«Усі дороги ведуть до Риму»... Афоризм блискучий, дещо гоноровий, але великою мірою справедливий. Причому туди ведуть дороги не стільки географічні, скільки історичні. Вплив Рима (не так міста, як держави) на світову історію є величиною майже безмірною. І має йтися про вплив не тільки культурний, але й політичний; наведемо лише один приклад: недарма ж саме сенатом і у наші дні називають верхню палату парламенту не тільки в Італії, але й у багатьох інших країнах, аж до США.
Тому, читачу, ви легко зрозумієте моє відчуття, коли я автострадою Флоренція — Рим (дороги в Італії чудові, нічим не поступаються, наприклад, німецьким автобанам) стрімко наближався до «caput mundi» («центру всесвіту» — так називали свою столицю римляни). Апенінскі гори давно вже змінилися на м’яку ковдру невисоких зелених пагорбів; інколи з’являється за вікном автобуса, ненастирливо нагадуючи про себе, не дуже широка ріка Tibere (знаменитий Тибр!).
Не варто шукати в Римі хмарочосів: за багатовіковою традицією найвищою точкою у місті був і залишається купол славнозвісного Собору Святого Петра. Біля в’їзду до столиці нас, як і в інших містах, ласкаво вітали неповторні пінії (невисока вічнозелена рослина, схожа на сосну, один із символів Італії). Готель «Консул» розташований неподалік, на околиці. Готель старий, проте цілком добротний; власники знайшли блискучий та цілком переконливий спосіб нагадати відвідувачу, що місто, в котрому він перебуває, — єдине у світі: вестибуль прикрашає величний, невідмітний від мармурового, виконаний у класичному римському стилі бюст імператора-філософа Марка Аврелія.
Рим — це сплав минулого і сучасності. Ось маленькі штрихи сучасної столиці Італії: багатокольоровi плакати «Pace» («Мир»), що зустрічаються мало не частіше, ніж державний прапор, і вивішуються у вікнах ледь не кожного другого будинку і у вітринах багатьох магазинів (протест проти війни в Іраку!); до речі, в рамках кампанії виборів до місцевих органів влади вивішено багато плакатів, і серед них — відповідь правих партій на заклики пацифістів: «Без свободи немає миру!»; світлі, з сіруватим відтінком або жовті чистенькі будинки зі своєрідними віконницями; усміхнені обличчя людей...
Рим за багатьма параметрами можна порівняти з Києвом. Місто стоїть на семи пагорбах (римляни усі сім знають на ім’я; найвідоміші — Ватиканський, Палатинський, Авентинський... А ось які конкретно назви мають київські пагорби? Хто саме це знає?), також на річці — звичайно, Дніпро незрівнянно красивіший за Тибр. Вік однієї та другої столиці вимірюється тисячоліттями (і все ж таки Рим «на якихось» 1250 років офіційно старший за Київ — датою його заснування вважають 756 рік до н.е.). Дуже не хотілося б, чесно кажучи, порівнювати ці два міста за кількістю, якістю збереження та віком унікальних історичних пам’яток...
Римляни жартують: «Якщо всі дороги ведуть до Рима, то в Римі всі дороги ведуть до Колізею». Тому почнемо з Колізею, тієї пам’ятки, про яку хоч щось знає кожен, хто читав про Рим. Її точна назва — Амфітеатр Флавіїв. Розташований Колізей (так його почали називати тільки у середні віки, від італійського «Сoloseo» — колосальний) майже в самому центрі Рима, з’єднаний з центральною площею міста — площею Венеції — широкою Via Imperiale — вулицею Імперії. Побудовано Амфітеатр Флавіїв у 78— 80 роках н.е.; з архітектурного погляду його можна описати так: це два еліпси, вставлені один у другий. Розмір довгої сторони Колізею — 154 м, короткої — 128 м. Вражає, але конструкція цього античного стадіону не зазнала істотних змін за багато століть!
Метою спорудження Колізею було відновлення гладіаторських боїв. Рабовласники потребували нового амфітеатру, який міг би задовольнити потреби людей (в цьому випадку — не у хлібі, а у видовищах!). І важливо те, що видовищ жадали не тільки аристократи Рима, але й весь народ. І римські імператори чудово розуміли це: чи не їм належить честь найбільшого політтехнологічного відкриття усіх часів, яке чудотворно й безвідмовно діє й донині? А саме: якщо натовпу (не народу — саме натовпу!) дати ефектне, незабутнє видовище — неважливо яке, чи то футбольний суперматч, чи то політичні теледебати кандидатів на пост президента, чи то нескінченний «мильний» телесеріал, як у наші дні, або бої гладіаторів, як тоді — то натовп пробачить тому деспоту або тій групі осіб, які дають ці видовища, будь-які злодійства, злочини, корупцію, будь-яке знущання з демократії... Народ, звичайно, не пробачить. Але ж це народ!
Нам розповідали, що гладіаторські бої часом не були такими уже й кривавими, як можна було б уявити: переможеного бійця далеко не завжди справді добивали, навіть з волі трибун. Діяли тонкі закони «шоу» (ще тоді!); важливіше було зобразити смерть, ніж дійсно вбити. Звірів, з якими билися гладіатори, привозили із дуже далеких, екзотичних тоді країн. На арену випускали не тільки тигрів, левів, леопардів, але і... страусів, гігантських черепах, крокодилів... Причому на бій нерідко відправляли ситих хижаків (також елемент шоу!). Арена Колізею, на жаль, не збереглася; лише Х-подібні містки показують місця лабіринтів, де ходили гладіатори та звірі. І, нарешті, запропоную увазі читача дуже суперечливу, але вельми цікаву думку великого філософа Сенеки: «Раб, який побудував амфітеатр Флавіїв, стає внутрішньо людиною вільною».
Римська влада дуже тонко і вміло «вплітає» свої реліквії у божевільне мереживо сучасності. Одна деталь: під Колізеєм проходить метро! Ми ж, читачу, оглянемо іншу стародавню пам’ятку: храм Святого Петра у веригах (Святий Петро — символ і заступник міста; про це ми поговоримо у матеріалі про Ватикан). Храм цей стоїть на однойменній площі. Церква древня, збудована приблизно у V столітті, її багато разів перебудовували. Відома вона тим, що там зберігається знаменита скульптура «Мойсей» Мікеланджело. Цей той Мойсей, який 40 років водив народ, що повірив йому, пустелею, щоб витравити з людей дух раба, який дав їм десять божих заповідей, чий образ надихав нашого Івана Франка під час створення найкращої, можливо, його поеми... Подейкують, що працюючи над скульптурою (вона мала прикрашати надгробок папи Юлія II), силкуючись передати міць, силу і гнів давнього пророка, геніальний італієць навіть, бувало, розмовляв зі статуєю свого героя, і одного разу, коли йому здалося, що Мойсей не відповідає на його слова, майже збожеволілий Мікеланджело вдарив важким молотком по коліну біблійного вождя (нам показали вм’ятину...). Така ціна істинних мук творчості!
Пройшовши повз знамениті «вуста Правди» (це дуже стара статуя таємничого божества, можливо, ще доримської доби; божество випробовує всіх бажаючих на «брехливість»: будь-який відвідувач говорить якусь фразу, і якщо ця фраза неправдива, то, коли вкладеш палець у вуста божеству, вони змикаються — і брехня осоромлена, а брехун — у пастці... Привести б сюди багатьох політиків!), ми повільно прямуємо у бік знаменитого римського Форуму. Саме тут століттями знаходився центр громадського життя давнього Рима, тут відбувалися найважливіші народні збори, споруджувалися храми, засідали органи влади, зустрічалися люди... На сходинках Курії, де збирався Сенат, змовники напали з ножами на Цезаря (за новітньою версією, він був невиліковно хворий, знав це і не хотів боротися за життя...).
Болотисту й сиру місцевість, на якій виник Форум, осушили завдяки багаторазовим меліоративним роботам. Форум, який був не тільки громадським, але й торговим центром міста (тут з’являються торгові лавки, столи для обміну товарів), дуже сильно постраждав від пожежі 283 року н.е. і через 250 років перетворився на пасовище для худоби. Тільки у XVIII столітті знову виникає інтерес до цього дивного комплексу, археологічні дослідження тривають тут і донині. Коли здійснили реконструкцію Форуму, то до комплексу його споруд було включено 21 унікальний об’єкт. Це й «урядові» будівлі (курія), і храми язичницьких богів (храм Сатурна, храм Венери, храм Вести), і славнозвісні арки, споруджені римськими імператорами-завойовниками на честь вiйськових перемог (арка Тита, арка Септимія Севера...). Форум зберігся настільки добре, наскільки йому дозволили це зробити доля, удари історії, лють природи, зусилля людей і, нарешті, фінансові уливання (один американець сказав: «Римляни вкладають мільярди, щоб підтримувати свої руїни». Але ж ці мільярди держава або приватні особи спочатку повинні заробити!).
Бути в Римі — це найкраща можливість спокійно поміркувати про те, чому народжуються, зріють, зростають і, головне, гинуть імперії. Все ж таки була колись «Римська мрія» — створити «Рах Rоmana» («Римський світ»), упорядкувавши — і підкоривши військовою силою! — усю знану на ту пору частину людства, створити систему провінцій під своїм керуванням, підпорядкувати їх своїм суворим законам, у певному розумінні цивілізувати. Словом, створити імперію, якої ще не знав світ — від Британії до Євфрату, від Іспанії та Єгипту до Рейну. І це кілька сторіч вдавалося — і імператор Траян, дійшовши до Вавилону і гір Кавказу, і імператор-філософ Марк Аврелій, перемігши германців, повернулися до Риму і спорудили кожен по величній тріумфальній арці.
І був ще й римський ідеал людини — яка мужньо перемагає біль і смерть, непохитна в будь- якому нещасті. З таких людей, за ідеєю, складався римський народ. Але цей народ був великий і сильний лише доти, доки вірив у свою мрію. А вірилося йому в неї до того моменту, доки він вважав себе самого господарем у своїй державі. Так, були нелюди- імператори Тиберій, Калігула, Нерон — але після них приходили мудріші, відважніші: Веспасіан, Траян, Адріан, Марк Аврелій... Римляни вірили у себе. Коли ж деспоти на імперському престолі почали, отруюючи та душачи один одного, змінятися по десять разів на рік — загинула й віра. Заради чого воювати, зміцнювати державу? Тільки заради нових загарбань? Так гине будь-яка імперія — не від військової немочі, а від безвір’я та безсилля духу. До речі, ми ще не пережили остаточно добу імперій — у світі нині одна наддержава з певними імперськими амбіціями, а її батько-засновник, який дав ім’я столиці, чудово знав історію Стародавнього Риму і шанував римські чесноти...
Гуляючи ошатними старовинними римськими вулицями (зауважимо: незважаючи на пожвавлений рух — місто зелене!), дивлячись на чудові площі, прикрашені чи то грандіозними старовинними сходами (як, наприклад, площа Іспанії, неподалік від якої жив Гоголь), чи то справжніми єгипетськими стелами епохи Рамзеса, і обов’язково поблизу стоїть великий фонтан, увесь час задаєшся запитанням: що таке історична пам’ять для італійців? Звичайно ж, пам’ять про історію, та й ще про народ стародавнього Риму, який канув у вічність — річ дуже химерна, часом трагікомічна... Неподалік від фонтану Треві (у цей старовинний найкрасивіший фонтан обов’язково кидає монетку кожен, хто мріє повернутися до Риму) є затишне кафе («таверне»). Увечері ми зайшли повечеряти сюди. Нам запропонували три види фірмового «іменного» меню; до них входили класичне італійське спагеті, піцца, морозиво, червоне вино тощо. Найцікавіше — чиї імена «мали» ці три меню. Перше — меню Августа, тут запитань немає: мудрий імператор-меценат... Друге меню під назвою «Тиберіо». Тут уже ми замислилися; хто знайомий з історією, той пам’ятає, що це був жорстокий імператор-деспот, який любив у цілому світі тільки одну істоту: свого домашнього пітона. Булгаков у «Майстрі та Маргариті» описує його так: «На его плешивой голове сидел редкозубый золотой венец. На лбу была круглая язва, разъедающая кожу и смазанная мазью. Впалый беззубый рот с отвисшей нижней капризной губой...». А наступне меню (найсмачніше!) взагалі дещо шокувало: «Нероно». Справді, непередбачувані шляхи історичної пам’яті, жоден деспот не застрахований від того, щоб стати рекламною етикеткою (вже без іронії: невже і Гітлер, і Сталін також? В Італії я особисто неодноразово бачив у продажу майки з портретами Муссоліні... Щоправда, поруч такі ж самі, але з портретом Че Гевари! Сюрреалізм та й годі).
І все ж віддамо належне сотням поколінь римлян (колишніх і нинішніх) за те, що їхніми зусиллями врятовано і збережено безцінні пам’ятки не тільки західної, але й світової, вселюдської цивілізації. Звичайно, ЮНЕСКО, міжнародні структури допомагають, але не тільки це важливо. Можливо, річ у тому, що тут, у Римі, чудово розуміють: історія та вічність — це дорогоцінний килим, з яким треба поводитися з великою обережністю, продовжувати ювелірно працювати над ним. Тут не висаджували храми, не ламали долі кількох поколінь. Ось чому тут ясно бачать історію як послідовні ланки єдиного ланцюга Великої еволюції. Чи мислиме у Римі повторення ситуації з нашою Святою Софією?
Але наш шлях лежить далі. Крім світової імперії влади політичної, була (і є!) у Римі незрима для багатьох, але грандіозна імперія влади духовної. Ми побуваємо у дивній державі в центрі Рима. Це — Ватикан.
