Північ Житомирщини. Овіяний прадавніми переказами край несходимих лісів, боліт, в яких загублені поодинокі села з віковими рубленими хатами. Колись давно через одне з таких сіл йшов жебрак і попросив у селянина хліба. Коли ж отримав грубу відмову, то перетворив усе село на скупчення велетенських валунів. Як виявилося, подорожнім був сам Бог. З тих пір лежить посеред лісу Камінне село, у якому є і «хати» з «хлівами», і «майдан» з «церквою» та «школою». А ще є Божий камінь, на якому Господь залишив свої сліди. Так оповідає легенда про найзагадковіше місце українського Полісся, яке нерідко іменують українським Стоунхенджем.
Інтригуюча інформація, бажання побачити щось незвичайне, досі не бачене, покликали в дорогу. Подорож обмежена двома короткими осінніми днями, однак намагаємося встигнути якнайбільше. Адже на шляху від Києва до Кам’яного села є чимало цікавого, притаманного тільки цій частині України. Між Житомиром та Коростенем, в селі Троковичі, збереглася пам’ятка національного значення — дев’ятиглава дерев’яна Троїцька церква і дзвіниця (1790 р.). Невдовзі ми мали оглянути таку ж давню, але зовсім несхожу на неї триглаву дерев’яну Воздвиженську церкву в селі Кам’яний Брід, але через густий ранковий туман успішно прогавили поворот до неї. Виявили це, коли вже під’їжджали до стольного граду Древлянської землі Іскоростеня. Назва міста пов’язана з давньоруським словом «корста», камінь. У нинішньому Коростені біля кам’янистих берегів річки Уж за останні роки зібралася значна частина учасників драми далекого 945 року. На скелястому узвишші у рішучій позі застиг древлянський князь Мал, а на березі, біля Ольжиних купалень, задумливо стоїть княгиня Ольга. Навпроти, у парку, відвели місце для Добрині Нікітича (є добре аргументована гіпотеза, що мати князя Володимира Малуша і його вуй Добриня — діти Мала). Поблизу, у гранітній товщі, розташовано Об’єкт «Скеля» — збудований у 1930-х роках колишній штаб Коростеньського укріпрайону, нині — музей.
ЦЕРКВА РІЗДВА БОГОРОДИЦІ 1696 р. — ПАМ’ЯТКА СЕЛА ЖУБРОВИЧІ, ПРЕКРАСНИЙ ЗРАЗОК ДЕРЕВ’ЯНОЇ ПОЛІСЬКОЇ АРХІТЕКТУРИ
А на черзі ще одна столиця древлян — город Вручий (сучасний Овруч), де у Х ст. під час міжусобної війни з київським князем Ярополком загинув його брат Олег. Із домонгольських часів тут уцілів вдало відреставрований на поч. ХХ ст. Василівський храм, а неподалік височить відбудований Преображенський собор. На зворотному шляху заїхали до мальовничого села Межирічка, де на скелястому березі Ужа стоїть п’ятиглава дерев’яна Миколаївська церква (ХVІІІ ст.).
І от машина мчить прямою Варшавською трасою в напрямку Олевська. Перед поворотом на село Радовель, через яке ми вирішили добиратися до Кам’яного села, зробили невеликий гак до Журовичів, де розташована ще одна дерев’яна поліська церква Різдва Богородиці (1696 р.). Потім уже грунтівкою через села Пояски і Шебедиха дісталися до Рудні Замисловецької — оточеного звідусіль лісами села, неподалік якого — кам’яне диво українського Полісся. За мостом повернули праворуч, і через декілька хвилин дорога заглибилася в ліс. Два кілометри (після дощів краще пройти їх пішки) — і ми, проїхавши повз вказівник «Камінне село», зупинилися біля вказівника «Слід Бога». Видовище незвичайне для рівнини — обабіч дороги, групами чи поодинці, освітлені останніми променями вечірнього сонця, лежали валуни розмірами нерідко з чималу хату. Трішки уяви — і деякі камені зі згладженими верхівками і вертикальними стінками перетворюються в старі хати під солом’яною стріхою, частенько вгрузлі по дах у землю, від інших залишилися тільки стіни.
НА СКЕЛЯСТОМУ УЗВИШШІ В РІШУЧІЙ ПОЗІ ЗАВМЕР ДРЕВЛЯНСЬКИЙ КНЯЗЬ МАЛ
Про походження цієї пам’ятки природи немає однозначної думки. Дехто з дослідників вважає, що валуни було принесено давнім льодовиком. Але в такому разі вони були б розосереджені на значній території, та й розміри мали б менші. Ми ж маємо локальне скупчення величезних брил. Більш ймовірною здається думка, що це — зруйновані часом виходи на поверхню Українського кристалічного щита. Хоч над їхнім зовнішнім виглядом попрацював і льодовик.
На відміну від Стоунхенджа, Кам’яне село має природне походження, однак незвичайні місця завжди притягували до себе древніх людей. Залишилися їхні сліди і тут. В одному місці ми наштовхнулися на чотири майже однакові, трохи рознесені сегменти чималого дископодібного каменя. До нього міг прикласти руку наш далекий предок. Ліворуч від стежки, що веде до Божого каменя, — обнесений високим валом круглий майданчик з написом: «Місце виготовлення деревного вугілля». Неподалік — величезний валун, на який можна дістатися дерев’яними сходами. На верхівці — кілька заглибин, що нагадують сліди ступні, а в них — монетки. Є повір’я, що коли стати босоніж у більший слід і загадати бажання, то воно збудеться.
Є у Селі і «постоялий двір» — місце для бівуаку за групою валунів зліва від дороги (посипаний піском майданчик з місцями для вогнищ, альтанка зі столом та лавами). Адже воно стає популярним — вранці сюди приїжджав екскурсійний автобус, майже одночасно з нами під’їхала ще одна київська машина, а вже в темряві — кілька мотоциклістів, теж киян.
Вранці, вже без поспіху, ми знову ходили серед порослих зеленим мохом кам’яних велетів, вибирали ракурси для фото, ще раз піднялися на Божий камінь. А на одному з дерев, високо над землею, побачили справжню борть — видовбаний із стовбура дерева вулик. Такі ж вулики ми побачили в одному з сільських дворів на шляху до останнього пункту мандрівки — старовинного Олевська, де відвідали оборонну Миколаївську церкву (1596 р.) з фресками та іконостасом ХVІІ ст.
