Він сидів і уважно слухав у залі Європарламенту, потім поставив запитання, а після закінчення підійшов до нас і вручив невеличкий фотоальбом зі своїм ім’ям: Jan Bearder — «101 причина любити Київ».
Після гарячої дискусії, яка щойно завершилася, це була — посмішка, приязна і світла. І поки Ян брав автограф у Андрія Куркова й розповідав йому, яку його книжку він особливо любить, я встигла погуглити про нього — колись, ще 2003 року, цей журналіст придумав відвідати кожну країну Європи. За п’ять років він змінив 115 ліжок, 152 місця, 49 країн, які говорять 36 мовами, та мав справу з 27 різними грошовими банкнотами. В Україну потрапив сім років тому, потім через три роки повернувся до неї вивчати візову політику Євросоюзу. Зачарований гостинністю українців, він вирішив залишитися й жити і вивчати Україну. Він пише, що вона змусила його думати й фокусуватися на тих речах, про які він без цього в житті й забув би. Він почав вести свій блог про Україну: www.bluetoyellow.com.
Почитавши ще, я знайшла далі такий текст:
«Незважаючи на інтенсивно негативний тиск, який Україна на собі зараз відчуває, це не є недружня країна. Це не нетолерантне місце. Воно безпечне й наповнене радістю. Я не пишу це як наївний ідіот, який ігнорує темнішу сторону життя в Україні... Я пишу це як той, хто, на відміну від 99 відсотків тих, хто коментує Україну, живе тут два роки і об’їздив 49 європейських країн... Я знаю цей континент краще за всіх, і Україна — одне з моїх наулюбленіших місць перебування».
Про цю зустріч у Європарламенті захотілося розповісти, бо від своїх, хто в Європі говорить про Україну, таке не завжди почуєш... А було таке — доповідач із прав людини Європарламенту професор Леонідас Донскіс та його колеги — фракція лібералів-демократів — реалізували свою ідею і влаштували Український день. Саме в той день, коли Єврокомісія дала зелене світло для підпису Угоди про асоціацію з Україною. На сайті Альянсу потім написали: «Леонідас Донскіс, організатор цієї події, сказав: «Сьогоднішнє рішення Єврокомісії, попри технічний його характер, посилає сильний політичний сигнал українській владі про те, що Угода про асоціацію не є асоціацією з корумпованим чиновництвом чи бездіяльною юстицією, це — асоціація з українським народом і для українського народу. Громадські активісти, журналісти й інтелектуали, які зібралися тут, у Брюсселі, сьогодні, підкреслили, що вікно можливостей ЄС має пов’язуватися в Україні з європейськими цінностями».
Леонідас Донскіс говорив до аудиторії, що Україна — це не тонкий шар проклятих і недолугих політиків, з якими у всіх стільки халепи, — це давній і унікальний народ із надзвичайно тяжкою історією, з надзвичайно різною культурою й унікальною матерією української пам’яті, це земля, що дала натхнення багатьом європейським шедеврам. «Як хочете вивчити світову історію — починайте з України, — сказав професор Донскіс. — Це — країна, яка хоче, щоб її любили! Вона стрімко змінюється, і кожні п’ять років Європа має переглядати своє ставлення до неї».
Професор нагадував, що до багатьох нових членів ЄС, а зокрема балтійських, у ті 1990-ті роки можна було би пред’явити багато подібних рахунків, які виставлені сьогодні Україні — вони змінилися швидко, отримавши кредит довіри й суворі вимоги до перебування в європейській спільноті. Те ж саме станеться і з Україною. В ній європейським партнерам треба бачити передусім не владу, якій мало хто довіряє, а в першу чергу — народ, який прагне довіри до себе і дружньої допомоги.
Саме тому Донскіс вирішив представити Україну колегам з незвичного боку — він покликав у Брюссель письменників, перекладачів, журналістів, громадських активістів, що представляють, на його думку, ту Україну, яку слід любити.
От, наприклад, Олександр Буценко, перекладач і керівник ГО «Демократія через культуру», по-чесному й довірливо розказав, як помилялися ті, хто думав, що це буде швидко — запровадити культурну політику як цінність, моральну та ментальну базу для всіх інших публічних стратегій на всіх урядових рівнях. «Звісно, це дуже довгий і складний процес... Ми були наївними й романтичними на початку нашої роботи в 2000-х...
Та це почало працювати через сім — вісім років. А тому після першого провалу наших надій на негайні зміни ми продовжили цей рух, відчуваючи себе краплями води, що точить камінь... Як результат — соціальне середовище змінюється неймовірно повільно, та вже маємо сьогодні пул людей, які облаштовують майбутнє через зведення символічних мостів між культурами, ідеями, часами, думками, візіями... І все, що ми сьогодні потребуємо, — інформованих і зацікавлених будівельників таких мостів, що зв’язують протилежні полюси та проводять культурну інтеграцію всередині країни... Ми вчимо своїх співгромадян розповідати правдиві історії про себе — собі ж для того, щоби зробити правильний вибір на майбутнє й бути визнаними й підтриманими».
Письменник Андрій Курков продовжив, що його тішить те, що останнім часом майбутнє України та особливо європейське майбутнє все частіше стає темою конференцій, дискусій та політичних дебатів. «Мені здається: інтеграція України в європейське співтовариство вже почалася, та почалася без санкції Євросоюзу та Європарламенту. Просто для початкової фази євроінтеграції така санкція й не була потрібна. Інтеграція — це фактично шлюб. В європейській культурі, що властиво й Україні, майбутні «наречені» спочатку знайомляться. Цю функцію вже півтора десятки літ виконує сучасна українська культура і передусім — література.
Минулого листопада Україна вперше стала почесним гостем фестивалю європейських літератур у Франції. За півроку до фестивалю 46 бібліотек французького регіону познайомили 2 млн французів з українськими книжками, перекладеними французькою, познайомили з тим, що українська література існує.
Участь у фестивалі була фінансово підтримана фондами, які в Україні належать політичним опонентам. А отже, це одночасно і приклад внутрішньої взаємодії з єдиною метою — вибір європейського шляху.
Всі чудово розуміють, що культурна інтеграція знижує рівень страху й недовіри, які виникають між народами. А після інтеграції культурної настає період економічної, тому що страх і недовіра є головними перепонами на шляху до економічної співпраці. А вже далі закономірно виникає політичне питання.
На той час, коли Європарламент буде готовий всерйоз розглядати питання членства України в ЄС, з’явиться нове покоління українських політиків, які здатні не лише говорити англійською та французькою мовами, а й будуть по суті новими політиками, що сповідують європейські демократичні цінності», — сказав Андрій Курков.
Я говорила про журналістику країни — про її виклики, що сьогодні формують у колег тверду громадянську позицію, бо роблять надзвичайно чутливою потребу зміцнювати журналістську солідарність, профспілкову професійну силу — а найголовніше: виробляти візію своєї місії в суспільстві, що прагне достойного собі життя, прагне поваги до людини, до її прав. Журналісти сьогодні здають іспит на свободу... А ще говорила про те, що громадянський рух шириться сьогодні по країні, як, наприклад, «Ми — європейці». І це рух гордих людей, які не клянчать нічого, не просять «пустити їх у Європу», а з доброї, ніким не фінансованої волі, займаються власною країною, роблять все, щоби вона мала гідний вигляд для себе самої. Вони звитяжно роз’яснюють позбавленому інформації люду переваги вибору цінностей, а не ціни. Та кажуть: звичайні люди сьогодні самі готові йти й роз’яснювати іншим це саме — без грантів, без грошей. Це — інвестиція людей у своє завтра. Так робимо й ми у своїй «Громадській варті» (представляли її в Брюсселі разом із Наташею Севідовою), так роблять тисячі людей сьогодні по всій нашій Україні, бо у труднощах, в яких задихається демократія, постає виразно факт — це час громадян.
Леонідас Донскіс зібрав у Європарлементі на цю розмову дуже широку аудиторію — були там і ті з експертів, хто переконував, ніби Україна спить, розчарована, пасивна й перелякана й погрузла по вуха в корупції, ніби такі, як ті, хто приїхав в Український день розповідати про Україну, — виняток. А тому, мовляв, треба закрити українцям усі шляхи, поки вони не зміняться докорінно. Та, гадаю, ця риторика слабшає з кожним зусиллям нормальних людей України просто спокійно йти своєю дорогою, лікувати своє суспільство й тримати його на силі. Професор Донскіс сказав усім скептикам, що це вершина нерозсудливості — карати цілий унікальний народ через негідний прошарок політиків, які вже явно нежиттєздатні.
І як легко йти в гори, маючи поряд такого друга! І з такими друзями, котрих відкривають такі зустрічі!
Унікальний народ у ці дні переживає нові й нові сплески потворної політики. Завтра буде не простіше — технології компрометації запущені, політики продовжують компрометувати людей. Але, як говорили римляни, — «орел не ловить мух». Ми йдемо далі.
