У 2009 році виповнюється 20 років із дня заснування державотворчої, як її тепер називають батьки-засновники, організації — Народний рух України. Урочистий з’їзд приурочений до дня заснування планується провести у вересні цього року, адже саме 8—10 вересня 1989 р. пройшли перші Установчі збори, де й був заснований Народний рух України за перебудову, як громадсько-політична організація. Офіційно про це було заявлено на прес-конференції, нещодавно створеним оргкомітетом із відзначення 20-ї річниці створення НРУ за перебудову, який очолив відомий український громадсько-політичний діяч і поет Іван Драч. Поза центрального київського оргкомітету такі структури створені й на місцях — в шести областях України. Крім цього, наприкінці травня 2009 року також планується провести наукову конференцію з цього приводу, де буде розроблена спільна заявка учасників.
За словами Івана Федоровича, прикладом проведення такого заходу може служити 20-річчя створення литовського «Саюдіса», яке відзначали в червні 2008 року при повній підтримці влади Литви: було проведено виставку документів, фестиваль фільмів, велику конференцію і т. д. В Україні все набагато складніше. Складений оргкомітетом лист на підтримку влади щодо відзначення 20-ліття заснування НРУ був відправлений Президенту, прем’єр-міністру та голові Верховної Ради. Секретаріат Президента вже встиг відмовити ініціаторам заходу (телефоном заступник голови Секретаріату Президента Андрій Кислинський повідомив, що канцелярія Президента виступає проти видання указу про проведення урочистостей з приводу зазначеної дати), хоча, як переконували учасники прес-конференції, в особистій розмові з паном Драчем Президент запевнив, що цей захід обов’язково треба проводити й відзначати. Від Кабінету Міністрів та Верховної Ради поки що відповідей немає.
Крім проведення офіційних заходів, Іван Драч у своєму виступі на прес-конференції цікаво підкреслив, що «ми хочемо відзначити не тільки 20-річчя створення Руху, але й під цим відзначенням провести роботу з об’єднання політичних сил». Важливе й варте уваги зауваження, але тут виникає питання — а чи вдасться це зробити? Адже, за всю історію Руху, від цієї організації відкололися різні політичні партії: Демократична партія України, Українська республіканська партія, Соціал-демократична партія України, Українська Народна Партія, партія Народний рух України та інші, які сьогодні, практично, не мають ні якого впливу на політичне життя України.
Пригадуючи той же литовський «Саюдіс» або, інший приклад, польської «Солідарності», слід зазначити, що й Литва, й Польща мають сьогодні зовсім інший, якісно новий рівень демократичного розвитку. Адже, після здобуття незалежності саме ці організації змогли дати новий, більш конструктивний поштовх для подальших реформ у своїх країнах. Цього не сталося в нашій країні: Рух після здобуття незалежності України — «не зорієнтувався» — був закладений неправильний контекст подальшого розвитку, як самого Руху, так і країни в цілому. Про це свідчить реанімація комуністів у кінці 90-х рр. та підтримка їх українцями після всіх спроб розкрити очі громадян на злочини Радянського Союзу. А це стало можливим лише завдяки слабкості саме рухівців. На відміну від України, цього не було ні в Польщі, ні в країнах Балтії — там комуністичні партії були практично загнані в глухий кут.
На фоні беззаперечної ролі у відродженні української нації і здобуття державності для України, зараз Народний рух знаходиться на стадії повного занепаду. На питання, чому так сталося, відповіді, окрім «Рух виконав свою місію — здобув незалежність» або «вся проблема у внутрішніх чварах», у присутніх на прес-конференції батьків-засновників не було. Так, безперечно, Рух зіграв свою роль у здобутті незалежності України й цим він назавжди залишиться в українській історії, але без уроків свого минулого (серйозного аналізу причин поступового занепаду НРУ), він не зможе об’єднатись заради майбутнього (якщо ставить собі таку мету).
Чому ж, все-таки, досягнувши великої популярності та піднесення, НРУ втратив свою підтримку та потенціал в Україні? — саме з цим питанням «День» звернувся до батьків-засновників Руху та своїх авторів.
Іван ДРАЧ, поет, перекладач, кіносценарист, драматург, державний і громадський діяч, один із засновників і керівників Народного руху України:
— Рух створювався як громадсько-політична, масова організація з однією метою — зруйнувати твердиню Радянського Союзу. Подібні ж цілі ставили й інші, схожі на український Рух, організації — польська «Солідарність», Народні фронти Балтійських країн тощо. Усіх об’єднувала саме ця мета — це можна назвати «міжвидовою» боротьбою, яка вже потім перетворилася, зокрема, і в Україні, на внутрівидову боротьбу: почалися сварки, спірки за владу і т. д.
Кожен з нас шукав своє місце в житті. Коли в Рух прийшов В’ячеслава Чорновіл, який почав діяти найактивніше серед нас, я зрозумів, що мені там нема що робити, тоді я пішов з НРУ (займатися творчою і громадською діяльністю), як і багато хто з моїх колег. Але ж справа не була в людині, яка б змогла об’єднати Рух, ні, справа була в іншому — зруйнувати вал СРСР і проголосити незалежність України. Нам це вдалося — ми зробили своє діло. Це вже потім всі розійшлися різними партіями, які, як би ми не намагалися об’єднати, ніяк не виходило.
Іван ЗАЄЦЬ, народний депутат України, один із фундаторів і керівників Народного руху України:
— Народний рух України створювався на базі вияву ініціативи найширших верств населення по всій Україні. Ця ініціатива несла в собі величезну енергію активності мас і велику гуманістичну наснагу. Були поставлені колосальні цілі: здобути державність і незалежність; створити державу, яка б гарантувала високий добробут людей і забезпечувала духовне відродження нації; повернути Україну назад до дому — в Європу.
Рух не мав організаційного джерела, він складався з різного роду громадських, молодіжних організацій, творчих спілок, клубів. Люди не жаліли свого часу й засобів заради досягнення своїх цілей. Для будь-якої нації, можливо, раз на тисячу років випадає нагода створити державу, і наш народ на початку 90-х рр. цю нагоду використав. Весь досвід за цей період, був направлений потім на створення державних інституцій, правової системи, громадянського суспільства та ін.
Це була величезна робота. Звичайно, не все вдалося здійснити — не вистачило рішучості, волі, наприклад, провести ту ж люстрацію, бо в новій державі мали правити нові люди із стратегічним мисленням. Але тут мав місце багаторічний бездержавний період України, який привів до нецілісності української нації. Провідну частину населення в Україні постійно знищували, особливо за часів Радянського Союзу, тому зараз, куди не кинь — скрізь білі плями.
Треба пам’ятати — все вичерпує свій потенціал, як вичерпав його і Рух. Сьогодні багато чого безпідставно навішують на Рух, намагаючись очорнити його заднім числом, але, я вважаю, було зроблено найголовніше — проголошено українську державність.
Мирослав ПОПОВИЧ, директор Інституту філософії ім. Григорія Сковороди НАН України:
— Рух виник в письменницькому середовищі, точніше, засновником Руху була партійна організація Інституту літератури АН, і особисто парторг Брюховецький вклав левову частку своїх здібностей і зусиль у побудову цієї сили. Тим не менше, це була опозиція комуністичній владі — рух за визволення від диктатури, і називався він «Рухом на підтримку Перебудови». Можна сказати, що Рух існував у трьох формах, кожна з яких мала забезпечити незворотність поступу до лібералізації країни, який почався із горбачовською перебудовою. Він містив у собі національно-визвольну компоненту, хоча в програмі й не писалося про вимоги самостійності України, але в тій чи іншій формі йшла мова про суверенітет. Друге — це був рух за демократію, за свободу, за парламентський устрій України. І нарешті — рух за соціальну справедливість. Саме ця етична складова була дуже істотною, бо фактично була протестом проти нерівності як наслідку бюрократизації партійно-радянського ладу.
Цих складових діяльності Руху сьогодні майже немає. Рух свою місію виконав, а зараз уже йдеться про політичні партії, які тією чи іншою мірою поєднують в собі згадані складові частини. Фактично Рух сьогодні є одним із видань націонал-демократії — політичної течії, яка оформлена в «Нашій Україні». Ось і все. Рух втратив позиції з природних причин, а не тому, що хтось у цьому був винен. Він мусив або перетворюватися на націонал-демократичну партію, або саморозпуститися, як це сталося з «Солідарністю» і «Саюдісом». Цю ситуацію я не беруся коментувати, сьогодні вже коментує виборець.
Степан ХМАРА, політичний і громадський діяч, дисидент, один із засновників Української республіканської партії, Герой України:
— У Народний рух України на початку 90-х рр. входили люди різних поглядів: морально-етичних, ідеологічних, політичних та інших. Звичайно, все це потім мало своє відображення — кожен став тягнути на свій бік. Під час перетворення Руху в політичну партію, на мою думку, були допущені такі стратегічні помилки: не було створено української, бажано центристської, партії з чіткою ідеологію та не була проведена люстрація. Крім цього, відомо, що в широкому громадському русі була присутня радянська агентура, яка мала завдання не допустити зміни влади. Так само, вона була присутня і після перетворення Руху на політичну партію, що, фактично, призвело до його самоліквідації.
У 1990 році під час студентського голодування була абсолютна реальна можливість відправити у відставку комуністичний парламент на чолі з Леонідом Кравчуком. Після цього — провести дострокові вибори народних депутатів, отримати більшість у ВР, а відтак, сформувати уряд без комуністичної номенклатури. Але, нажаль, під час студентської акції Рух зіграв негативну роль, він не підтримав голодуючих, тому всі ці зміни не відбулися. Хоча нас хотіли підтримати навіть донецькі шахтарі, які, під час мого перебування в Донецьку, підтвердили свою готовність вийти на загальний страйк. Але, повторюся, нажаль, цього не сталося, а як наслідок — до влади прийшли все ті ж старі комуністичні кадри.
Микола ПОРОВСЬКИЙ, голова Республіканської християнської партії України, один із засновників і керівників Народного руху України:
— Очевидно, причина втрати впливу Народного руху України на політичне життя нашої країни була на рубежі ІІІ — ІV з’їздів, коли вирішувалося питання: Рух — це партія чи громадська організація? Можна погодитися з тим, що необхідно було перевести НРУ на партійну дорогу, оскільки партії із середовища Руху, на той час, активно вербували своє членство — Демократична, Республіканська партії. Найактивніші люди намагалися знайти свою перспективу в цих партіях, але певна частина Руху не хотіла брати участі в політичних силах. Така дискусія тривала досить довго.
З іншого боку, на той час в Україні був прийнятий закон, який дозволяв брати участь у виборах тільки партіям. Тому НРУ найближчим часом під керівництвом В’ячеслава Чорновола і перетворився на партію. Хоча той же Чорновіл говорив, що якщо Рух стане наряду з іншими партіями, він втратить свою активність. Тоді і Горинь, і Драч, і я відстоювали ідею створення широкої організації «Народний рух» в центрі партії «Народний рух», де в керівному органі першої мали б бути представлені 50% від організації, а 50% віддати партіям — Демократичній, Республіканський та іншим. Нажаль, цього не сталося...
Анатолій СВІДЗИНСЬКИЙ, доктор фізико-математичних наук, професор:
— Я був членом Руху, але побачивши, що нічого корисного він не робить, — вийшов. Потім був в УРП, але побачив, що це безпредметно, — і вийшов.
Взагалі-то я не мав особливого бажання вступати в будь-які партії (та й в комуністичній не був), але ейфорія в час здобуття незалежності перемогла. Рух і всі партії, що утворилися на його основі, мали затяжну хворобу, що починається ще з Київської Русі. Потім — Галицько-Волинське князівство, доба Богдана Хмельницького й Руїна, держава Павла Скоропадського і нарешті — сьогодення. Усі ці початки державності закінчувались нічим. Про це я пишу в своїй книзі «Синергетична концепція культури» в розділі «Спроба побудови української державності». В кінці цього розділу є матеріал, який стосується не нашої ідеології побудови держави, а ідеології французької, яку виклала Симона Вейль. Французи, як і всі європейці, будують державу на принципах, які разюче відрізняються від українських. Їх варто перерахувати та цим розставити крапки над «і»— обов’язок, порядок, свобода, покора, відповідальність, рівність, ієрархія, честь, покарання, свобода думки, безпека, ризик, приватна власність, колективна власність, правда, укорінення.
А тепер до конкретних фактів. УРП після здобуття незалежності закріпилася як авторитетна й потужна політична сила в Криму. Ми провели Конгрес українців у Криму, робили спроби порозумітися з по-імперськи налаштованими кримчанами. Це позитив. А негатив — елементарне невміння працювати. Наприклад: приїхали з Києва на засідання Поровський і компанія. Їх поселили в одному кінці міста, а харчувались вони в іншому. Ось так і проходив день — пропрацювали півгодини, а вже треба йти їсти. Цілий день туди-сюди ходили. А де робота?!
По-друге, УРП почала ворогувати з Рухом. Почали виникати суперечки за приміщення, за техніку. Зрештою, рухівці подалися геть, взявши речі, які вважали своїми, а Поровський гнався за ними й хотів відібрати все це. Я їх питаю: «Що ви ділите?» — «Як що? То ми, а то вони».
На якомусь засіданні в Києві я висловився за примирення з Рухом. Відразу якийсь чоловік побіг до Гориня, звинувачуючи мене в опортунізмі.
Ці люди сиділи в таборах, пліч-о-пліч виборювали незалежність України. Мала б бути солідарність одного з іншим. Натомість вони виснажували один одного ворожнечею — ворогували за мінімальні ньюансики.
Свіжий приклад — недавня дискусія між Лук’яненком і Сверстюком. Люди живуть в одному місті, знають адреси, телефони один одного. Чому не зайти в гості й з’ясувати розбіжності в позиціях? Сядьте, поговоріть — і дійдіть до спільного знаменника. Ні! Лук’яненко агресивно пише щось проти Сверстюка, а Сверстюк йому так само відповідає. А в таборах ці люди не могли домовитись? Часу не було?
Вони втратили солідарність і поступово зменшували інтенсивність роботи — ось вам і причини занепаду Руху.
Аркадій МУЗИЧУК, журналіст:
— Рушійною силою громадського Руху був емоційний порив, передусім, творчої інтелігенції, яка морально давно була готова до спротиву тодішній владі. Рух став не лише ковтком свіжого весняного повітря, а й локомотивом здобуття незалежності України. У мене й досі збереглася пам’ятка «Україна у цифрах і фактах» видана в 1990 році. Найбільш цінною інформацією у цій пам’ятці є цифри, які свідчили про великий техніко-економічний потенціал України на початок 90-х років. Ці дані наводилися на ХІІ сесії Верховної Ради УРСР. Так от, Україна на той час виробляла 20% пшениці, 25 — картоплі, молока, м’яса, 50% соняшнику й 60% цукрового буряка, а також 44% сталі, 52 — чавуну, 96 — тепловозів, 50 — залізної руди, 78 — марганцевої руди, 40% — прокату чорних металів, 17 — цементу і 10% — газу. Підкреслюю, таким був внесок України в союзний бюджет. Наведу ще кілька цифр. Із бюджету Української Радянської Республіки на друк, телебачення, радіо, мистецтво в розрахунку на одну особу витрачалося лише 3,8 крб. менше тільки в Узбекистані — 3,6. Тоді як в Росії — 12,8 крб. (але не з республіканського, а з союзного бюджету), в Естонії — 18,8, у Вірменії — 12.7 крб. і т.д.
Чому ж маючи такий великий потенціал практично на старті Рух не зумів його не лише зберегти, взявши під громадський контроль, а й примножити й повернути на благо власного народу, якщо головним гаслом було «Україна вища над усе»? Як на мене, тут причин кілька. По-перше, затягнувся період гасел, серед яких найбільше починалися словами «Геть...» і «Ганьба...» Словом, у локомотива багато пари пішло на свистки. До речі, епоха пустопорожніх гасел триває і досі серед громадських і політичних організацій. По-друге, забагато виявилося «агітаторів» та «пропагандистів» і зовсім мало було «конструкторів» і «будівничих» у лавах Руху. Тому потяг із нібито потужним локомотивом у голові пройшов практично порожняком. А, як відомо, руйнувати завжди легше. По-третє, ні в 1989 році, ні через п’ять років Рух так і не спромігся створити єдину програму державотворення. Не випадково, ставши на початку 90-х років прем’єр-міністром Л. Кучма запитував: «Скажіть, що треба будувати?». Крім того, міжнародні експерти, на яких сподівалися, виявилися по суті збирачами цифр і фактів економічного потенціалу України, як для ЄС так і НАТО, які хотіли знати з ким мають справу.
По-четверте, підвела багатьох рухівців самовпевненість і переоцінка своїх знань і можливостей. Адже майже кожен вважав себе щонайменше потенційним губернатором області. Такі посади як міністр, віце-прем’єр і навіть прем’єр були доступними для багатьох, хто був відданим до керівництва Руху. А про залучення більш досвідчених кадрів, які не менш були лояльними до Руху, але не являлися його членами, мова не йшла. А шкода. Ця хвороба, самовпевненості, на жаль, і досі є невиліковною, і в уряді, і у Верховній Раді, і Секретаріаті Президента, де про гасло «Україна вища над усе», яке писалося тоді для всіх громадян України, не тільки забули, а більшість наших політиків і урядовців викинули його на смітник історії. Полюбили Україну, як писав Іван Франко, як «хліб і сало». По-п’яте, і головне, що із самого початку більшість у керівництві Руху, вважали себе «вождями» нації. Так званий булавізм став причиною розбрату. І коли громадську організацію перетворили на політичну, остаточно підписали собі вирок. На мою думку, як громадська інституція Рух міг би жити й досі, і не потрібно було б створювати інших. Люди — не вівці, яких можна постійно водити із однієї кошари в іншу.
Володимир ЛЄСНОЙ, публіцист, м. Сімферополь:
— У перший період діяльності Рух об’єднував свідомих українців, котрі виступали за вільну й незалежну Україну. Влада нацьковувала на них і міліцію, й афганців (або удаваних афганців). У добровільних нападках на членів Руху велику активність виявляли й прості громадяни, особливо на сході України. Бути членом Руху в багатьох місцевостях було небезпечно й у будь-якому випадку не обіцяло матеріальних дивідендів. «Рухівці» працювали безкорисно, самовіддано і згуртовано. Їхні організації були в більшості областей порівняно нечисленними, і це допомагало злагодженій роботі. У цьому русі брала участь переважно «низова» інтелігенція та поодинокі представники інших соціальних груп і прошарків. Крім того, Рух був єдиною демократичною і патріотичною організацією. За В’ячеслава Чорновола проголосувало на виборах більше 20% населення України. Імовірно, серед членів Руху були й провокатори, але вплинути на діяльність організації вони не могли. Рух був, таким чином, нечисленною, але дружньою й авторитетною патріотичною організацією.
Після проголошення України незалежною Рух як організація, що користувалася авторитетом значної частини населення, взяла участь у боротьбі за владу в регіонах і в Києві. Бути рухівцем певною мірою навіть стало престижно. Подекуди члени Руху змогли потрапити до керівництва населених пунктів і регіонів. Але це були інтелігенти, які не мали досвіду, а часом і таланту управлінців. І серед них почалася примітивна боротьба за владу в організації. Почалися типові розбрати між старим і новим поколінням керівників і між керівниками взагалі. У результаті — від Руху відкололася частина членів руху, що організувала власні партії. А оскільки Рух був і до цього нечисленним, то це сильно його ослабило. Після цього почалася ворожнеча між Рухом і групами, що або відкололися, або відгалузилися. Багато хто пам’ятає ляпас, що його публічно дав Степан Хмара В’ячеславу Чорноволу. Прибічники національної демократії тоді пережили шок і намагалися зрозуміти: хто ж правий? Слід зауважити, що в регіональних організаціях Руху, як і в Києві, було дуже мало людей, котрі володіли великими знаннями й авторитетом: відомих учених, діячів культури та мистецтва, керівних працівників. Більшість цих людей були членами КПРС (КПУ) і до Руху йти не бажали, та їх там, імовірно, й не прийняли. Безпартійні вчені та інтелігенти ВНЗ вичікували, чим усе це скінчиться. (Багато хто вичікує і зараз.) Унаслідок цього Рух виявився інтелектуально і професійно неготовим до жорсткої боротьби за владу в умовах української напівдемократії. Не зробили рухівці великих успіхів і в бізнесі. Крім того, проти Руху в певні періоди об’єднувалися всі інші — разом із новою українською владою на чолі з Кучмою. І у грандіозній битві за приватизацію інтелігенти з Руху, звісно, шансів не мали. Капітал пішов до колишніх партійних і комсомольських працівників і у кримінал, тобто в інші партії. Національно свідомі підприємці стали шукати «дах» і вкладати гроші в інші партії. Але без фінансової підтримки немає великої політики. У такій ситуації Рух не міг утримати свої позиції та зазнав краху. Національна романтика отримала поразку в боротьбі за владу (або хоч би вплив на суспільство) і поступилася прагматикам і просто ділкам.
