Мій довгий ірландський день розпочався о третій ночі в даблдекері з хостелу до вокзалу Сент-Панкрас у Лондоні, звідки поїздом менше години їхати до Лутона. Це маленьке містечко з одним із лондонських аеропортів, який в основному обслуговує лоу-кост авіаперевізників і до якого, до речі, відносно недорого можна дібратися з Києва. Традиційні прискіпливі перевірки британської прикордонної служби, 50 хвилин польоту з одного острова на інший і ще задовго перед вранішньою кавою — доброзичливі побажання провести якнайкраще день у Дубліні вже від дядька-ірландця на паспортному контролі по той бік Ірландського моря.
ПРО СТЕРЕОТИПИ
Боюсь узагальнювати, але у більшості українців, принаймні тих, з якими доводиться спілкуватися, є стійке враження, що Ірландія свого роду недосяжна країна. Більше того, ще менше людей готові туди поїхати, а решта одержима стереотипами. Очевидно, мало хто асоціює ірландців з британцями, хтось знає про Гіннес, святого Патріка, Ріверданс, Ірландську Республіканську армію, завдяки якій на початку ХХ ст. країна відділилася від Великобританії, а упродовж всього передостаннього століття не давала спокою британцям, раз по раз влаштовуючи терористичні акції на території східного сусіда... Ще один поширений стереотип — втрапити в Ірландію майже нереально: далеко, дорогі квитки і в Україні навіть немає ірландського посольства. Хоча цей аргумент найменш суттєвий, бо з минулого року власникам британської візи можна заїжджати і в Ірландію зі столицею у Дубліні, заодно перед тим посидіти біля фонтанів на Трафальгарській площі в Лондоні, послухати Біг Бен, почитати книжку в Гайд-парку чи влаштувати шопінг на Оксфорд-стріт. Врешті, квиток на лоу-кост із Лондона в Дублін обійдеться дешевше, ніж на славнозвісний Хюндай із Києва до Львова. А це — вагомий аргумент, аби влаштувати ірландську вакацію.
Перші враження від країни, про яку на історичному факультеті українського університету за 5 років дізнатись вдалося не так вже й багато, були доволі стримані. Єдине, що, на перший погляд, відрізняло Альбіон від Ейре (приблизно так звучить назва країни ірландською) — лише дубльовані двома мовами вивіски та своєрідний акцент. Про леприконів, Шин Фейн, Криваву неділю 1972-го і з чого сьогодні живе Ірландія я тоді не думав. Дублін — тихе невелике місто з відомим університетом, кількома пам’ятками і затишними парками. Не зовсім правильно порівнювати міста, особливо столиці країн, нехай і англомовних, проте це не Лондон із сотнями туристів на вулицях і кілометрами places of interest. Хоча, як на мене, відсутність туристів на вулицях — своєрідна фішка Дубліна: це спокійне затишне місце, позбавлене гамору, у якому можна відвести душу. Проте від спокою цікавого не бракує — тут вчились Джойс, Уайльд, Свіфт, Шоу і творець «Дракули» Брем Стокер, деякий час викладав Ньютон, а зараз тут «локальні» європейські центри Google, Amazon, PayPal та інших. Це майже як ходити Британським музеєм чи дивитися картини в Національній галереї в Лондоні — все одно за один раз осягнути масштабність експонатів чи художників, про які читав до того лише в книжках, не вийде, але усвідомлення своєї причетності — вже велика справа.
ТЕ, ЩО ЗБИВАЄ З ПАНТЕЛИКУ
♦ Ще під час вступу Ірландії до ЄС 1973 року вона була однією з найбідніших у Європі. Досить відома стаття в The Economist, де на фото — бомж на одному з мостів через Ліффі з текстівкою «Найбідніший серед найбагатших». Щоправда, так тривало недовго, бо Кельтський тигр себе проявив з найнесподіваніших сторін, і вже за кілька років Ірландія почала переганяти провідні економіки старої Європи. Чи не феномен? І навряд чи варто говорити про особливий ресурсний потенціал країни, трохи більшої за дві Одеські області з населенням 4,5 мільйона...
♦ Особливо дивним і неординарним мені видається мовне питання в країні. Очевидно, що більшість ірландців говорить англійською, проте ірландською дубльовані як вказівники на дорогах, так і розрахункові чеки, а у школах це обов’язковий предмет, в політиці — невід’ємний елемент ділового спілкування. Це в умовах, коли реальними «практикуючими» носіями мови є мешканці кількох сіл у трьох-чотирьох графствах. Цьому ірландці завдячують британцям, які проводили особливо активну експансію в XIII—XVIII стст. Мені здається, що ірландці, швидше за все, масово так і не заговорять своєю мовою, але у будь-якому випадку її протекція направду вражає.
♦ Чомусь завжди доводиться читати розповіді про Ірландію у контексті Британії або у постійних аналогіях з нею. Не дивно, бо нормани ще з XII століття не давали спокою ірландцям, згодом Кромвель показав, як недобре робити повстання у відповідь на посилення англійської колонізації, власне, поступова агресивна колонізація і остаточне підкорення країни британській короні. Це тривало кілька століть, і врешті терпець у волелюбних ірландців увірвався, активізувалась ІРА, у 1920-х Ірландія поступово отримала статус домініону, а згодом отримала незалежність і вийшла зі Співдружності. Упродовж всього ХХ століття виникали конфлікти за повну незалежність півострова від корони. На відміну від монархічної Великобританії, сьогодні Ірландія — парламентська республіка з чотирма історичними провінціями і графствами. Щоправда, навряд чи широкому загалу відоме ім’я президента або те, що Майкл Хіггінс деякий час працював журналістом на телебаченні. Країна не є агресивною у своїй зовнішній політиці, проголосила свій нейтралітет і не вступила в НАТО, а військо менше, ніж кількість міліції у кількох великих українських містах. Зі стороннього погляду здається, що зараз ситуація між Великобританією, під владою якої невелика частина острова зі столицею у Белфасті, та Республікою Ірландія доволі стабільна. Більше того, при виїзді з Ірландії і в’їзді у Великобританію відсутній паспортний контроль — такий собі «внутрішній рейс».
♦ Більше 90% населення — католики. Покровителем ірландців є святий Патрік, який свого часу серйозно взявся за навернення населення до християнства. На відміну від британців, де конфесійне і релігійне різноманіття доволі строкате, тут все простіше. Як і в Польщі, релігія відіграє помітне значення у житті населення, щоправда, зайти в один із костелів Дубліна мені так і не вдалося.
Мій день розвідування дублінських вулиць та пабів закінчувався, і довелося їхати в аеропорт, дорогою обмірковуючи деякі речі. Тоді здалося, що Україна з Ірландією чимось дуже схожі — в обох країн є великий сусід, щоправда, в одного імперські амбіції доволі латентні, в іншого ж яскраво виражені. Бажання творити затишок в ірландців врешті дало реальні плоди, Україна ж лише на цьому шляху та ще й досі не може дати собі ради з єдиною оцінкою фундаментальних цінностей. У будь-якому випадку, в острівної країни було набагато більше шансів заявити про себе світові, більше волі і часом радикалізму в діях. Проте безапеляційної гордості за своє нам ще доведеться вчитися в ірландців, так само, як і протекції мови, традицій, і, не втрачаючи жодного шансу, нагадувати всім про свою якісну інакшість від країни Великого брата.
