А на тому березі – Бєларусь. Так у Радулі. За шлагбаумом – Бєларусь. У Добрянці.
На межі України й Польщі (саме так) на початку 18 століття, гнані реформами Никона, осіли росіяни-старовіри. Осіли на правах, визначених власниками територій, з обмеженим землеволодінням, проте з гарантією віросповідання і літургії, від яких боялися відступати, обираючи часом самоспалення, та не відступництво.
Право ставити будинки і храми, але не купувати і не працювати на землі, мотивувало старовірів займатися ремеслами і торгівлею, з часом перетворивши їх на касту першорядних майстрів і успішних купців. Клан «своїх», що жили окремою спільнотою, дотримуючись канонів, одружуючись лише зі своїми, проте торгуючи з усіма. Старовіри створили окремішний соціум, закритий для сторонніх, – з власними школами, інститутом родини, особливою роллю жінки, що й забезпечило їм збереження ідентичності й захистило від зовнішніх впливів. У глухих лісах Чернігово-Сіверщини це було цілком реально. До певного часу. Не було церковників, яким би не муляли очі довгобороді мужики, що накладають хрест двома перстами, не служать у війську, не вживають алкоголь. Натомість старанно і багато працюють і – багатіють. Церква регулярно делегувала емісарів, що мали розвалити общини зсередини. Особливо активізувалися представники «канонізованого православія» із ліквідацією української автономії. Умови, на яких «розкольники»-біженці осіли на чужій землі, з часом втратили силу. Прибульці отримали у власність чужі землі, зібравши до того непоганий капітал, проте мусили поволі перетворюватися на гвинтиків імперської системи. І закінчилася приязнь і толерантність у взаєминах старовірів і законних господарів землеволодінь.
Найміцніші «горішки» зі старообрядців усе ж намагалися усіляко протистояти владі, не ототожнюючи свій рід, свої права, свою віру із загальноусталеними православієм, самодєржавієм, народністю. На війні усі засоби дієві. І найдієвіший, як відомо, – гроші. Старовіри довгенько відкупалися від законних повинностей. Та з приходом нової, «червоної» влади, ні домовитися, ні відкупитися було неможливо. Опіум для народу – релігію, у якій старовіри були чи не найстійкіші, – викурювали Інтернаціоналом. І знову пакувалися речі, рухалися в далекі світи ті, хто не хотів стригти бороди і чіпляти портрети Ілліча замість ікон. Залишалися добротні зруби на надійних фундаментах, складені власноруч, з ажурним піддашшям, усміхнені вікна яких вбрані у неповторні різьблені лиштви. Будинки, екстер’єри й інтер’єри яких таки суттєво відрізняються від дерев’яної забудови, характерної для Полісся. Відрізняються вартістю. Тут і зруб з кращих колод, і рами дорожчі, і печі не білені, а викладені кахлями, і стелі підбиті дошками. Старовіри уміли жити якісно. Зводячи обійстя, не забували про церкву. У самій лише Добрянці поставили аж три храми, з яких на сьогодні дивом уцілів єдиний дерев’яний початку чи середини 18 століття – св. Дмитрія Солунського.
Ніби й не здивуєш українців дерев’яною сакральною архітектурою. Маємо унікальні карпатські церкви, козацькі барокові й типові «єпархіалки». Проте добрянська церква за плануванням інша – ближча до поморських церков. Намолена й вимолена. Попри все, завжди залишалася діючою. За часів радянських був період, коли парафія залишилася без священника. Та літургія служилася силами громади. На той час старовіри Добрянки і Радуля єдналися зі своїми браттями й сестрами у Христі по той бік Дніпра, з Бєларусі. Та кордони Незалежної України внесли корективи у зв’язки. Невелика громада колись майже повністю старообрядницької Добрянки нині має свого настоятеля, хоча лави парафіян суттєво поріділи. Храм св. Дмитрія Солунського залишився єдиним старообрядницьким на прикордонні Чернігівщини. Від храмів Радуля нічого не збереглося.
Та дух і незрима присутність тих, хто розбудовував два унікальні посади, на щастя, зберігся до нині. Вулиці, де хата поперед хату хизується щільним рядком різьблених вікон, промовисто свідчать про інакше минуле цих двох посадів «на мяжи», заможних, непересічних. Водна артерія Дніпра доволі довго була вагомою транспортною і торговою, якою радульці вирушали на сезонні заробітки і вели торгівлю. Повз Добрянку пролягла залізнична колія, що також сприяла торговельній активності. Та й з руками дружили мужики. І капітал не випускали за межі громади. Розвивалися промисли.
Будувалися купецькі будинки-крамниці, школи, аптеки. Копійка до копійки вливалася у розбудову посадів. Жоден дім не схожий на сусідній. І ця вишукана дерев’яна забудова – о, диво! – дожила до наших днів.
В інших країнах з іншим ставленням до минулого, з усвідомленою відповідальністю щодо культурної спадщини і визнанням присутності інакших, інших на твоїй території, ці унікальні (не побоюся цього найбільш доречного слова у цьому випадку) містечка перетворилися б на музеї просто неба, опинилися б під захистом держави і стали б взірцем колаборації держави і домовласників у сфері збереження архітектури і локальної ідентичності (саме так зберігаються легендарні сванські вежі у Грузії, забудова у литовському Тракаї тощо). Саме такі місця користуються найбільшим попитом серед іноземних туристів – бачити те, чого більше не побачиш у глобалізованому світі.
Нині від п’ятнадцятитисячного Радуля із кількома фабриками лозоплетіння, канатної і мотузкової фабрик залишилося з пів тисячі містян. Містечко живе завдяки прикордонникам. Бо ж тут – мяжа, кордон, відповідальний рубіж.
І лише влітку галасливі дачники заповнюють береги Дніпра, насолоджуючись золотистим пісочком і дарами лісів. Добрянку, а точніше її щедрі на гриби-ягоди розкішні ліси, у сезон заповнюють «збирачі»-грибомисливці. Щоправда, останнім часом у Добрянку навідуються туристи, щоб познайомитися з дивовижною колекцією ляльок Сергія Коноваленка.
Десь загубилася на обгорілих сторінках історії добрянська адреса літератора Володимира Самійленка, що прожив тут з десяток літ, практикуючи як нотаріус. Особлива історія особливих міст потребує детального вивчення і популяризації…
Восени, під вечір, гуляючи Радулем чи Добрянкою, вдихаючи запах пічного димку, що застеляє міський простір, мимоволі чуття заповнює ностальгія, ностальгія за втраченим «традиційним», найдорожчим суспільством, де в центрі життя і всесвіту була родина, що збиралася щовечора за столом із неодмінним у старовірів самоваром…
