Їдучи перевалами гір Східної Анатолії (центрально-східна Туреччина), можна спостерігати дуже швидку зміну ландшафтів — і серце озивається легким тремтінням, коли проїжджаємо стрункі ряди тополь, отари овець, які ведуть чабани до водопою, сільські хати — у це важко повірити, але частина гірського масиву етнічного Курдистану як крапля води схожа на шевченківські замальовки про Україну.
Населення міст, таких як Малатія, Діярбакир, Елязіг — поголовно курдське, тому наче непомітно потрапляєш в іншу країну. Зазвичай туристи якщо й заїжджають сюди — переважно орендованими машинами і лише транзитно до розкручених і розрекламованих місць, більшість з яких знаходяться на південному заході країни. Ми їхали на південний схід. До популярних туристичних місцин — не менш як кількасот кілометрів, відтак мандрівники з наплічниками одразу опиняються в центрі уваги.
Просто посеред вулиці до нас підходили місцеві мешканці, і, дізнавшись, що ми з України, ще й подорожуємо автостопом — запрошували попити чаю біля найближчого «кафетерію». Пригощали абсолютно різні люди: водій міського автобуса, що вийшов «на обід», фермер, що був у місті по справах, та навіть коли ми зайшли перекусити місцевим кебабом — у забігайлівці нас безкоштовно пригостили чаєм. Чаєм, згідно з традицією, заведено пригощати друзів, які часто приходять у гості — до мандрівників особливо шанобливе ставлення.
Про Україну, зазвичай, не знають нічого суттєвого, але дорогою нам трапилось кілька винятків, котрі можна трактувати і як алюзію до українського.
* * *
На півдні Туреччини, між селами, «рейсові» автобуси скоріше нагадують домовленості між приватними власниками транспортних засобів. А автостоп — чудова нагода для комунікації, котра приємна і водію, і подорожнім — тим паче у нас закінчились турецькі ліри, а обмінників знайти не вдавалось уже другий день. «Застопивши» машину неподалік абрикосового раю — міста Малатія, ми зустрілися з першим проявом неймовірної курдської гостинності. Спершу водій старенького білого Renault відповів, що підвезе нас до найближчого населеного пункту. Далі розпитував про нашу мандрівку та Україну, до якої висловлював неабиякий пієтет. Але виявилося, що на найближчому роздоріжжі машина повертає в протилежний нам бік. Водій, щиро пройнявшись ідеєю наших мандрів, зупинив «рейсовий» бусик, і доки ми не розуміли, що відбувається, заплатив за наші квитки. На прощання обійняв нас, доторкаючись щокою до щоки з обох боків — як заведено вітатися з близькими друзями та родичами. Знайомі ми були заледве 15 хвилин і навіть не встигли запитати імені одне одного. На прощання його колега, що розмовляв англійською, вигукнув: «Українці гарні люди, а у вас — міцна ідея!»
* * *
На дорозі від міста Елязіг на південь, водій вантажівки Уюмаршь, що підібрав нас, запропонував заночувати в офісі фірми, де він працює. Це виявилася автозаправка з прибудованими кімнатами, на самому кордоні Туреччини з Сирією. Дорогою, оскільки у нас закінчилися турецькі гроші, водій пригощав нас черешнями, свіжим хлібом та навіть шоколадом — давши зрозуміти, що відмова в таких випадках рівносильна прямій образі.
Мовний бар’єр створював певні конфузи, але на деякі теми вдалося поспілкуватись — зокрема наш водій з сумом підкреслював, що окрім Іраку, «Курдистан йок» — не існує на карті Курдистану. В «офісі» нам пощастило ще дужче — Уюрмашь познайомив нас з Шираном, котрий розмовляв російською. За етнічним походженням Ширан вважає себе курдом, хоч має значний домішок турецької крові.
25-річний Ширан здобував вищу освіту в Одесі в університеті ім. І.Мечнікова, за спеціальністю «Психологія». Але через безперспективність подальшого навчання два роки тому подався працювати, де прийдеться, так і опинився на підприємстві, що займається збором урожаю на півдні Туреччини — такий собі варіант комбайнерського господарства.
Попри те, що ми були в гостях і впали як сніг на голову, Ширан вибачався, що розмовляє не українською(!), а російською — російською викладали в Одесі, а українську вивчити так і не встиг, хоч вона йому дуже подобається — дуже складна, але милозвучніша. Це притому, що ми й турецьку розуміли через пень-колоду, а курманджі (курдський діалект, яким розмовляють в південній Туреччині та північній Сирії) не знаємо зовсім. З’ясувалося, Ширан і досі час від часу цікавиться справами в Україні і має намір відвідати Львів та Київ, але вже як турист, бо українською освітою розчарований — в аспірантуру планує поступати в Німеччині, якщо заробить достатньо грошей.
Наша зустріч перетворилася на вечір культурного обміну, де Ширан виступав у ролі перекладача у два боки. Тим паче що було багато незавершених тем з Уюрмашем, завдяки якому ми й потрапили у місце нашої ночівлі.
* * *
Наступний цікавий випадок трапився неподалік містечка Кізілтепе. Зупинившись на заправці, щоб купити води, ми познайомилися з 28-річним Калі. Нашу увагу він привернув своєю футболкою до Євро-2012 — кордони Польщі та України.
Калі — сирієць, розмовляє на курманджі і трохи розуміє англійську.
За словами Калі, до війни в Сирії він працював вчителем математики. Але з початком збройного конфлікту почалися і негаразди: загинув батько, а його рідний будинок у селі в мухафазі Аль-Хасака зруйновано.
Нині хлопець працює «на побігеньках» на автозаправці у турецькому містечку за 40 км від сирійського кордону. Про Україну він чув дуже мало, і ніколи не був, але любить футбол, тому коли друзі в Туреччині подарували цю випадково отриману футболку — почав її носити з гордістю.
На завершення розмови Калі залишив свою адресу у «Фейсбуці», доступ до якого було довгий час заблоковано у Сирії як до «шкідливого ресурсу». Побажав, щоб Україна ніколи не потрапляла ні у полум’я війни, ні у лещата диктаторів, бо тоді війна неминуча — як це спіткало його країну.
