Нещодавно дорогою до Барселони мені довелось на декілька годин вже вкотре завітати до Варшави. Здавалося б, нічого нового й цікавого в місті вже для себе не відкрию, але як часто буває — в такі моменти все відбувається якраз навпаки. А все через інфографіку! Одного разу отримав листа від Ярини МИХАЙЛИШИН, колишньої студентки Університету ім. Франка у Львові, яка надіслала інфографіку для «Сімейного альбому» — рубрики сайта «Україна Incognita». Нам її ініціатива так сподобалася, що пані Ярина тепер кожного тижня дивує наших читачів усе новими й новими ілюстрованими історіями, є навіть окремий розділ із підбіркою інфографіки на сайті. Сьогодні Ярина — магістрантка Польської академії наук, де вивчає політичні студії. Очевидно, що я не міг втратити нагоди випити філіжанку кави з Яриною в одній із польських кав’ярень. Говорили про історію, сайт «Україна Incognita», національну пам’ять, польські легенди тощо. І це все під час блукання холодними вулицями старого міста. Як мені здається, наше не зовсім формальне інтерв’ю вийшло доволі цікаве й неординарне через просто феноменальний інтерес і обізнаність співрозмовниці, а тому пропоную екстракт нашої бесіди.
— Ярино, як сталося, що ти нам надіслала інфографіку?
— Ви створили «Україна Incognitа» якраз тоді, коли в моїй голові роїлися думки, чому в Україні ще досі немає такого ресурсу. Сайт мене свого часу дуже втішив, і тішить донині. Це неймовірно важливий проект. Це відкрите, а головне — багатюще джерело знань, свого роду форпост національної пам’яті та історичної тяглості. Це бібліотека, музей і книгарня водночас. Це втілення того залізобетонного аргументу на користь розвитку й популяризації Інтернету, який не до снаги переламати навіть найзавзятішим скептикам і критикам. Сьогодні Інтернет — це кав’ярня ХІХ століття й кухня ХХ-го, в їх культурно-суспільному та авангардному значеннях. Це простір думання, хоч як це парадоксально звучить. Окрім усього сміття, яке, безперечно, присутнє в Інтернеті й, можливо, навіть переважає, саме там відбувається діалог і формується наратив молодих українців. Симптоматично, що левова частка цієї аудиторії — молодь від 20 до 30 і молодші, себто ті, хто народився і/або вже виховувався в незалежній Україні. Це надзвичайно важливий сегмент українського суспільства, це tabula rasa, інформаційний простір якої потрібно, по-перше, зберегти незасміченим, по-друге, наповнити конструктивною інформацією, по-третє, забезпечити діалог. Розумієш, тобі не варто очікувати квітучого саду, якщо він росте в темноті й без належного підживлення. Саме тому я так сильно вболіваю за «Україна Incognita» та всі проекти «Дня». Щасливий збіг обставин, що в період, коли сайт набирав обертів я захопилась візуалізацією даних, згодом потрапила на першу в Україні «Школу інфографіки», познайомилася з неймовірними людьми, роботу яких глибоко поважаю й яка мене перманентно надихає вчитися й експериментувати.
Вибач, але мушу розповісти легенду про варшавську русалку (саме проходимо повз пам’ятник). Існує кілька інтерпретацій легенди. Згідно з найпопулярнішою, русалка припливла з Прибалтійського моря, вийшла на берег Вісли під Старим містом. Місцевість їй дуже сподобалась, і вона вирішила там залишитися. Місцеві рибалки помітили, що хтось піднімає хвилі на Віслі й випускає рибу з сіті. Але коли вони почули прекрасний спів сирени, вирішили не займати напівжінку, напіврибу. Довідавшись про чудовий спів русалки, місцевий купець вирішив схопити її та розважати так на ярмарках люд. Плач русалки, запротореної до клітки, почув син рибалки. Разом із друзями він визволив бранку. Вона на знак вдячності пообіцяла, що зажди приходитиме йому на допомогу. Відтоді русалка з мечем та щитом обороняє Варшаву та її мешканців.
Мандрівна країна. Буковина і Закарпаття. Інфографіка
— Бачу, ти багато прочитала про Варшаву...
— Розкажу більше, в 1948 році Пікассо відвідав Варшаву. Оглядаючи нещодавно споруджені будинки в стилі Ле Корбюзьє, в одному з помешкань митець намалював величезну русалку (1,8 м х 1,7 м). Подружжя, яке згодом мешкало там, не змогло змиритися з щоденними візитами туристів, і 1953 року зображення замалювали. Візерунок зберігся лише на фотографіях і сьогодні прикрашає левову частку варшавських сувенірів...
Але повертаюся до нашої теми. Ще тоді я помітила дві тенденції: по-перше, інфографіки було гранично мало в українських виданнях, по-друге, її рідко використовували поза межами візуалізації статистичних даних, соціологічних опитувань чи економічних показників, залишаючи ще ціле поле більш «гуманітарної» інформації невисвітленим. Я обговорювала це зі своїми знайомими журналістами й дизайнерами, але розмови рідко виходили за рамки традиційного «маємо, що маємо». На моїй дорозі знову лежав камінь «хочеш щось зробити, зроби сама», і метою було об нього не спіткнутись. Я почала працювати, вчитися, шляхом спроб і помилок, як і всі під сонцем. Запропонувала свою допомогу Incognitа — ви радо погодилися. За це, без перебільшення, безмежно вдячна.
Мандрівна країна. Карпати. Інфографіка
— І все-таки про інфографіку. Пам’ятаю, перші роботи були для «Альбому»...
— Так, перші роботи я робила для ілюстрацій «Сімейного альбому». Відверто кажучи, я обожнюю цей проект. Видатні роди з багатими традиціями і минулим — це стрижень націотворчого процесу й гордість будь-якої країни, позаяк це реальна маніфестація відповідної «марки якості», властивої тим чи іншим народам. У нас, на жаль, її мало пам’ятають, або не знають взагалі. Одна справа, що за радянських часів усі вони були «буржуазними націоналістами» і «ворогами народу», зовсім інша, що сьогодні до них просто нікому немає діла. Тому за свої перші роботи я відчувала подвійну відповідальність. Було дуже важливо, щоб якомога більша аудиторія побачила нарешті світлу сторону «історії, яку не можна пити без брому». І мети вдалося досягнути. Візуалізація стала не лише чинником привернення уваги в соціальних мережах та оптимальною формую поширення інформації, а й полегшила читання й сприйняття інформаційно багатих текстів, і що найважливіше для сучасного інформаційного суспільства — сприяла запам’ятовуванню інформації, яка, зберігаючись у думках, стимулювала рефлексії й мислення.
Наукова Україна. Математика. Інфографіка
— А далі ти не переставала і не перестаєш нас дивувати своїми новими ідеями...
— Після того, як ілюстрації до «Сімейного альбому» мали певний резонанс, я усвідомила, як багато всього можна зробити і в інших напрямках і темах, які, на жаль, сьогодні припали товстим шаром попелу в бібліотеках або наглухо законсервовані у вузьких академічних колах. Крім того, мені неймовірно пощастило з редакцією (сміється). Ви зорієнтовані на розвиток і прогрес. А наша співпраця — це неймовірний симбіоз, оскільки кінцева мета і візія у нас стовідсотково співпадають.
Видатні жінки України. Інфографіка
— А тобі не дивно, що ми про це говоримо в іншій країні й за сотні кілометрів від кордону?
— Так, сьогодні я здобуваю освіту за кордоном. Але не тому, що я не хочу жити в Україні, а тому що тут справді багато чому варто повчитись, і не лише на історіях успіху, а й на історіях невдач. Серед моїх знайомих багато молодих обдарованих українців, потенційних успішних науковців, які не хочуть повертатися додому після закінчення навчання. Цікавим є той факт, що їхня мотивація — це не спільно-політичний безлад і навіть не економічні злидні, а те, що для науки, per se, фізики, біології чи математики, вони зможуть більше зробити там, де на них чекають сприятливі умови, сучасні лабораторії та обладнання. Факт, знаєш, — вперта річ. Але в історії України багато фактів, коли науку «творили» і в більш важких умовах. Знову ж таки, багато імен людей-прометеїв сьогодні просто забуті. Саме тому я почала проект «Наукова Україна». Пам’ятаєш, із самого початку планувалося зробити одну спільну роботу про винаходи українців. Коли почала досліджувати цю тему, я усвідомила, що однією роботою тут не обійтися (що є доволі втішним показником), і варто започаткувати цілу серію для кожної галузі окремо. Мені було неймовірно цікавою, а результати — й поготів. Пам’ятаю один із коментарів після публікації інфографіки про видатних математиків. Чоловік написав, що вчив теорему Остроградського, але не знав, що той українець. Для мене це було найбільшою подякою й віддачею. Я зрозуміла, що проект має свій ККД, і доволі високий. Іншим аспектом був діалог і рефлексії, про важливість яких я вже згадувала й яких вдалося досягти. Коли ти працюєш із таким масивом інформації й таким обмеженим простором, яким є полотно твоєї роботи, завжди є ризик, що в центр уваги попаде лише найважливіше, позаяк усіх згадати просто неможливо. Коли читачі бачать твою інфографіку, вони спочатку сприймають інформацію, потім аналізують, а потім пропонують своє бачення. Ти провокуєш мислення й аналіз. Потім в коментарях ти побачиш ще якісь пропозиції, які лише додадуть вартості до розмови про тих, кого ми вважаємо видатними математиками, фізиками тощо.
Наукова Україна. Біологія. Інфографіка
(Зупинилася). А ти, до речі, знаєш, що Варшаву називають містом-феніксом? Під час «Варшавського повстання» (серпень-жовтень 1944 року) місто зруйнували на 84 %, а Королівський замок — більш ніж на 90%. Сьогодні важко повірити, що це насправді можливо. Пам’ятаю, колись, приїхавши до Варшави, одразу пішла на екскурсію до Королівського замку. Понад дві години я розглядала вишукані покої королівської родини та її знаті. Усе в найкращих традиціях: мармур, золото, шовк, розкішні барельєфи, неймовірна ліпнина, помпезні портрети й живопис найвизначніших митців, зокрема Рембрандта. І тільки після закінчення огляду експозиції я побачила те, що залишилося від замку після німецької окупації: гора каміння в буквальному сенсі й лише півметра вхідного портика, який вистояв після обстрілів. Насправді замок почали відбудовувати лише в 1970-х роках, і тоді це було питанням національної гордості й пам’яті кожного поляка. Музеї з усіх куточків Польщі передавали свої фонди, вивезені і втрачені об’єкти шукали, де тільки могли і за будь-яку ціну. Врешті замок відбудували. Сьогодні він — окраса міста, сучасний музей і місце проведення музичних фестивалів і книжкових форумів, а для мене постійне джерело натхнення й наснаги.
А ще Варшава «звучить» ноктюрнами Шопена. Може, ти помітив, ми зараз прогулюємося центральною частиною міста, і тут не чути метушні транспортних потоків, натомість можна послухати мелодії композитора з музичних крамничок на вулиці Новий Швіат. Тут же стоїть палац Замойського, в одному з апартаментів якого мешкала сестра Шопена — Ізабелла і з вікна якого, до речі, царські солдати викинули піаніно маестро прямісінько на тротуар. Далі по вулиці ми побачимо костел Святого Христа, де зберігається серце Фридерика Шопена, а неподалік — костел Сестер Візиток, де молодий Шопен грав на органі й зустрів своє кохання — Констанцію Гладковську, яка тоді співала в церковному хорі. Вулиця Новий Свят плавно переходить у Краківське передмістя, й тут Фридерика Шопена пам’ятає ледь не кожний будинок. Сім’я композитора свого часу мешкала в палаці Чапських (сьогодні Академія мистецтв), в палаці Радзивілів (сьогодні Президентський палац) восьмирічний Шопен уперше виступив перед публікою, а в костелі Непорочного Зачаття Найсвятішої Матері Божої, більш відомого як Res Sacra Miser, 24 лютого 1823 року відбувся концерт Фридерика в рамках фестивалю, організованого Варшавською благодійною спілкою, після якого в одній із місцевих газет написати: «Після шести вечорів цієї музичної події ми можемо більше не заздрити Відню через те, що в нього є Ліст, наша столиця тепер має йому гідний відповідник, а можливо, й кращий».
Україна: історія об'єднання. Інфографіка
— Зараз у нас новий проект — «Мандрівна країна». Коли надішлеш нам нову інфографіку?
— Коли повернешся з мандрів, мусиш перевірити пошту. З попереднім проектом у цього більше спільного, ніж лише співзвучність назв. Маємо мету — популяризацію внутрішнього туризму. Мені дивно, коли люди вважають, що країна, яка в географічних масштабах займає ледь не половину Європи, не має чого запропонувати мандрівникам. Інший аспект суто економічний — попит і пропозиція, потоки відвідувачів та інфраструктура. Я пам’ятаю історію, яку мені розповів українець, який довгий час жив у Брюсселі. Тоді він жартував над диваками-бельгійцями, в яких є своя частинка узбережжя — надзвичайно мальовнича, але з доволі холодним кліматом та вітрами навіть улітку. І ось ці бельгійці щовихідних тисячами приїжджають до переповнених пляжів, де на них чекає холодне море і суворий вітер. Вони не їдуть до більш сонячних Франції чи Іспанії, до яких їм «рукою подати» і не потрібно віз, а відпочивають на своїх «холодних» пляжах, бо, зрештою, це «їхнє море» і те, з чим вони виросли. Українську короткозорість нарешті варто почати лікувати. Недарма «сліпота» і «глупота» — тісно переплетені між собою лексичні поняття. Ми сліпі до того, що лежить у нас під носом, тільки тому, що ми про це не знаємо.
