перехожа — висока дівчина в окулярах з навушниками, яка повільно рухається нам назустріч. Років двісті тому вона втілювала б класичну бальзаківську «гризетку». Це типова «відмінниця», яка усім своїм видом демонструє, наскільки їй неприємне бешкетництво легковажних дівчат. Такі вже вони — гострі, глузливі й нескінченно тонкі французи. Життєрадісні й доброзичливі...
Випити гарячого шоколаду в кав’ярні на набережній Оганьєра, біля моста Вільсона — зовсім недорого, натомість приємно. У такі хвилини можна сидіти на терасі й милуватися чарівним плесом Рони. У такі хвилини ви думаєте, що цьому місту двічі пощастило: крім Рони, тут є ще й Сона. Якщо в місті є дві великі річки, то воно має вдвічі більше набережних, мостів і мальовничих панорам. Води цих річок зливаються воєдино на південній окраїні Ліона. Алегоричний союз Рони й Сони — у вигляді двох дівчат в обіймах одна одної — відображений у скульптурі біля входу до будинку біржі. Це дуже зворушлива скульптура, справжній шедевр — стільки в ній динаміки і трепету.
У Ліоні — заледве півмільйона мешканців. Своїм існуванням він блискуче доводить, що велике європейське місто з багатою історією зовсім не зобов’язане бути застрашливим мегаполісом...
МЕРСІ, ПАРИЖЕ!
«Ви вважаєте Москву великим селом?» — написав колись Андрій Вознесенський. «Ти вважаєш Париж столицею світу?» — нібито всерйоз запитав я одного разу у Крістіана — типового парижанина. «Столицею світу? І справді...» — відповів він і замислився, неначе над цим дійсно варто замислюватися.
Мабуть, мільйонам людей у світі добре відома процедура зміни аеропорту при пересадці в Парижі. Якщо ви при цьому маєте досить часу і з Парижем «на ти», то обов’язково здійсните прогулянку вечірнім містом. З «Орлі» до «Шарль де Голль» запросто можна встигнути, заїхавши по дорозі в центр. Тому я, прилетівши з Аліканте, без жодних вагань майнув через усе місто й вийшов у Сен-Мішель. Мене вбило велелюддя. Убило! Чомусь такої товкучки в Парижі я не пам’ятаю в жодному кварталі й у жоден час, навіть під час традиційних парадів 14 липня. Одночасно може відбуватися таке: хтось вибачається, штовхнувши вас, водночас хтось просить вогню, а ще хтось трохи штовхає вже без вибачень, а хтось четвертий-п’ятий нишком вас розглядає. А ще сотні пробігають туди-сюди в різних напрямках. І все це в один момент. Щось неймовірне... Наступної миті я вже сам вибачаюся, налетівши на когось зі своїм рюкзаком. Але вибачень тут ніхто не встигає почути. Ось уже справді вулик!
Мікроскопічними кроками, тільки-но підтримуючи рівновагу, я повз по Парижу. А повз я до Сени. Була надія, що на тому березі буде спокійніше, та мені саме туди й було потрібно. Приємно вразили ціни в (чудових!) ресторанах («рекорд» — меню вечері з вином за дев’ять із половиною євро). Ті самі симптоми кризи, що й у багатьох інших містах Європи. Не буду приховувати, що справа відбувалася ввечері в суботу. Тому, мабуть, на вулицях було стільки публіки. Париж залишився таким самим, яким його «оспівала» Едіт Піаф. Бо тут же був і «сидячий філософ», і «кілька роззяв», й авжеж, звісно «тисячі й тисячі людей». Саме так співала вона в пісні «Під небом Парижа». Щоправда, міст Берсі, згаданий у тому ж куплеті, звідси далеченько. Але ось іду іншим мостом. Мені зустрічається панянка в боа. Ага, думаю, нині в Парижі по суботах на вулицях носять боа. Потім я пішов бульваром де Себастополь. Відразу згадалося, що один із російських письменників, страждаючи від ностальгії, спеціально приїжджав сюди через усе місто, щоб тільки прочитати табличку зі словом «Себастополь». Ось видно Нотр-Дам, Палац юстиції я вже проминув. Тепер бачу Центр Помпіду, вежу Сен-Жак. Чудово, у Парижі все гаразд. Як завжди, пригадуються минулі роки, коли тут бував.
Пройшовши вже досить багато й відзначаючи поглядом усі належні визначні пам’ятки, чую, що мене запитують: «Ви звідси? Ви добре знаєте цей квартал?» Це запитує чорношкірий хлопець. На жаль, я йому, скоріше за все, не допоможу. Але це так треба, щоб у мене запитували. Пам’ятаю, випадок на вокзалі Гар дю Нор. Мої перші хвилини в Парижі, перші в усьому житті, багато років тому. Й одразу бабуся-француженка підходить і дружелюбно починає: «Ви добре знаєте вокзал?» Мовляв, чи не підкажете ось це. Зараз я, до речі, теж іду на Північний вокзал. Саме звідти на спеціальній міській електричці я поїду до аеропорту. На цьому поки що закінчиться моя паризька епопея. А початок її був зовсім іншим...
Загадкова станція метро «Телеграф» — аж ніяк не найромантичніше місце в Парижі. Однак колись мій перший притулок у столиці Франції був саме там, неподалік від неї. Що ж до телеграфу як такого, то мені його не довелося побачити. Може, це історична назва. Добре пам’ятаю лише одне: при виході з підземки вам одразу впадав у вічі цвинтар, не з-поміж знаменитих паризьких цвинтарів. А далі, десь у глибині, розташовувалися, як ми їх називали, «пожежники», тобто станція пожежної охорони. Одного разу в них чомусь була дискотека, і ми пішли туди. Як же веселилася там Дерваль із Дубліна! Чудова співачка й віолончелістка. Вона, як і я, відвідала в ті дні постмодерністську постановку «Чарівної флейти» в Опері Бастилії, нам було цікаво обмінятися враженнями.
Одного з наступних ранків я разом зі знайомою художницею вирішив піти на кладовище Пер-Лашез. Воно теж було розташоване неподалік, хоча із центру до нього необов’язково їхати до метро «Телеграф». Саме там поховані Едіт Піаф та її чоловік Тео Сарапо. Ми йшли, вдихаючи вологе повітря сонячного ранку. Здавалося, що волога просочилася в ефір через те, що всі квіти на підвіконнях щойно политі. Підійшовши до брами, біля якої, за переказом, колись сидів вічний сторож на стільці (звідки й назва цвинтаря — в дослівному перекладі «Батенька Стілець»), ми зайшли всередину. Усюди розташовані покажчики, за допомогою яких можна швидко знайти скромний надгробок співачки. На всіх стрілочках був незмінний напис: «До могили Едіт Піаф — сюди». Потім ми побачили могилу Бальзака та багатьох інших знаменитих французів, які навіки спочили в цих місцях. Але всі таблички були присвячені тільки Едіт Піаф...
Тепер саме час повідомити ще про одну, таємну мету мого візиту на Пер-Лашез. Я хотів побувати на могилі Фредеріка Шопена. І ми, нарешті, знайшли її. Цвинтар був майже порожнім, але біля його могили юрбилася гучна група американців, вони захоплено фотографувалися. Лежали купи квітів. Не беруся передати своїх вражень від цього моменту. Але за мить я побачив дещо таке, що вразило мене ще більше. В одному з букетів була записка. Нахилившись, я чітко побачив написані на ній перші кілька тактів п’ятнадцятої прелюдії. Ці нотні знаки одразу упізнав би будь-який піаніст. Белла Ахмадуліна присвятила цій прелюдії цілого вірша. А на скромній записці, залишеній невідомим відвідувачем (або відвідувачкою?) поруч із нотами було приписано лише одне слово: «Merci!».
