Карпати, попри їхню туристичну універсальність, досі — оаза майже неторканої природи і незнаних, недосліджених куточків. І все тому, що ці гори мають особистий характер: крутий і безкомпромісний. Саме через нього, а власне через раптову і стрімку карпатську зливу, майже рік тому мені не пощастило пройти увесь запланований маршрут гірським масивом Свидовець. Але хто не любить кидати виклики: сильнішим за себе і самому собі? Цього разу — курс на найвищу точку Свидовця, гору Велика Близниця.
ЯСІНЯ. В ПУТЬ
Снідаємо грибною юшкою. Пані Валентина, господиня садиби зеленого туризму, у якій ми розмістилися в смт Ясіня, припрошує насипати добавки. Не сніданок — мрія — думаю собі: удома можна зварити щось подібне із, хай навіть засушених, карпатських грибів, однак виходить не таке ароматне, не таке насичене, словом — не те. Мабуть, бракує якогось автентичного секрету і, звісно ж, обстановки: тут же з вікна вітальні видно довколишні гори.
Ясіня Рахівського району — історично, природно і туристично — унікальне місце: саме тут — головна стартова точка для всіх охочих вирушити на Свидовець або Чорногору (саме ці хребти сходяться за селищем). За сніданком ділимося з господинею та її чоловіком планами на день. Коли повідомляємо, що сьогодні вирушаємо на Близницю, ті хапаються за голову. «Небезпечно», — кажуть, перераховують ці самі небезпеки: лавини, вітри, зливи. «Дивно, — думаю, — усе-таки вже травень...» Перед виходом, правда, не відмовляємося від запропонованих пані Валентиною пари гумових чобіт, хоча попередній досвід переконує, що у разі негоди в горах жодна одіж чи взуття не допоможе залишитися сухим. Що ж, вирушаємо.
ЯСІНЯ-ДРАГОБРАТ. ДОРОГА ВГОРУ НЕ БУВАЄ ЛЕГКОЮ
Дощ почав накрапати, щойно ми ступили за поріг садиби. На заправці, що умовно є відправним пунктом усіх автомобілів, які за будь-яких погодних умов везуть ризикових туристів до урочища Драгобрат (а нам треба саме туди), «грузимося» (бо «сідаємо» — надто нейтральне слово у цьому випадку) в авто типу ГАЗ-66. Весняна дорога до Драгобрату неодмінно залишає купу вражень, хоча малоприємних. Відстань від Ясіня до Драгобрату — лише 18 кілометрів: приблизно стільки я щоранку долаю автобусом №379 від Ірпеня до ст. метро «Академмістечко» — але це займає не більше 20 хвилин. Тут же «насолоджуватися» шляхом доведеться від 50 хвилин до години.
До речі, мало того, що сама ця дорога — радше напрямок, «неприручена» гірська стежка без натяків на дорожнє покриття, її, на додачу, «рознесло» під час березневих повеней. Чорна Тиса, винуватиця цього торжества стихій, тепер сумирно тече праворуч від нас. Протираю долонею запарене віконце автомобіля: краєвиди аскетичні, похнюплені, але дуже спокійні. Над цією хитрулею-річкою «нахиляються» гірські стіни, виходи породи на них окреслені красивими геометричними лініями. Не природа — мистецтво. З іншого боку дороги — ліс, сильний і мовчазний. Пригадалося: минулого року цей шлях ми долали пішки, тоді у цьому лісі зустріли козулю. Але тепер, мабуть, уся фауна ховається подалі від доріг: зараз саме піковий сезон, ГАЗи повзають дорогою до Драгобрату безперестанку. До речі, у цьому урочищі розташований найбільший високогірний гірськолижний курорт.
ДРАГОБРАТ. ШЛЯХ У ТРАВНЕВІ СНІГИ
У даному контексті не варто надто скептично сприймати слово «сніги»: мовляв, Альпи завжди так малюють на подарункових листівках — із засніженими вершинами, з них, кількатисячної висоти, сніг ніколи і не сходить. А що у нас? Попри те, що курорт Драгобрат лежить на висоті лише 1300 —1400 м над рівнем моря, розміри ділянок снігу, які лежать в улоговинах і на схилах, — солідні. Найдивовижніший сюрприз — сильний реальний снігопад, який «зустрів» нас на місці, щойно ми вивантажилися з авта. Після «зігріваючої» подорожі ГАЗом гірськими дорогами, тіло відчуває неприємний пронизливий холод, попри ту кількість светрів, у які я вдягнена. Крім того, довкола — туман, не видно навіть основних вершин, до яких маємо прямувати (натомість улітку тут — розкішні панорами). Мимоволі питаю себе: чи варто рушати далі? Варто. На светри і теплу вітровку з капюшоном вдягаю клейончастий дощовик, кидаю рюкзак із сухим змінним одягом (знаю, опісля він неодмінно знадобиться) десь у відведеному спеціально під наші речі кутку колиби — і знову виходжу під сніг.
ДО БЛИЗНИЦЬ. ТУМАННІ ГОРИ І ПЕРСПЕКТИВИ
Якщо тримати курс на захід від Драгобрату, вам може пощастити познайомитися з цілим сімейством: вигляд головних вершин Свидовецького хребта, Близниць, цілком відповідає назві цих гір, їхні обриси схожі, наче сестри-близнюки (діал. «близниці»). На підході до них, за аналогією — могутні і стрімкі — височіють ще близнюки — двоє Жандармів. До них і прямуємо.
Від урочища Драгобрат шлях стрімко набирає висоту. Рухаємося уздовж струмка: хоча самого тепер не видно під сніговою покрівлею, його близьку присутність почуваєш, час від часу по коліна провалюючись у вогкий, ледь втоптаний сніг. Поряд із нами — несправний тепер витяг. Підйомник вимикають за несприятливих погодних умов (лижники користуються іншим). А вони тепер саме такі: сніг, хоча і менш активний, аніж на Драгобраті, все одно мете просто в обличчя, нормальній видимості заважає пелена туману. Іти складно, тим більше, що одразу задано доволі швидкий темп. Однак у будь-якій справі початок — найскладніший етап. Тому, пітніючи у своїх светрах, мушу стиснути зуби і дивитися під ноги. Близько трьох кілометрів пішки — і дорога звертає на південний захід.
Через 500 метрів помічаємо дерев’яний триповерховий будиночок — базу рятувальників. Пригадую, якось на одній із екскурсій чула, що маршрути Свидовцем найнебезпечніші саме у травні: тут абсолютно особливий мікроклімат — наприклад, сніг тане значно пізніше, ніж деінде, і весна починається пізно. Тому тут і доволі незвична флора: смерічки «добираються» аж до висоти 1320 м, а буки сягають позначки навіть 1380 м. Драгобрат лежить на стикові хвойних лісів та альпійської зони, тому, попри те, що можливість оглянути територію панорамно, м’яко кажучи, «не дуже», бачимо, як усі дерева «залишаються на Драгобраті», а поряд із нами — лише низькорослі кущики. Але видовище надзвичайно милує око — пурпурові крокуси, які пробиваються крізь ділянки снігу та випрілої трави: на Київщині ми вже і забули, коли вони відцвіли, а тут — лиш ходи і милуйся. Однак на це особливо часу немає. Всю увагу змушена концентрувати на наступному кроці. Сніг уже припинився, нове випробування — починається дощ. Потоки талого снігу з південних схилів мчать просто під ноги, кам’янисті та глинисті ґрунти розповзаються під наступом кросівок. А ще — туман, який ніхто не скасовував, тому, здогадуючись, що ми рухаємося шляхом, неподалік від якого розташована ферма, літнє стійбище овець та коней, звідки пастухи виганяють їх випасатися на гірські полонини, самої ферми не бачу. Та, власне, не видно геть нічого. «З обох боків — стрімкі урвища, — пояснює провідник, — якщо зійти зі стежки на сніг, не знати, скільки котитимешся вниз». Не надто радісна звістка, погодьтеся. Але є натомість і радісна: нарешті досягли першого Жандарму.
ЖАНДАРМИ. ЗА КРОК ДО ЖАДАНОЇ ВЕРШИНИ
Перший Жандарм, заввишки 1763 м, і другий — 1780 м, — останні вершини на шляху до головної цілі, якої прагнуть подорожні, що вирушають у похід Свидовцем — Близниць (Велика Близниця — 1883 м). Досягнувши її, можна зітхнути полегшено, знаючи, що другий на висотою гірський масив (після Чорногірського, де розташовані всі двотисячники) підкорено. Головне для цього — не лише докласти зусиль, а й «вгадати» з погодою та мати удачу. Щодо першого сумнівів не було, а ось непередбачувана травнева погода взяла своє: уже на Жандармах почався сильний вітер, і хоча до Близниці звідти було рукою подати, досвідчені керівники переконали не зважуватися на невиправданий ризик. Вітер і дощ відрізали нам шлях до головної вершини. Бач, гори: вдруге приїжджаю на Свидовець, вдруге Близницю лишаю непідкореною. Ехх...
Коротка фотосесія. Настрій: часткове розчарування, однак і гордість: 1780 м — це ж вам теж не жарти! Спускаємося вниз, до Драгобрату. Знову сніг, знову підсніжники, знову з’являються дерева, цивілізація, інфраструктура.
Нарешті скидаю промоклі кросівки. У колибі тепло, пахне деревиною, якою оздоблено стіни. Винагорода за спробу і зусилля — приготований на вогні плов, він пахне гірким димом і подорожньою екзотикою. Обпікає піднебіння. Чекаю, доки охолоне. Думками — досі там, серед туману й суворої природи, на непідкореній Близниці.
