Ми продовжуємо вас знайомити з дорожніми замітками нашого читача з Тернополя Володимира Цупа, який разом із дружиною розпочав спробу своєрідної внутрішньої української інтеграції, щоб краще знати Схід і Південь нашої країни.
Продовження. Початок у «Дні» за 21 липня
СІЧЕСЛАВ (Дніпропетровськ)
Займаючи 310 тисяч гектарів, Дніпропетровськ — найбільше за територією місто України. На цій площі могли б розміститися чотири таких гіганти, як Київ. Мабуть, у передчутті величі сучасники настільки часто змінювали його назву, що за кількістю імен місто ставить своєрідний рекорд: Катеринослав, Новоросійськ, у 1802— 1926 знову Катеринослав, в 1919 р. — Січеслав, лише з 1926 року воно має сучасну назву.
Засноване у 1783 році козаком Глобою як село Половиця, місто завжди було осередком українського життя. Створена тут в 1905 році «Просвіта» була однією із найактивніших на підросійській Україні, зуміла витримати натиск царської адміністрації і продовжувала свою роботу навіть у час Першої світової війни. У 1913 році громадськість домоглась появи на карті міста вулиць Гетьманська, Хмельницька, Квітки, Костомарівська, Сірка, Отаманська, Орликівська, Мамаївська, Курінна, Запорізька, Бончуківська, Возна, Українська та інших.
У часи національної революції в місті почалась українізація освіти — у 1917 році тут почала діяти перша в країні українська гімназія. За участі полковника М. Омеляновича-Павленка, І. Труби, братів Єфремових був створений Гайдамацький курінь, у тому ж році братами Горобцями із катеринославських робітників і навколишніх селян організовані відділи Вільного Козацтва, надзвичайно активні в боях з більшовиками 1918—1920 років. «Настала рішуча боротьба, — писала газета «Повстанець» — орган штабу коша Українських вільнокозацьких військ на Катеринославщині. — І в сей мент нейтральних не мусить бути. Повстанців не цікавить кількість ворога, а лиш питання «де він?» Всі до зброї!»
Закатоване червоногвардійськими окупантами національне відродження, дало нові пагони в часи українізації 20-тих років — титанічної праці в піднятті патріотичної свідомості доклали Д. Яворницький, Л. Біднова, В. Пархоменко, Ю. Коршун, П. Єфремов, М. Злотников, М. Бречкевич, І. Степанів. Та вже в 1929 році в лещатах більшовицького терору місто буквально захлиналося в крові. У зв’язку з процесом СВУ було знищено все, що мало хоча б опосередковане відношення до українства. Людей розстрілювали за вишиванку, за українську («націоналістичну») мову.
Прогулюючись вулицями Дніпропетровська, нам впадала у вічі виразна українська архітектурна стилістика столиці степової України. На межі ХIХ—ХХ сторіч місцева громадськість піднімала з небуття втрачену козацьку славу, намагаючись прописати її в обрисах міста. В українському стилі збудоване приміщення Камерального училища, гроші на яке купецтво назбирало, обклавши себе спеціальним податком, будинок Єфремова, будинок Шмалюка по сучасній вулиці Артема, 61, будинок по Дм. Донського, 13, будинок по вул. Дитинства, 34.
У будинку Івана Труби по Кавалерійській, 22 досі збереглися елементи внутрішнього опорядження в українському стилі: великі білосніжні шестикутні двері у помешканнях, фрагменти різьби і ліпки, красиві перила із стилізованими тризубами. На будинку І. Шила по Червоноармійській, 16 головним елементом цегляного декору є тризуб. На початку минулого сторіччя символ незалежності на фронтоні будинку ставав фактично відкритою політичною декларацією симпатій власників.
Справжньою перлиною міста, одним із найбільших у світі пам’ятників запорозькому козацтву, аналогів якому немає, а може вже й ніколи не буде, є будинок просвітянина-мільйонера Володимира Хріннікова. Величезна білосніжна будівля з чудовими майоліковими вставками на фасаді, щедрим ліпленням, з вікнами та дверима, прикрашеними вітражами та різьбленням, з п’ятьма стрункими баштами та складним силуетом дахів, створювала враження казкового замку, якимось дивом занесеного до торгівельного центру задимленого індустріального міста. Міста, яке прийняло його одразу, вихваляючись, пишаючись і демонструючи приїжджим свою визначну пам’ятку.
Вдивляючись в силуети трьох наріжних веж будинку, не можна позбутись враження, що ця композиція з пишним бароковим завершенням центральної й строгими шатрами бокових, має ретроспективне меморіальне значення. Під сам верх його струнких веж винесено ліплені картуші, де в оточенні пишного барокового орнаменту та військової амуніції вміщено зображення запорожця з мушкетом на плечі та шаблею при боці — основний елемент герба Війська Запорозького.
Зодчими вперше в місті було використано баштові крани, п’ятиметрові залізобетонні перемички над вікнами, вмонтовані майолікові панно, споруджений із сланцевого каменю дах. Ще при будівництві споруду було визнано однією з головних окрас міста.
На жаль, спалений під час Другої світової війни, палац значно змінив свій вигляд. Шпилі трьох башт увінчувалися зображеннями коня, сагайдака та сокола у сонячному колі, виконаними за мотивами печаток запорізьких паланок. А на флюгері-хресті наріжної вежі зійшлись у двобої козак з татарином, над якими на тлі полуденного сонця злітав вгору орел — символ перемоги. Інтер’єр було створено у формах національної архітектури з декоративним розписом, вітражами, дерев’яними сволоками, різьбленням, балконами. Малі люстри у вестибюлі несли зображення козацької кінноти, а велика — відтворювала морський бій між козацькими чайками та турецькими галерами.
Таким чином, місто, задумане Катериною II як «третя, південна столиця» Російської Імперії, під впливом науковців-україністів Григорія Залюбовського, Івана Манджури, Дмитра Яворницького, Івана Акинфієва, Андріана Кащенка, Василя Бикова завжди залишається форпостом українського духу, зберігаючи національне навіть в архітектурному обличчі.
З Дніпропетровськом тісно пов’язане життя літописця Запоріжжя Д.І. Яворницького, з якого Ілля Рєпін змалював козацького писаря у знаменитій картині «Козаки пишуть листа турецькому султану». В його оселі (на сучасній вулиці Шевченка, 5) черпали своє натхнення Павло Тичина і Максим Рильський, Павло Усенко і Остап Вишня, художник-баталіст Микола Самокиш і славіст та сходознавець Агатангел Кримський, класики українського театрального мистецтва М. Кропивницький, М. Садовський, П. Саксаганський та багато інших. На унікальних настінних розписах вестибюлю, де ніби застигла мить історії, зображені козаки в бою та на відпочинку, могутній Тарас Бульба з гнівним поглядом.
Надзвичайно цікавий музей імені Яворницького, що вражає великою кількістю експонатів козацької доби. Розповідь про цей козацький храм богині Кліо, мабуть, займе не одну шпальту газети. Мені особливо запам’яталися картини, із зображенням повстання українців проти російських окупантів і детальна експозиція часів національної революції. Тут є стенди, присвячені Центральній Раді, Гетьманській Державі, Директорії, Вільному Козацтву, українським повстанцям, що діяли в запіллі російських окупантів на початку 20-х років.
У Дніпропетровську ми познайомилися з представниками молодіжного об’єднання «Вертеп» — людьми, які горять українською ідеєю. Титанічна праця молодих людей, їх ентузіазм на грані самозречення, їх завзяття і наснага можуть бути зразком для кожного свідомого українця. Присутність об’єднання «Вертеп» (http://artvertep.dp.ua) відчувається у багатогранному культурному житті міста — популяризація української мови, книги, музики, культури. Без перебільшення «Вертеп» можна вважати локомотивом українського Дніпропетровська.
ЗАПОРІЖЖЯ І ХОРТИЦЯ
Батьківщина першої радянської малолітражки має своє, цікаве обличчя, яке неможливо з чимось сплутати. Звертає увагу насиченість промисловими об’єктами, розташованими в межі міста. Труби і виробничі комплекси стоять буквально в центрі мегаполіса. Тому ввечері ми в повній мірі відчули, що таке смог, — місто огорнула хмара диму, так що й дихати стало важко. Та слід відмітити, що Запоріжжя планово забудоване і краще впорядковане, ніж інші промислові міста України, а житлові квартали відділені зеленими насадженнями від заводів.
В час національної революції місто зайняло активну проукраїнську позицію — у 1918 році з частин Вільного козацтва був створений Хортицький полк Армії Української Народної Республіки. «Вістка про зміну влади в місті, — згадував козак-повстанець Микола Носик, — вмить обійшла всі кутки повіту, й уже на третій день до міста почала прибувати селянська молодь, що добровільно йшла під стяги Республіканських військ, а місцева вчительська семінарія примушена була зачинити старші класи за браком учнів. Піднесення настрою у населення, особливо молоді, було надзвичайне, всі вірили в гарне майбутнє й нетерпляче чекали на перемогу Директорії по інших місцевостях України».
А історія Запорізького корпусу УНР — просто легенда. У березні- квітні 1918 року запорожці разом з німецькими військами очистили Лівобережжя, Донеччину і Крим від більшовиків. В червні-листопаді вони охороняли кордони Гетьманської Держави з Радянською Росією. У квітні 1919 року після важких боїв з Білою армією Запорізький корпус під командуванням полковника Болбачана було відрізано від решти армій УНР, що примусило його перейти через румунську територію до Галичини й на Волинь. Запорожці брали участь й у першому зимовому поході 1919-1920 років, а по його закінченні — у всіх боях армії УНР аж до переходу за Збруч.
Місту є чим хизуватися, — проспект імені Леніна (нової назви поки що не придумали), завдовжки 35 кілометрів — найдовший проспект Європи, ДніпроГЕС — найбільша гідроелектростанція в Європі, найдовша в Європі залізна дитяча дорога, а славетна «Запоріжсталь» має доменне і мартенівське виробництва з найбільшими в Європі слябінгом і безперебійним тонколистовим станом.
Цікавими були й листівки, розклеєні по місту невідомою організацією, що запрошувала місцеву молодь взяти участь у найбільшій в Україні молодіжній військовій грі «Гурби-Антонівці-2006». У квітні 1944 року на кордоні Тернопільської й Рівненської областей 5 тисяч повстанців УПА зійшлися в бою з 35-ти тисячним з’єднанням військ НКВС. Було приємно відчути, що тут, на далекому Запоріжжі, пам’ятають і цінують подвиги наших земляків.
Родзинкою міста є унікальна пам’ятка первісних лісів Придніпров’я — Запорізький дуб, під яким відпочивали Б.Хмельницький, Т. Шевченко, М. Лисенко. На жаль, підземні води у 1993 році спричинились до його засихання. Та все ж одна його гілка ще живе і дає уявлення туристам, яким величним і кремезним був дуб раніше. Сімсотрічне дерево заввишки 36 метрів, діаметром крони 63 метри, з окружністю стовбура 6 метров 32 сантиметра залишає неповторне враження. Цікаво, що саме в Запоріжжі у травні 1910 року була заснована перша в Україні і Росії природоохоронна організація.
Ввечері нам пощастило потрапити на концерт «Воплів Відоплясова», що відбувався на Фестивальній площі. Тисячі молодих людей в захоплені відривались під українську музику. Драйвовість і епатажність Олега Скрипки, підкріплена надзвичайно енергетичною музикою, нікому не дозволили залишитись байдужим. А коли Олег у звичній йому роково-панківській манері виконував «Ще не вмерла Україна», публіка просто шаленіла у захваті. У натовпі запоріжців, що підспівували кожну його пісню, ще раз довелося відчути соборність і справжню велич країни.
Звісно ж, не можна говорити про Запоріжжя, не згадавши про Хортицю, названу так на честь слов’янського бога Хорса. Природна та археологічна унікальність острова залишає незабутні враження. Вкритий розкішними заплавами, найбільший острів на Дніпрі без перебільшення можна величати неперевершеним витвором природи.
У період Київської Русі острову відводилась роль важливого стратегічного центру — місця збору руських дружин, які відправлялись у походи на кочовиків. Тут знаходиться ймовірне поховання князя Святослава.
Один з найславетніших українських полководців — Святослав, що ходив походами на Оку і Волгу, підкорив вятичів (предків «русского народа»), знищив державу хазарів, мордви і волзьких булгарів, здійснював походи за Каспійське море, воював з осетинами і черкесами, спустошив Тракію і Македонію, захопив Болгарію, успішно воював з Візантією, загинув у бою з печенігами саме на Хортиці.
У традиції русинів вважалось, що якщо ти помер рабом, — рабом ти будеш й в потойбічному житті. В полон не здавались. Трупи земляків спалювались, а невільники забивались для служби небіжчикам. Русь билася завзято, і не тільки чоловіки. Греки, роздягаючи убитих русинів, знаходили серед них і жінок.
Цікавим є опис переговорів Святослава з імператором Візантії. «Цимісхій прибув на Дунай з великим відділом кінноти в багатій, позолоченій зброї. Святослав же приплив на човні, гребучи разом з іншими. Він нічим не відрізнявся серед них, крім чистоти свого полотняного одягу. Єдиною прикрасою в нього була сережка в вусі. Він був середнього зросту, кремезний і сильний, мав короткий ніс, сині очі, густі брови і виглядав понуро і суворо. Мав поголену бороду, довгі вуса і чуб на голові, «що означало значний рід». Сидячи на лавці свого човна, він поговорив трохи з імператором і відплив». Чи можливо сучаснику уявити такі переговори між представниками воюючих сторін, ну, наприклад, між Усамою Бен Ладеном і Джорджем Бушем молодшим сьогодні? Мене гризуть сумніви. На жаль, ніхто із сучасників не в змозі із благородством Святослава оголосити «Іду на Ви!»
Через півтисячоліття на місці гибелі «чистого запорожця на київськім Столі», як писав про Святослава М. Грушевський, острів Хортиця стає одним з центрів формування запорозького козацтва.
В 1552 році на Малій Хортиці князем Дмитром Вишневецьким був побудований замок, — прототип Запорозької Січі, звідки славетний Байда розпочав свої походи на татар. Розгніваний зухвалістю козацького ватажка, кримський хан Девлет-Гірей у січні 1557 року привів до Хортиці кримські і ногайські орди, взяв в облогу фортецю. Та зазнавши значних втрат, Девлет-Гірей повернувся до Криму «з великим соромом»
У 1577 році на острові побудував укріплення козацький гетьман Я. Шах. Соратник легендарного І. Підкови звідси вирушав в походи на турків та ординців, тут мав фортецю видатний український полководець Конашевич-Сагайдачний. В 1625 році острів став осідком гетьмана запорозького козацтва Марка Жмайла, вогнищем повстання проти польських агресорів. В 1628—1631 роках звідси почали походи проти турок і татар загони гетьмана Війська Запорозького І. Сулими. Хортиця стає центром нового антипольського повстання й в 1630 році під проводом гетьмана Т. Трясила.
Зважаючи на унікальність та особливе місце в світовій та національній історії, на Хортиці розпочалось будівництво історико-культурного комплексу «Запорозька Січ». Планується, що туристи зможуть побувати не тільки в музеї козацтва і кінному театрі, а й у містечку, яке будується в центрі острова з відтвореними спорудами часів запорозького козацтва. У новій Січі буде побудовано 6 козацьких куренів, будинок кошового отамана, канцелярія, пушкарня, січова школа і церква. Церква діятиме, в ній можна буде і вінчатися, і дітей хрестити. Територію огороджують частоколом і сторожовими вежами. За огорожею розташуються кузня, гончарня і містечко ремісників. Буде неповторно! Мандруйте, панове, — ми незнайомі з країною, в якій нам пощастило народитись!
