Коли минулого року я вперше приїхав у Пекін, я зрозумів, що, мабуть, слабко підготувався до цього міста. Я представляв собі бурхливий, перенасичений людьми мегаполіс, де вертикалі величезних хмарочосів пересікають незліченні горизонталі багаторівневих автобанів, де надсучасні технології однієї з передових країн світу зустрічають традиції і колорит однієї з найдавніших цивілізацій. Моя уява малювала суміш декорацій із фільму «Той, що біжить по лезу» із образами сучасних азіатських міст, які я бачив по ТБ.
Та реальний образ китайської столиці дещо не співпав із яскравими картинками в голові. В жодному разі не хочу сказати, що Пекін мене розчарував — зовсім ні, просто тут я вперше зрозумів, що ж в урбаністичному вимірі означає поняття «Азія». Тут великі гроші зустрічаються із яскравою бідністю. Поряд із розкішними висотними будинками, широкими магістралями доріг, зовсім спокійно можуть існувати невеликі брудненькі ринки, де з лотків вам продають фрукти та різні — на вагу, цілі райони одно- і двоповерхових будинків — хутунів — деякі представляють традиційний китайський стиль, а інші більше нагадують фавели. Поряд із розкішними «майбахами» тут проїжджають триколісні гучні електродрандулети, а більше за екстравагантних любителів сучасної азіатської моди — лише жителів невеликих провінційних китайських міст, які приїхали до столиці підзаробити. Так, мабуть на Пекіні лежить саме той тяжкий тягар статусу «столиця» — столиця комуністичної за офіційною ідеологією КНР. Він дещо формальніший, суворіший та сіріший за інші міста Китаю. Тут високі темні куби сучасних адміністративних будівель, а також епічних розмірів старовинні імператорські палаци та храми витісняють все яскраве, сучасне та креативне, що може приходити «ззовні». До того ж, сюди, як я згадав, стікаються жителі провінцій «на заробітки», дещо понижуючи середній культурний рівень населення міста — звідси й інші проблеми. Тут відбувається бурхливе змішування всього, що є в Китаї.
Але мої минулорічні подорожі Піднебесною допомогли зрозуміти, що Пекін — це не весь Китай. Китайських міст, звичайно, я побачив не так багато, але і з того можна зробити висновок, що Китай дуже різний і з усіх його провінцій та мегаполісів важко вивести щось середньостатистичне та характерне. Та весь час я чув історії про Шанхай. Мода, стандарти краси, стиль та рівень життя, інфраструктурні рішення — в усьому цьому Шанхай є законодавцем, на який орієнтується, як мінімум, весь Китай. Мабуть, саме тому всі мої пекінські знайомі доволі ревно ставляться до Шанхаю, відчуваючи сильну конкуренцію для Пекіну. Тому не поїхати в це розрекламоване місто я просто не міг.
Користуючись загальнонаціональними китайськими осінніми святами (День створення КНР, а також традиційний Осінній фестиваль, відомий своїми «місячними тістечками»), ми з моєю дівчиною вирушили до Шанхаю. І саме тут я зрозумів, що реальність може перевершити уяву. Те сучасне азіатське місто, яке я малював собі перед своєю першою поїздкою до КНР, виявилося втіленим в Шанхаї... Але тут, мабуть, слід зробити неглибоке заглиблення в історію.
Сама назва «Шанхай» приблизно перекладається як «місто над морем», або «Приморськ» оскільки він знаходиться поряд із Східно-Китайським морем. Шанхай також розділений притокою р. Янцзи — р. Хуанпу. Саме це визначило долю Шанхаю, який став одним із ключових торгівельних міст для Заходу і піддався його надзвичайному впливу. В ХІХ столітті після Першої опіумної війни Великобританія і США отримали права на володіння підприємствами, церквами, цвинтарями, лікарнями, а також на використання портів для безмитної торгівлі. Цей кабальний для китайського уряду договір, який фактично діяв до середини ХХ століття, зіграв ключову роль для образу і статусу сучасного Шанхаю — він назавжди перетворився в центр міжнародної торгівлі. Згадаю й те, що Шанхай був єдиним в світі містом, яке безумовно приймало біженців в часи Голокосту: з 1933 по 1941 рр. сюди прибуло майже 30 тис. євреїв з Європи. Сьогодні в Шанхаї навіть існує тематичний Музей єврейських біженців.
Століттю господарювання іноземців у Шанхаї присвячено цілий район — Французька концесія. Саме вона стала першим пунктом нашого недовгого знайомства із містом. Свою подорож ми не планували як туристичний інтенсив, а скоріше як променад найцікавішими районами міста. До того ж, відвідувати популярні храми під час національних свят означало застрягнути в живому заторі із десятків тисяч туристів.
Французька концесія була заснована в середині ХІХ століття і була своєрідним автономним утворенням французів у Шанхаї. На сьогодні вона представляє собою довгі, неширокі, затишні вулиці забудовані дво- і триповерховими будинками і засаджені платанами — символом даного району. Спочатку може здатися, що нічого особливого в цьому немає — будинки видаються доволі однотипними. Але потім ти пригадуєш, що знаходишся в Китаї і розумієш, що все побачене є нетиповим. Перебуваючи в Шанхаї, ти прогулюєшся вулицями старого європейського міста, де іноді виринають католицькі храми, старі розкішні вілли, оздоблені табличками «Історична спадщина» і поясненнями, що раніше це були офіси транснаціональних корпорацій або ж резиденції видних історичних діячів. Серед них — і будинок-музей китайського революціонера та засновника партії Гоміньдан Сунь Ятсена. До речі, після більшовицької революції в цей район прибуло більше 8 тисяч емігрантів із колишньої Російської імперії. Не дарма сьогодні в Шанхаї існує два православні собори, побудовані за часів єпископа РПЦК, нашого земляка з с. Адамівка — Іоанна Шанхайського і Сан-Франциського.
Перевівши подих у трояндовому парку Фусін, ми пересікли наскрізь туристичну вулицю, розбудовану у традиційному китайському стилі і рушили до іншої — найвизначнішої колоніальної пам’ятки Шанхаю — набережної Вайтан. Це близько 2 км вражень, які назавжди врізаються в пам’ять. Саме тут, на одному боці річки Хуанпу розташовані 52 будинки колишніх корпорацій, банків, старих готелів, які представляють різні архітектурні стилі, популярні на перетині ХІХ—ХХ століть — готичний, ар-деко, неокласицизм і інші. Безсумнівною перлиною цього архітектурного ансамблю є будівля колишньої Гонконзько-Шанханської банківської корпорації та Шанхайської митниці, які уособлюють собою весь могутній дух Британської імперії. І коли ти ходиш вузькими провулками, які відмежовують ці велетенські кам’яні споруди, які здіймаються високо вгору, важко побороти відчуття, що ти не в Шанхаї, а десь на 5-й авеню Мангеттену.
Набережна відкриває вид на інший берег, а саме на новий діловий район Пудун, що уособлює собою сучасний Шанхай, який ніби через річку дивиться на своє минуле. Ще 40 років тому на цьому місті були рисові поля, а сьогодні цей район є уособленням нового Китаю. Оздоблює його всесвітньо відома «Перлина Сходу» — 468-метрова срібно-бура телевежа. Своїм першим місцем найвищої споруди в КНР вона поступилася лише в 2008 році, коли було відкрито Шанхайський всесвітній фінансовий центр. А в 2015 році Пудун прикрасив другий в світі за висотою хмарочос — Шанхайська вежа (632 м). Решту місця Пудуна займають трохи менші будівлі, які в сумі складають сьогоднішній статус Шанхаю як одного з найбільших фінансових і торгівельних центрів Китаю на рівні із Гонконгом.
Та є в Шанхаї ще одне місце, яке є повною протилежністю до побаченого, — старовинне місто Цібао. Його історія бере початок в далекому Х ст., а пік розвитку — припадає на XIV ст., коли Цібао стало важливим торгівельним центром, оскільки розташований на перетині річок та каналів. Безпосередньо на водних артеріях було розбудовано й незліченну кількість невеличких будинків, які досі залишаються домівками для багатьох шанхайців. Сьогодні Цібао — це одне із найпопулярніших туристичних місць, де можна побачити інший Шанхай — вільний від циклопічних забудов і швидкісних магістралей. Довгі вузькі вулички, вибудовані в китайському стилі, наповнені невеличкими крамницями із традиційними закусками, численні мости, які пересікають канали, а також спокійна атмосфера стародавнього торгового міста — це те, з чим варто зустрітися у бурхливому мегаполісі. Зупинитися в одному з ресторанів цього району, аби відвідати відомі морепродукти — варто цілої поїздки до Шанхаю.
За один короткий приїзд побачити все в цьому мегаполісі, мабуть, нереально, тим більше описати в одному оповіданні. Розкішні парки, які розкидаються в оточенні висотних будівель, найвідоміші в світі музеї — цікаві не лише всередині, але і ззовні, найкращі в Китаї торгівельні центри та вулиці, призначені для шопінгу без рахунку грошам, найбільший в світі «Діснейленд», де ви витратите години часу заради кількох хвилин невимовної радості. А ще храми, пагоди і надзвичайно насичене культурне й нічне життя. Це все те, заради чого мільйони туристів щодня прибувають до Шанхаю на екскурсію, а сотні тисяч лишаються, аби зробити цей дух вестернізованого китайського мегаполісу частиною свого життя.
Своє недовге знайомство з Шанхаєм ми вирішили закінчити «вишнею на торті» — поїздкою до аеропорту в потязі на магнітній подушці — «Маглев». Це технологічне диво розвиває швидкість в 430 км/год (при максимальній у 603 км/год), і з центру міста до аеропорту — дистанцію в 30 км — долає за 7 хвилин. Але на станції «Маглеву» виявилося, що авіакомпанія змінила аеропорт для нашого відльоту. Тож, сівши не на високошвидкісний потяг, а на просте таксі ми вирушили в інший бік міста. І в цьому разі нам стала в нагоді надрозвинута дорожня інфраструктура міста — всі кількаповерхові, багатополосні естакади і невимовно складні розв’язки, які роблять дуже зручним життя одного з найбільших в світі міст. Тож на звичайному «Фольксвагені» за півгодини ми подолали відстань у 19 км і вчасно прибули до нашого літака. Все добре, що добре закінчується.
