Початок читайте в №148-149 від 23 серпня 2012 року
У німців є одна річ, якої немає в українців, — це магазинчики-пекарні, т.зв. бекерай. У них ви можете придбати свіжовипечений хліб (ще гарячий), різні булочки, тістечка. У кожній бекерай є свої оригінальні вироби. Тут же можна присісти за столик, замовити каву, чай. Працюють бекерай із 6 (!) години ранку. Дехто з німців приходить сюди поснідати.
У Зеліні мені довелося жити біля бекерай із давніми традиціями. Займала вона перший поверх старої вілли «Вальгала», побудованої теж у перші роки ХХ ст. На відміну від інших зелінських вілл, вона не відновлювалася, не реставрувалася. Тут відчувався дух старовини. При вході до вілли висіла дерев’яна табличка, на якій були вирізані віршики. Зміст їх приблизно такий: мовляв, ми не печемо хліб на конвеєрі, а печемо від серця й своїми руками. Вірш — не шедевр, але хліб шедевральний. Тому вранці в цій бекерай можна побачити чергу — що для Німеччини річ не дуже звична.
Ми теж колись мали рецепти доброго хліба. Пекли його в печах, «від серця й своїми руками». Але тепер куди все це поділося? Чи майже поділось. Традицію перервано. Печемо на конвеєрі. Так легше. Але чи краще?
До речі, про традицію. Недалеко від «Вальгали» проходить вузькоколійка. І вона цілком функціональна. Кілька разів на годину можна побачити паровозика, який тягне за собою вервечку розмальованих вагонів. Курсує він через Зелін, Бінц, мальовничі околиці цих міст. Уже понад сто років працює ця залізниця.
Паровозик може видатись іграшковим, розрахованим на туристів. Частково це так. Чимало хто хотів би на ньому прокататися. Однак це не лише туристичний, а й транспортний засіб, який пов’язує низку населених пунктів.
На такому паровозику я доїхав до мисливського замку Граніц. Подорожні враження, справді, дуже гарні. Пихтить паровозик, тягне вагони, а ти стоїш у відкритому тамбурі й милуєшся чудовою природою — то густий ліс, то пшеничне поле, то озерце. Дві зупинки від Зеліна в напрямку Бінца — і вже Граніц. На залізничній станції, яка теж має іграшковий вигляд, чекає ридван (критий віз) і пара коней. Хочеш — іди пішки. Від замку до станції лише кілометр. А хочеш — плати 5 євро й сідай у ридван. Екзотика ж бо.
Замок, точніше замок-палац, не є давнім. Прийшов він до нас із століття дев’ятнадцятого. Було це місце розваг для шведської, а потім прусської знаті. З’їжджалася сюди «вибрані» на полювання. Бо ж місце благодатне. Звірів та звірят у рюгенських лісах — аж кишіло. То чом би їх не постріляти? Зараз у замку Граніц музей. Виставлено там дорогі інкрустовані рушниці, різні мисливські трофеї. Тут же бундючні зображення відвідувачів цього замку. Не схожі вони й за виглядом, і за повадками на сучасну німецьку політичну еліту.
Чомусь тут пригадалася наша елітка, чимало представників якої душі не чує в полюванні. Які ж бо бундючні вони! І будують собі мисливські хатинки, що нагадують замочки, котрі колись прусські фюрсти будували.
І подумалось: а чому ми такі, чому не можемо зробити в себе щось подібне до Зеліна? Ресурси ж дозволяють? Якби то. Німці, що до нас приїжджають, заздрісно кажуть: «У вас же такий потенціал!». А, може, ми такі недолугі? Чи наші можновладці застряли в ХІХ столітті?
ЯСМУНД: КРАСА У СПАДОК
У німецькій культурі образ лісу має особливе значення. Скільки поетичних творів присвячено йому — особливо в романтизмі! То й не дивно. У давні часи ліси займали велику частину території Німеччини. І, звісно, відігравали помітну роль у господарському житті. Ліс давав можливість виживати. Водночас породжував містичні почуття.
Хоча й зараз у Німеччині чимало збереглося лісів, але часто вони далекі від первісності. Первісність зберігають хіба що заповідники. І одним із найбільших серед них є заповідник Ясмунд на Рюгені.
Коли опиняєшся там, то може здатися, що потрапив у якусь давню казку. Старі дерева, деякі лежать повалені, вивернуті з корінням (їх спеціально не прибирають), болота, невеликі озерця. ...І тиша. А потрапивши на берег моря, можна помилуватися просто фантастичними пейзажами.
Окраса Ясмунду й Рюгену — Кьонігштуль, тобто Королівський трон. Це крейдяна круча, що підноситься більш ніж на 100 метрів над рівнем моря. Поєднання морської синяви та крейдяної білизни творять неймовірний ефект, і все це — на тлі майже первісної, дикої природи. Не даремно Кьонігштуль став об’єктом натхнення для багатьох письменників і художників, особливо романтиків.
На території Ясмунду роз’їжджати автомобільним транспортом не дозволено. Та й не варто. Тут — бездоріжжя. Точніше, є доріжки, призначені для пішоходів і велосипедистів. Останніх дуже багато. Узагалі Німеччина — не тільки автомобільна країна, а й велосипедна. Тут це один із найпопулярніших засобів пересування. Їдучи на Рюген, я запримітив, що на деяких автомобілях, які теж рухалися в той бік, за допомогою спеціального пристрою були припасовані велосипеди. Приїжджає власник такого авто на Рюген, бере велосипед і катається островом. Навіть дідусі й бабці тут крутять педалі. І не лише тут. Тому живуть до ста літ. І форму зберігають. Впало в очі й те, що деякі рейсові автобуси, які курсують Рюгеном, мають спеціальні причепи, куди можна ставити велосипеди. Навіть згадуваний «іграшковий» поїзд, який проїжджає біля Зелліна й Бінца, має такий причеп.
До Кьонігштуля можна доїхати велосипедом — наприклад, із Сасніца. Але для «особливо лінивих» сюди ходять рейсові автобуси. Однак краще добиратися пішки — тоді ви дістанете чимало незабутніх вражень. Для цього треба доїхати до села Гаген, це десь на півдорозі між Зелліном і Арконою. У цьому ж селі можете полюбуватися оленями, які живуть у природному середовищі. Від автостанції Гагена треба йти якихось два з половиною кілометра лісовою доріжкою до Кьонігштуля. Тут якраз і побачите лісові красоти, серед яких — озеро Герти. Важко описати його сувору красу. Із інформаційного стенду, розміщеного біля озера, довідуємося, що тут у давнину існувало слов’янське городище. Його називали Містом Утікачів. Очевидно, сюди втікали слов’яни-руяни від непроханих гостей-вікінгів. Біля озера збереглися височенні земляні вали цього міста. Навіть сьогодні вони вражають.
Нарешті Кьонігштуль... Його зображення зустрічаємо в різних матеріалах про Рюген, книжках, на поштових листівках. Це ніби візитівка острова. Але одна справа — побачити на картинці, інша — на власні очі.
Майже з вершечка Кьонігштуля можна спуститися дерев’яними східцями (лише п’ятсот сходинок!) до моря. І це серед дерев, які «чіпляються» за крутосхили. Узагалі на Рюгені можна спостерігати таке явище: дерево, що укорінилося на вершечку кручі, із часом починає сповзати вниз, до моря. Минає час — воно опиняється біля підніжжя, лягаючи своїми вітами на землю. Зрештою, дерево гине, всихає. І його химерний покручений стовбур, омитий дощами й морськими хвилями, лежить на березі — серед валунів і камінців.
Ще хотілося б зазначити: незважаючи на збереження первісності, заповідник усе таки частково окультурено — принаймні для туристів. На спеціально зроблених пішохідних і велосипедних доріжках бачимо вказівники, а також таблиці, на яких написано про той чи інший природний об’єкт. І майже відсутність сміття — порожніх пляшок, папірців, що стало в нас невід’ємною часткою природних об’єктів. Щоправда, хтось скаже: так то ж німецький порядок. Але, знаєте, у німців є поговірка: геній справиться з хаосом, а для дурнів потрібен порядок. Так-то...
МІСТИЧНА АРКОНА
Щоб дістатися до Аркони з Ясмунда, необхідно проїхати косою Шабе до півострова Вітов. Цей шлях — рай для туристів, які можуть обійтися без комфорту, але люблять екзотику й активний відпочинок. Тут по обидва боки — море. А ще можна сісти на велосипед (багато хто так робить) і махнути до Ясмунда чи проїхатись Вітовом. У цьому районі є поселення з «дивною» назвою — Рушвіц. А раніше воно, виявляється, називалося Русевіц. Інакше кажучи, руське. Хай нечасто, але на Рюгені зустрічаються топоніми з коренем «рус». Чи це випадково?
Свого часу мені довелося ознайомитися з теорією, що закликані в Новгород варяги Рюрик, Синеус і Трувор, які називали себе Руссю, насправді були не норманами, а слов’янами. І прибули вони зі слов’янських земель на Західній Балтиці. Тоді я цю теорію сприйняв досить скептично, вважаючи виявом «слов’янського патріотизму». Однак перебування на Рюгені та знайомство з його історією розвіяло мій скептицизм. Держава руян середини ХІІ ст. була достатньо потужною. Вона здійснювала активну експансіоністську політику. Їй підкорялися прибережні до Рюгена території й навіть данські землі. Одним словом, руянські воїни були не гіршими за норманів. До того ж Рюген відігравав не останню роль у балтійській торгівлі. Тож руянські варяги, які поєднували військове ремесло й торгівлю, цілком могли опинятися в північноруських землях. А якийсь князьок Рюрик, що володів містом Рус (пізніше — Рушвіц), на Рюгені, міг стали владарем у Північній Русі — чи то в Старій Ладозі, чи в Новгороді. Звісно, це лише гіпотеза. Проте...
Показово, що Новгород був потужним осередком язичництва. Чи не є це результатом впливу язичницької Аркони? Князі, що приходили з Новгорода в Київ (Олег, Володимир), утверджували тут язичництво, відсуваючи від влади християн. Саме ж хрещення Новгорода відбулося шляхом жорстокого насильства; як писав літописець, «вогнем і мечем».
Розумію, деякі читачі, звиклі до історичних стереотипів, закинуть мені: як же це так, на початку автор статті говорив, що Аркона до Росії відношення не має, а тут твердить зовсім інше; адже Новгород — Росія.
У тім-то й річ, що Новгород — не зовсім Росія. У Новгородській республіці за часів Русі витворився свій окремий етнос, близький до південноруського (українського). Це свого часу аргументовано доводив Микола Костомаров, посилаючись на писемні джерела й етнографічні студії. Новгородський, чи північноруський, етнос було знищено московітами. Фактично царі, завоювавши Новгородську республіку, влаштували тут справжній геноцид, який передусім стосувався соціальної та політичної верхівки. Щодо низів, то вони навіть через століття після входження Новгорода до складу Московії продовжували зберігати традиційну культуру й мову, яка відрізняла їх від росіян-московітів і була близькою до мови й культури українців.
Та не будемо про минуле. Адже йдеться про сучасний Рюген. Щоправда, прямуючи до Аркони півостровом Вітов, так чи інакше зустрічаєшся з пам’ятками давнини. Це і давні поховання, викладені великими валунами, і село Альткірхе. Одна назва чого варта — Стара Церква. У цьому селі зберігається давній храм, при будівництві якого було використано камені з язичницького святилища Святовита на Арконі.
До Аркони довелося добиратися німецьким бездоріжжям. Утім, воно трохи інакше, ніж українське. Тут польові дороги у глибинці виглядають таким чином: на грунт кладуться дві вузькі бетоновані доріжки — якраз так, щоб ними міг проїхати автомобіль. Зручно і для автомобілістів, і велосипедистів, і пішоходів.
Отож, заблукавши по німецькому бездоріжжі, добрався я до села, яке навіть не мало таблички з назвою. Власне, це поселення важко назвати селом — буквально якийсь десяток хатинок (і, звісно, під очеретяною стріхою). З’ясувалося, — це давнє рибацьке селище Віт, відоме з Х ст. Біля першої хати, яка трапилася мені на дорозі, побачив я калабаньку, в якій больбалися качки, — майже як у нас, на Вкраїні милій. І майже, як у нас, мальви біля хати. Взагалі на Рюгені часто біля будинків можна зустріти ці любі нашому серцю квіти.
Село Віт ніби впирається в море. Єдина вуличка цього села виводить на причал, де стоять кілька моторних човнів. Очевидно, місцеві жителі й далі живуть із рибальського промислу. Хоча не тільки... Село Віт зараз туристичне село. Адже сюди чимало заходить туристів, які прямують на Аркону. Майже біля кожної хати кафешка чи магазинчик. А в асортименті, звісно, риба. Взагалі для жителів Рюгена вона ніби «другий хліб».
Із села Віт кілька стежинок ведуть на Аркону. До неї вже звідси рукою подати. Одна з цих стежинок в’юниться по вершині кручі, яка прилягає до моря. Пройшовши цією стежкою, ти (нарешті!) на Арконі. Є тут маяк, збудований понад сто літ тому, в якому зараз розміщено Музей коштовних каменів. Та мене приваблює зовсім інше. Неподалік маяка стоїть дерев’яна статуя чотириголового Святовита. Звісно, це такий собі симулякр, призначений для туристів. Святовит, повалений данцями 1168 року, судячи з описів, виглядав трохи інакше. Але він стояв тут. Вірніше, — за кілька десятків метрів у бік моря, на підвищенні. Зараз це підвищення огороджене частоколом. І створюється враження, що тут існувало давнє слов’янське городище. Біля сучасного Святовита — інформаційний стенд. Там говориться про цього бога, інших слов’янських богів. При цьому зазначено, що статуї Святовита, окрім Аркони, були відомі ще на українських землях, у Галичині. Щоправда, укладачі стенда переплутали Галичину з Поділлям. Але це дрібниці. Виявляється, руян пов’язували з українцями не лише мальви, схожа архітектура сільських хат, а й боги. Чи не варто над цим замислитись?
Спустившись із мису Аркона до моря, я побрів у бік села Віт берегом. Брів серед валунів, під ногами шурхотіли камінці гальки. Щось шепотів тихий морський прибій. А з оголених круч «сповзали» дерева, бажаючи «омитись» у хвилях морських. Справді, казковий пейзаж. І щось у ньому є язичницьке.
