...Я стою, задерши голову, і, не вірячи своїм очам, дивлюся на небо. Навіть школяру відомо, що зоряне небо найзручніше спостерігати в ясну ніч далеко від цивілізації. Але як же можемо знайти ці моменти ми, діти асфальту? Втім, сьогодні мені пощастило. Наді мною — щось немовби баня планетарію з тисячами зірок і абсолютно всіма сузір’ями, які лише можна спостерігати в нашій півкулі. На землі — суцільна темрява, хоч око виколи. Все світло зосереджене там, угорі. Такий розсип зірок я бачив лише в дитинстві, коли кільканадцять разів на день прибігав до київського планетарію, що тоді ще розташовувався у нинішньому костелі Святого Олександра. Але зараз я бачу не імітацію, а справжній небозвід. І відбувається це у дивному місці, навіть не позначеному на мапах. Це село Старий Ріопар у Кастилії — Ла Манча. Цілком можливо, що біля підніжжя тамошніх пагорбів колись дріботів Росинант. Ні, напевно, він мчав галопом. Бо у його господаря було дуже багато невідкладних справ. А зараз село спустіло. Його молодшого побратима — містечко Ріопар, такий собі «райцентр», що належить до провінції Альбасете, — за бажання можна відшукати на детальних мапах. А ось усамітнений у горах Старий Ріопар — півтори вулиці — знають лише місцеві жителі. І, зрозуміло, деякі туристи. Зараз це село перетворено у показовий куточок кастильської глибинки. У 1772 році, за часів короля Карлоса III, якийсь австрійський інженер на прізвище Граубнер отримав право налагодити у цих місцях видобуток цинку. Це дало поштовх виникненню нового Ріопара, який з тих пір розрісся і до сьогодні існує в сусідній низині. Цікаво, що співвідношення старого і нового міста тут дуже нагадує Збараж, що на Тернопільщині, — ті ж відстані, той же рельєф і навіть схожі будівлі...
Лиск туристичного сервісу в Старому Ріопарі ще не встиг відтінити справжній колорит минулого. У цих місцях можна винаймати будиночки, влаштовані на кшталт сільського житла XVI сторіччя. Мені розповіли, що в будинку, де жив я, колись мешкав старий, який збирав цілющі трави. Вже само по собі це звучало як початок епічного оповідання. Але це ще не все. Старий був тримачем ключів від церкви XV століття, розташованої на схилі за двадцять кроків від будинку. І за традицією ключі перейшли до Ауреліо — молодого й енергійного теперішнього власника будинку. Він живе не тут, а біля моря. А будиночок свій здає туристам подобово. Сусідні будиночки належать іншим власникам. Немає жодної централізації. Просто люди вдало придбали нерухомість, дали їй лад і організували сільський туризм. Сюди із задоволенням приїжджають не лише іноземці, але передовсім іспанці. У святкові дні плата піднімається майже удвічі, але це нікого не бентежить. Дивовижна природа, тиша, джерельна вода і дихання історії створюють свій неповторний «терапевтичний ефект».
Кожен будиночок має свою назву, як вілла. Дахи скрізь покриті черепицею, димарі влаштовані, точніше, відновлені на старовинний зразок. І, звичайно, жодних новомодних жалюзі. Лише дерев’яні віконниці! У таких будинках кожна деталь сповнена глибокого сенсу. І лише розпитуючи знавців, можна дізнатися, для чого були призначені кожна призьба або навіс.
Інколи спорожнілими вулицями проходжав самотній сторож у шапочці, своїм виглядом він нагадував якогось напівбожевільного письменника. У центрі села стоїть багаторічне диво-дерево, з кожного боку воно виглядає по-різному. Недалеко від нього — вхід у нижнє кладовище. Воно набагато новіше за верхнє, впорядковано й оточено високою кам’яною стіною, вхід до нього завжди замкнено. У Старому Ріопарі вгадується декілька «шарів» минулого. Для вас стає очевидно, що років п’ятсот тому жителі села могли бачити ті ж розвалини замку. Для них ці руїни були частиною більш давньої історії. Тому у всі часи у мешканців Ріопара не зникало відчуття причетності до сивої давнини.
Коли настав вечір, ми запалили камін. Він був зовсім таким, як за давніх часів — до нього додавалися гачок, щітка, щипці і совочок. Не було лише одного предмета, абсолютно необхідного у кастильських сільських будинках, — невеликого плетеного опахала для роздмухування вогню. У сучасній Іспанії цю штуковину зрідка можна зустріти в сувенірних крамничках. Ніч була сповнена романтизму, «приголомшливої» тиші і священного страху перед величчю природи. Дещо спантеличувала прихована символіка інтер’єру. Влаштований на холодильнику гномик був зменшеною копією Ауреліо. А крилатий ельф жіночої статі, який сів на світильнику, точнісінько був схожий на його дружину Естер. Втім, на ніч господарі поїхали на машині кудись униз, на «велику землю». Останнім хвилюванням дня була нічна подружня сцена, несподівано розіграна якимось іспанським подружжям, що зупинилася в кімнаті угорі.
Вранці, проходжуючись околицями, я знайшов мигдалеве дерево. На його гіллі було багато горіхів, і можна було пригоститися. Якщо очистити зібрані горіхи, а потім просмажити їх у духовці, додавши трохи оливкового масла й солі, ви отримаєте ті ж самі «горішки», якими у всьому світі насолоджуються шанувальники пива.
Поряд із самотнім мигдалевим деревом тулилося декілька старих будиночків, ще ніким не реконструйованих. До їхніх підвіконь були приладнані незвичайні на вигляд годівниці для птахів. Як мені пояснили іспанські друзі, це данина традиції. Але я так і не встиг з’ясувати, для яких птахів призначена ця зручність — для домашніх чи мандрівних. Адже іспанці інколи не проти покуштувати голуб’ятину і часто тримають у дворі пернатих красенів. Це голуби особливої породи: їхні лапки прикрашають дивовижні білосніжні «панталони» з пір’я. Попри красу їм належить закінчити свій життєвий шлях у духовці. Це виглядає вельми жорстоко, бо витончений голуб навряд чи здатен вгамувати чийсь голод. Та й за смаком будь-яка курка дає голубам «сто очок уперед». Отже пристрасть до голуб’ятини — це данина традиціям «високої кухонної моди», не більше.
У Старому Ріопарі більш за все причаровують гірські панорами, які видно на 360 градусів довкола. Серед інших пам’яток — джерело мінеральної води, два кладовища, залишки замкових мурів XI—XII століть і згадана вище церква, яка спочатку виглядала як крихітна кімнатка. Пізніше (але теж за вікопомних часів) її розміри збільшили разів у п’ять. Закладів громадського харчування у традиційному розумінні тут немає. Є бар, ще якась харчевня, але вони працюють не завжди. Вдень можна заглянути до невеликого місцевого музею. Вулички усюди вимощені каменем. Кладка стін витримана в стилі старих кастильських будівель. У деякі будинки «врізається» частина скелі. Втім, така архітектурна особливість для Іспанії — не рідкість. У нижній уступ скелі, що виходив до нашої спальні, був встромлений декоративний меч. Це викликало асоціації зі скандинавськими легендами. Було й суто іспанське патіо — внутрішній дворик, кам’яна тераса. Вечорами там можна чаювати. Але, знову ж таки, не варто забувати, що ми в Іспанії. І чай у нашому розумінні тут навряд чи вітають. Найприйнятніше і повсякденне тепле пиття для будь-якого іспанця — це манзанілья, тобто відвар ромашки. Чай як такий іспанці заварюють лише у разі знесилення або при гіпотонії.
В іспанській мові є прекрасне слово «манчего». Тобто — «ламанчський». Цим прикметникам можна назвати все що завгодно — жителя Ла Манчі, ламанчську манеру вимови — ясну і класичну, як в університеті. Тим же словом можна визначити будь-який предмет із Ла-Манчі, вино, кухню. Славний ідальго Дон Кіхот теж, звичайно, був «манчего».
З такими думками я проходжувався кам’янистими вуличками, розглядаючи фасади відновлені будиночків. Вони скупчилися на горі. За один із сусідніх пагорбів завертала вузька автострада — єдиний в’їзд-виїзд із Старого Ріопара. Звідси до міста Ріопар — кілометрів з п’ять. Якщо ви з’їздите туди, то на центральній площі неодмінно побачите пам’ятник ковалям — кування і ковальський промисел розвинені тут з давніх пір. Довкола тягнеться сьєра Алькарас — саме вона упритул підступає до Старого Ріопара. Дивно, що назви сьєр нескінченно всілякі. Ні на одній мапі, навіть найдетальнішій, вони не показані повністю. Інколи ви думаєте, що найближчий гірський масив належить до якоїсь великої сьєри, що відтворена в географічному атласі. Але якщо ви розпитаєте місцевих жителів, вони одразу повідомлять вам традиційну назву, що відноситься саме до цих країв. Трохи західніше від цих місць починається Андалусія — сусідня провінція Андалузії Хаен розташована десь недалеко, за горами. Але дістатися туди пішки вельми проблематично. Хаен славиться найгустішими в Іспанії оливковими плантаціями. Колись мені доводилося подорожувати Хаеном. Але приїжджав я туди з іншого боку — з Кордови.
Іспанія — це не лише багата історія і самобутня культура, що зустрічаються на кожному кроці. Природа тут не менш прекрасна. Якщо ви потрапите в Ріопар, то зможете насолодитися декількома незайманими куточками, які майже не зачепила цивілізація. Наприклад, вирушити до витоку річки Мундо, розташованого в горах. Доїхати туди можна лише на машині. Внизу ви знайдете стоянку і ресторанчик. А далі доведеться йти пішки, стежачи за покажчиками. Під час такої пішої прогулянки вам може зустрітися щонайбільше п’ять-шість випадкових туристів. Тут живуть білки й птахи. Є, звичайно, й інша живність, але зустріти дикого кабана, кролика чи лисицю вдень практично неможливо. Видно таблички, що вказують дорогу до гарячих джерел і написи, що забороняють купатися.
І ось нарешті ви перейшли убрід невелику річку і почали підйом. Довкола переважають сосни і дуби. Незабаром вам відкривається дивна картина — водоспад, який падає з далекої, абсолютно недоступної вершини. А над ним ще і ще громадяться прямовисні схили. Вода падає з висоти двохсот метрів. Це і є витік Мундо, він розташований в сьєрі дель Сегура (Сегура — назва іншої річки). Тамошня стихія виглядає не дуже по-європейськи. Вам доводиться збентежено споглядати все це, мимоволі порівнюючи побачене з розмахом південноамериканських пейзажів. Унизу є три оглядові майданчики, два містки. З кожної точки відкривається нова панорама. Отримані тут враження вже не забудуться упродовж усього життя.
Зробивши «вилазку» до водоспаду, ми знову опинилися у Старому Ріопарі, біля стін «свого» будиночка. У горах все здається доступним для огляду, але насправді виявляється абсолютно недосяжним за короткий час. Тому я не ставив перед собою нереальних цілей. Та все ж мені дуже хотілося підійнятися на сусідній пагорб, опоясаний стежинами, і поглянути, що там є цікавого. Цікавість було винагороджено. Піднявшись, я минув розвалини замку й увійшов до завжди відімкненої металевої хвіртки, яка нікому не перегороджувала дорогу, довкола весь простір був відкритий. І ось я побачив старе забуте кладовище, його могили були розкидані по всій плоскій височині. Від деяких залишилися лише купки каменів, зібраних кимось і приладнаних до старих хрестів. Тут теж помітні залишки стін верхньої частини замку. За примхою долі вони служать своєрідними склепами для пізніших поховань. За іспанською традицією, написи на надгробках інколи скорочують до ініціалів. Якщо такою була воля покійних. Мене вразила скромна могила одного з місцевих жителів, який прожив рівно сто років і помер 1973-го. Окрім цієї дати, на табличці позначено три ініціали J. B. G. Зазвичай такі букви відповідають імені похованого і двом прізвищам його батьків. Цікаво підрахувати, скількох іспанських королів пережив він (чи вона)? Деякі зі старовинних надгробків виглядають типово — великі білі плити, мабуть, висічені з каменю, який добували десь поблизу. Між розташованим на висоті кладовищем і простором гірської сьєри, що підступає з усіх боків, відчувається незвичний, разючий контраст: вічний спокій землі і вічний неспокій вітрів. Вдивляючись у красу довколишніх долин, ви мимоволі шукаєте очима високого лицаря на коні і його метушливого слугу на мулі. Ці дві фігурки, відомі усьому світу, безперечно, не раз з’являлися в тутешніх місцях. Можливо, якщо гарненько придивитися, їх можна помітити й зараз?
