Сибір — це величезна, до цього часу незвідана частина суші, що починається відразу за Уралом і простягається аж до узбережжя Тихого океану. Це край морозів та снігів, тайги, дикої незайманої природи. Там відбували покарання мільйони людей, які з різних причин конфліктували із законом спершу в царській Росії, а згодом і в Радянському Союзі. Нелегкою була їхня доля, багато з них навіки залишилися в сибірській землі, не витримавши каторжної праці та суворих природних умов. Після скасування кріпосного права у пошуках кращої долі до Сибіру вирушило багато людей із різних районів тогочасної Російської імперії. Там можна було сподіватися отримати те, без чого не міг прожити селянин: землю. І їхали туди далеко не гірші представники своїх народів. За часів Радянського Союзу на Схід також виїхала величезна кількість фахівців. Багато з них осіли там, живуть і зараз, виховавши вже не одне покоління: дітей, онуків, навіть правнуків. Дехто з них, зачарований романтикою дальніх країв, їхав справді «просто так», «за туманом», у когось поїздки були невід’ємною частиною їхньої професійної діяльності. Це військовослужбовці, геологи, лікарі, полярники, вчителі, біологи, транспортники. Втім, багато людей їхали все ж заробити гроші на облаштування подальшого життя. Господарство та економіка Сибіру тоді добре субсидіювалися з державного бюджету великої країни Рад. Крім того, щороку туди спрямовували величезну кількість студентських будівельних загонів. Для студента попрацювати на Півночі влітку було можливістю заробити копійку. Після розпаду Радянського Союзу господарські та економічні зв’язки з цією частиною Росії стали слабшими, тому особливої інформації про те, як розвивається і чи розвивається ця територія суші, не було, втім, можливо, ми просто не звертали на неї увагу... Зрештою, нам вистачало своїх проблем. Іноді доходили уривки новин про якісь аварії, екологічні катастрофи, проблеми з постачанням тепла, про Абрамовича врешті-решт... Та більшість українців, особливо молодших поколінь, мало знають про те, що в Сибіру мешкає, працює, облаштовує свій побут величезна кількість людей, серед яких немало й українців. Більшою мірою шукають зв’язку з українцями Канади, Сполучених Штатів Америки, Європи, навіть Аргентини і Бразилії...
Для мене Сибір був цікавий завжди. З одного боку, вабить його природа, а з іншого — цікавість до людей. Не лише наших земляків, а й представників корінних сибірських народів. Загалом же, інтерес до Сходу у європейців був і буде завжди. Саме вони найбільше їздять до таких екзотичних країн, як Японія, Китай, Таїланд, Індія, Тибет. В той же час, поряд, у сусідній державі є сотні малих народів з багатющою стародавньою культурою і традиціями, знання про які, можливо, допоможе й нам інакше подивитися на сьогодення й обрати правильний шлях розвитку.
Минулого літа мені пощастило побувати у Східному Сибіру, в центральній частині Східного Саяну, де проживає одна з найменш численних етнічних груп Російської Федерації — тофи. Раніше цей народ називали карагасами (від тюркських коренів «кара» — чорний та «гас» — гусак, тобто «Чорні гуси»). Їхня земля називається нині Тофаларія — розташована в Удинському районі Іркутської області. Це природна територія неймовірної краси. Край східної тайги, гір, величезної кількості озер та річок. Суворі та незаймані цивілізацією землі іноді ще справедливо називаються Сибірською Швейцарією. Через важку доступність країна довгий час була загадкою як для європейців, так і для людей, що жили на Сході. Уперше цей народ згадується китайськими літописцями наприкінці VII століття нашої ери. Саме завдяки їм інформація про тофів почала потроху доходити і до західноєвропейських істориків.
Пізніше, коли російські землепрохідці досягли цих земель і почали закладати перші поселення — а це середина XVII століття — тофи стають більш відомими в Європі. У той час, як і решту місцевих народів, тофів «оподатковували» ясаком, який, як правило, збирали хутром. Їхню культуру вивчали чимало різних дослідників. Завдяки такій роботі ми можемо ознайомитися з їхніми традиціями, віруваннями, способом життя, мовою та звичаями. Матіас Александер Кастрен, Микола Федорович Катанов, Бернгард Едуардович Петрі та інші досліджували основи господарської діяльності кочового населення — мисливство й оленярство, описали територію проживання, побут, частково релігійні уявлення та шаманську атрибутику. Німецькі дослідники, що працювали над тофаларськими колекціями наприкінці 1960-х років, звернули увагу на те, що обрядові шаманські костюми тофаларів дуже схожі на подібне вбрання американських індіанців. 1960—1970 рр. характеризуються своєрідним зростанням інтересу до культури Тофаларії. В цей час у пресі з’являється велика кількість публікацій журналістів, письменників. Вони оточили цю високогірну країну своєрідним ореолом романтики та вселенського щастя... якого насправді тут не було. Як приклад можна назвати цикл робіт журналіста Б. Чернишова «В країні оленячих стежок» (1962), «Тофаларія: країна 600 жителів» (1965), «В країні Тофаларії» (1970).
З часом частина тофів асимілювалася з європейським населенням Сибіру, а частина продовжує жити, займаючись традиційними видами діяльності у тайзі та невеликих гірських селищах. Зараз таких селищ залишилось всього три: Алігджер, Верхня Гутара та Нерха. Селище Алігджер, що розташоване на річці Уда, вважається столицею Тофаларії. Нам вдалося побувати саме в Алігджері.
Щоб потрапити до тофаларської столиці, треба летіти літаком до Іркутська, потім автобусом їхати до бурятського містечка Орлик. Звідти потужними автомобілями (бездоріжжя!) дістатися до Хойтоголу, далі пішки в Долину вулканів, а вже звідти до селища Алігджер доведеться діставатися сплавом річками Додот і Карабурень. Назва Алігджер тофаларською мовою означає «долина вітрів». І справді, взимку тут практично не буває снігу — він просто видувається. За місцевими мірками це досить велике село, що складається приблизно з 700-т дворів, є пошта, три магазини, аеродром. Є також лікарня, школа-інтернат, а також Тофаларський етнографічний культурний центр з бібліотекою та музеєм. Там про тофів можна дізнатися «найсокровенніше». Окрім того, у експозиції музею — чимало цікавих побутових речей, притаманних культурі цього народу: декілька видів мургу (своєрідні манки-дудки для приманювання оленів під час полювання у тайзі), дитячі іграшки, берестяний та дерев’яний посуд, упряж, талісмани-обереги — онгони, фотографії представників народу. Тут навіть можна сфотографуватися, тримаючи в руках шаманський бубон та приміряючи тофаларські костюми.
Побут в Алігджері, звичайно, дуже невибагливий: суворі природні умови, відсутність доріг і регулярного зв’язку з великими містами накладають свій відбиток на життя місцевого населення. До речі, серед жителів селища — переважно тофалари та росіяни. Але живе там і українець, родом із Закарпаття. За радянських часів він приїхав сюди на заробітки та, як це часто буває в різних куточках світу, залишився на все життя, узявши шлюб із тофаларкою.
Місцеве населення тут досі займається скотарством, городництвом, полюванням. Тримають, як і в нас, коней, корів, овець, на городах — традиційний набір із картоплі, помідорів, огірків, зелені. Основна господарська проблема селища — відсутність регулярного транспортного сполучення. Влітку раз на тиждень сюди літає «авіа-маршрутка» — вертоліт, а взимку дістаються «зимником» — льодом замерзлої річки Уда. Транспорт — це і медикаменти, і продукти, і інструменти, і запчастини, і пальне для техніки, і набої, і пошта — загалом усе, що потрібне для виживання в суворих умовах. А кілька років тому чиновники просто забули, що в селище треба відрядити літак, і тоді довгий час тутешній люд взагалі не мав сполучення з Великою землею. Довелося звертатися безпосередньо до губернатора області.
Тут усе — як скрізь у глибинці: фінансування бракує, культура та традиції — на плечах окремих ентузіастів. У місцевому культурно-етнографічному центрі працюють гуртки, де діти та молодь займаються рукоділлям, виготовляють сувеніри та предмети традиційного побуту, є ансамбль тофаларського танцю, хор.
Познайомившись зі столицею тофів, вирушаємо до останнього пункту нашої мандрівки — селища Поріг, де нас заскочила несподіванка. Місцевий житель похилого віку, що стояв з нами поруч на автобусній зупинці, запитав звідки ми, і дізнавшись, що з України, розплакався та попросив зв’язатися з донькою, що мешкає в Мукачеві і нагадати, що її батько — живий. Вона вже довгий час не надсилає жодних звісток... І тут вже можна міркувати і про долю українства, і про зв’язок (чи то відсутність зв’язку) поколінь...
Доцент кафедри археології та етнографії, завідувач гуманітарним відділенням Іркутського державного університету В.В. Свинин у передмові до книжки «Тофи» пише: «Коли ви прочитаєте цей матеріал, не варто відразу купувати квиток в Тофаларію, щоб особисто долучитися до її екзотичності і таємниць. Там живуть такі самі люди, як і ми всі, тільки живуть у більш складних умовах. Якщо раніше проблемою для тофів були «карагасники», торговці, що споювали і оббирали місцеве населення до останньої нитки, то тепер не меншим злом для них є численні туристи, підкорювачі гірських вершин, уфологи, лозоходці, віщуни та шукачі пригод і легкої наживи. Тофаларія ще не готова для прийому великої кількості непрошених гостей. І навіть наукові експедиції додають місцевим жителям низку проблем, відволікають від роботи, порушують усталений ритм життя та побуту. Подібні процеси переживали у свій час індіанці Америки, коли у повоєнні роки їхні поселення заводнив некерований потік вчених, студентів та іншого люду, що без попередження втручалися в життя цих людей. Що буде з тофами у майбутньому, покаже час, а історичний досвід перебудови їхнього життя і невизначеність їхнього сучасного стану повинні примусити нас замислитися та стати мудрішими».
