Один мій товариш любить сумно дивуватися після кожної подорожі: «Ну чому завжди уявляєш одне, а виходить зовсім інше?!» Я ніколи нічого заздалегідь не уявляю, але можливість тинятися тиждень без діла наперед здається чудовою в будь-якому часовому і географічному форматі — не так часто це буває. …Цього разу «формат» був цілком привабливий: тепле Червоне море напередодні Нового року і Єгипет, про який я знала не більше, ніж режисер Джозеф Манкевич, що зняв відому «Клеопатру». Проте нічого дивного не було в тому, що «Клеопатра» більше була схожою на опереткову версію, ніж на розповідь про Стародавній Єгипет: зйомки вирішили провести в Європі (перенесли з Англії до Рима), пальми завозили з Каліфорнії, а свіже листя щодня привозив літак із Єгипту. Я вирішила вчинити інакше. Оскiльки я не шанувальниця опереткових версій чи нудних нарисів про «геополітичне положення і державну політику», не агент туристичних фірм, розповім про те, що бачила своїми очима. Отже, до Єгипту мене запросили «по дружбі» знайомі телевізійники. Вони їхали, по суті, працювати, я — взяти тайм-аут після завершення першої частини власного проекту.
«ЦЕ НЕ ТАКСІ — ЦЕ ЛІМУЗИН!»
Слід сказати, що з самого початку незвичайно збуджувала «буржуазна» обставина 4-годинного переходу із зими в літо. І почуття це не міг перебити навіть командир екіпажу з втомленим голосом і смішним прізвищем Маркітан. («Дружина, напевно, Маркітанка» — прогнозовано пожартував сусіда по перельоту). У аеропорту Хургади, де «світило» прожити майбутній тиждень, нас зустрів представник фірми Ахмед. Юнак цілком стерпно розмовляв російською і вступне слово присвятив чомусь не нашому перебуванню в Єгипті, а творчості Антона Павловича Чехова, якого він пристрасно полюбив під час вивчення російської мови в Каїрському університеті.
Аеропорт за шiсть кілометрів від Хургади, і Ахмед із превеликим, здавалося, жалем здав нас «на руки» колезі Махмуду — високому красеню в білій сорочці з краваткою (30 градусів спеки!) і чорних туфлях на босу ногу. Поки ми з великою зацікавленістю розглядали хол готелю, добротно відбудованого німцями посеред пустелі і куп сміття, Махмуд, життєрадісно виблискуючи зубами, пояснював, що улюблена розвага місцевого населення — «лохувати» туристів: «танцюють» у цій грі, так би мовити, всі — від продавців заниділої крамнички до таксистів і працівників респектабельного супермаркету. Чесно кажучи, як я не намагалася в подальші дні виявити в Хургаді респектабельний супермаркет, зробити це так і не вдалося, але у тому, що Махмуд мав слушність, ми пересвідчилися вже буквально наступного дня.
Увечері, очманілі від краси Червоного моря і подвигів серфінгістів, ми вирішили з’їздити до Хургади. Озброєні повчаннями Махмуда про вартість проїзду — два єгипетськi фунти, плюхнулися на сидінні першої ж маршрутки. Щоправда, кремезні потилиці смаглявих місцевих хлопців породили у мене недобрі передчуття, проте я одразу відвернулася на милування готелями, пальмами і напівзруйнованими будівлями, що невимушено сусідували з цією красою. Передчуття не обдурили. Шість фунтів зі швидкістю звуку перекочували в бездонні кишені несвіжих штанів «кондуктора», жестом фокусника він витяг звідти ж 25 піастрів (місцеві дрібні гроші) і почав звично бадьоро кричати щось про іншу ціну проїзду і про те, що колимага ця «не таксі, а лімузин» — типова поведінка наперсточника. Мої друзі одразу відгукнулися на тему: «Ах ти аферюга!» Галас міг тривати ще довго, але тут я зміркувала вжити магічне слово «поліція». Вмить усе стихло, і під незадоволене бурчання єгипетський «братків», у якому, не виключено, звучали міжнародні слова «шит» і «фак», ми покинули маршрутку.
Аби почати, а там воно й піде. На подальші сім днів ми перетворилися на растиньяків, які маніакально торгуються з усіма, хто зустрічав нас у галабеї (національний одяг у вигляді довгого і широкого напівпрозорого плаття). Бармен, який щоранку поїв нас кавою, поводився зі спритністю героя Гольдоні: то у нього хронічно не було дрібних грошей на здачу, то з гідністю бувалого жигало він просив поміняти євро на долари і навпаки. Обмін завжди здійснювався на користь єгипетського сервісу, ми зрештою почали передбачати, що у нього чотири дружини (а за єгипетськими законами їх можна мати офіційно) і п’ятеро маленьких сестер.
Але найбільше задоволення я отримала від спілкування з таким собі Рафаелем, продавцем готельного магазинчика, який таємно від свого напарника («нехай це буде нашою маленькою таємницею!») продавав нам галабеї. Зустрічалися ми об 11 годині ночі на рецепції за найтемнішим столиком. Виблискуючи очима у темряві, цей юнак, вельми схожий на італійця (а чоловіки в Єгипті схожі або на африканців, або на італійців), переконував мене, що знижки можуть бути мінімальні: «Спешиал дизайн!» Ми реготали і стояли на своєму: «І все-таки, ваш останній прайс!» «Італієць» дивився на нас великими, повними стародавньої єгипетської скорботи очима і починав втовкмачувати, немов маленьким дітям: «Плаття мого товариша. На жаль, я не маю права приймати рішення...» Зрештою, ми зробили поправку на п’ятьох маленьких сестер…
«І 42 ЄВРЕЇ НА ВЕСЬ ЄГИПЕТ»
Екскурсії для туристів — окремий бізнес, добре налагоджена схема «розводу» тих, хто приїхав «відірватися». Звичайно, всі туристи мріють з’їздити до Каїра і подивитися знамениті піраміди. За прайсом така екскурсія коштує 65 доларів. «Можна торгуватися», — пояснює наш гід, і ми радісно виторговуємо по п’ять баксів на брата.
Каїр — моє найсильніше «урбаністичне враження» останніх років. 18-мільйонне місто немов присипане пилюкою і піском пустелі, раз у раз зустрічаються зруйновані квартали і гори сміття. У «місті мертвих» (стара частина Каїра) проживає 5 мільйонів чоловік. Слід сказати, що ця частина столиці — видовище не для людей зі слабкими нервами. Тут Тарковський цілком міг би знімати свого «Сталкера». Дотепний випускник каїрського університету, який супроводжував нас містом, пожартував: «Ідуть жити до «міста мертвих» і нещасні чоловіки, які більше не можуть бачити своїх дружин».
Престижна (нова) частина Каїра називається «місто Гізе», але й вона не надихає: безліч сумовитих висоток, багато з них заселені в недобудованому виді, які-небудь рослини практично відсутні, пилюка, бруд, пісок. «Це найкрасивіша площа Єгипту», — гордо повідомляє гід, і ви зі здивуванням обводите очима деякі будівлі, обнесені зеленою огорожею для ремонту.
Кажуть, десь неподалік від Каїра є район («острів»), де розташовані шикарні особняки багатих американців, європейців, єгиптян. Можливо, це й так, але нам розкоші спостерігати не довелося.
До речі, про доходи. Думка про бюджетні гроші гризе голови не тільки пересічних українців. Той же гід повідомив нам, що існує 5 основних джерел доходу для держави Єгипет:
— податки, які платять ті, хто працює за кордоном;
— туризм;
— нафтові свердловини;
— сільське господарство.
Ну, і, зрозуміло, Суецький канал, який займає третю позицію за прибутковістю ($3,5 млрд. на рік). Стосовно Суецького каналу я чула в Єгипті два хорошi жарти. Розповідаючи його історію, гід у Єгипетському Національному музеї зауважив таке: «Під час будівництва Суецького каналу загинуло 120 тисяч єгиптян. Але у вас, кажуть, був свій — Біломорканал, і ви цей рекорд побили…». А стосовно 3,5 мільярда він висловився ще радикальніше: «Куди йдуть гроші, ми не знаємо, але така сума існує офіційно». Взагалі, слід сказати, чиновників у країні не люблять, натякаючи не тільки на схильність до корупції, але й небажання працювати. У країні, жартують вони, у державних службовців найкоротший робочий день — з 9.00 до 14.00, о 10.00 приходять на роботу, до 12 — снідають: «Реально у нас сiм вихідних на тиждень».
Релігійність єгиптян не викликає сумнівів. 90% населення сповідують іслам. Близько 10% (приблизно 6 млн.) — копти, які сповідують християнство. Це нащадки доарабського Єгипту, який був однією з перших країн, куди в першому столітті проникло християнство. Самі вони відсотковість коментують таким чином: «Основна кількість мусульман, близько 10% — християн і 42 євреї на весь Єгипет».
Усi наявнi мечеті заповнені вщерть. Крім того, в будь-якому публічному місці ви зустрінете людину, яка, знявши туфлі і мобільний телефон, тихенько збоку молиться.
У країні діє сухий закон. Під час релігійних постів алкоголь не продають навіть у двох «знаменитих» магазинах Каїра, де зазвичай він буває. Про провінційні міста і говорити нічого — за весь час, проведений у Єгипті, я не бачила жодної людини напідпитку. Зате пропонували покурити травичку, кальян — незмінний атрибут відпочинку.
Автомобілісти на дорогах Єгипту — це окрема тема. У країні немає правил дорожнього руху, немає світлофорів, немає… жодної цілої машини. Всі їздять, як заманеться, і ніхто з цього приводу не нервує. Безперервні гудки машин, вигуки з вікон автомобілів, люди на проїжджій частині — все це перетворює дороги на маленьку божевільню. Або на велику — залежно від величини міста.
На кожному розі — група поліцейських з автоматами. Пильність посилили після того, як у 1993-му році терористи розстріляли автобус з німецькими туристами.
«ЕЛКИ-ПАЛКИ, НЕ ПРОХОДИТЕ МИМО!»
У Хургаді багато росіян і українців. Там, наприклад, магазин із довгою назвою «ЕЛКИ- ПАЛКИ, не проходите мимо» користується величезною популярністю, а особисто мене розчулив вірш, вивішений на вході продуктового магазинчика: «Будешь пить Андрюшин сок — станешь строен и высок».
Зустрічали ми земляків усюди: вони працюють в аеропортах, туристичних агентствах, магазинах, гідами в музеях. Та де завгодно! Воно й зрозуміло: левову частку туристів складають жителі СНД. І з ними найлегше спілкуватися землякам. На парфумерній фабриці в Каїрі, наприклад, нас активно «замолаживала» менеджер Ада. Дівчина вигравала ямочками і розповідала про лікувальні й еротичні олії, жонглювала флаконами і назвами французьких фірм, для яких ці олії виготовляють. На слові «еротичний» ми «зламалися» і купили у привабливої Ади щось каламутне в потертих пляшечках, що, якщо вірити співвітчизниці, у вільний від нас час фабрика продає фірмі «Крістіан Діор».
На березі — прокатний пункт для серфінгістів. Дошки з вітрилом видають два москвичі, які через гальмуватість і втому від «ідіотів», які бажають уперше прокататися на серфінгу, добряче нагадують «рятівників Малібу». (Лежачи у перший день на теплому бархані неподалік від їхнього пункту і слухаючи гул піску, я раптом позаздрила цим двом блондинам, які дивовижним чином урятувалися від московських морозів, дефолтів, нудних теленовин, набридлих сусідів — вони знайшли свій «урюпінськ», свою хвилю, забезпечили короткочасний, щасливий передих, живучи цілий рік у цьому райському куточку).
Туристи з СНД — окрема тема. У натовпі, що заповнює готелі, зовсім неважко побачити основний контингент — дрібних бізнесменів та їхніх дружин — у шортах, спортивних костюмах і пляжних тапочках. Вони поводяться цілком чинно: засмагають, їздять на екскурсії, купують сувеніри — кольоровий пісок у скляних пляшках, що зображає фараонів, верблюдів та іншу нісенітницю. Але вечорами в готелі працюють музиканти, масовики-витівники і ближче до 11 години вечора лунає радісний клич «масовика»: «Україна! Давай-давай!», а ближче до 12 дивовижне повітря побережжя сповнюється неструнким, але до болю знайомим: «Ти ж мене підманула».
«ЗАРАЗ РАМАДАН, АЛЕ У МЕНЕ Є ОЧІ»
Взаємовідносини з жінками — окрема тема. Єгиптяни жінок люблять, обожнюють робити їм компліменти, але зовнішній вигляд європейських жінок (голі ноги, голі плечі, декольте тощо) сприймають як запрошення до неформального діалогу, який незмінно починається з сакраментального: «Ти дуже красива!». Ризикнувши одного разу прогулятися Хургадою одна, я вимушена була повернутися через півгодини до готелю. Водій маршрутки виразно пояснив мені: «Зараз Рамадан, але у мене є очі!». Справді, під час одного з головних ісламських свят єгиптянам забороняють їсти і пити з п’ятої ранку до п’ятої вечора, природно, про гріховні думки не може і йтися. Проте більшість чоловіків під час пам’ятної «самотньої прогулянки» поводилися так, що виникла версія про «м’який Рамадан» — багато, очевидно, обходяться півзаходами. Крім того, в один із вечорів у підворітті Хургади ми помітили червоний ліхтар, що недвозначно висів у темній пащі двора. Ех, я зайшла би, але колеги якось збентежилися.
Жінки, як правило, не працюють. Щоправда, в офісах і готелях можна зустріти службовців-жінок, але це переважно молодь. Жінки в Єгипті працюють тільки зі згоди чоловіка, який відповідає за сім’ю. Крім усього, в країні, як і раніше, заборонено аборти — їх роблять тільки відповідно до висновків медиків. Та надворі ХХI століття, і жінки не бажають миритися з таким станом речей, тому процвітає підпільний бізнес — лікарі переривають вагітність, порушуючи закон. Нині у багатьох сім’ях троє- четверо дітей, і це вважається «малосімейними» родинами. Все більше шлюбів з іноземцями, проте їх, як і раніше, суспільство і батьки не схвалюють.
Але неофіційних зв’язків з українками вистачає. Продавець у Хургаді метушливо показував мені якісь затерті візитки дівчат-киянок і благав узяти гроші на квіти для «дружини» Наташі, яка проживає у Києві на вулиці Грушевського. Зважаючи на всю повагу до чужих почуттів та зміцнення міжнародних зв’язків присвятити півдня пошукам невідомої Наташі я не могла, про що чесно повідомила єгипетського Ромео. У відповідь він тільки сумно закивав — очевидно, не я перша виявила душевну черствість і нерозуміння.
ЗАМІСТЬ ФІНАЛУ
Ненавиджу писати «висновки», вигадувати фінали. Тим більше, що до Єгипту я ще повернуся. Щоб iще раз почути, як гуде пісок, відчути присмак вітру і той особливий («спеціальний дизайн!») стан, коли хочеться думати про двоїсту природу речей.
«Чи є у вас тут міражі?» — наполегливо чіплявся якийсь бізнесмен із Харкова дорогою в Каїр до гіда. Парубок нічого не зрозумів і тільки знизав плечами. Я відповім за нього: «их есть у них». Так само як і багато іншого є в країні з дивовижним поєднанням вікової історії та дитячого наїву, приголомшуючої краси та вражаючої бідності. Все-таки поки знаходишся там, відчуваєш, що «караван іде» і йтиме нескінченно довго. Можливо, тому всі вони усміхаються і просять у тебе копійчану авторучку в «дюті фрі».
...А в літаку співвітчизники, наре шті, почувалися вільно і набралися до гикавки, голосно і весело матюкаючись у присутності власних діток-пустунів та спокійних, як єгипетський сфінкс, дружин. Усе-таки треба було підготуватися до зустрічі з батьківщиною.
