Для України та Білорусі 10 липня 1994 року стало символічними зі знаком «мінус». В один і той же день в обох країнах уперше, за результатами президентських виборів, до влади прийшли люди, які започаткували Систему. Йдеться про обрання президентом України Леоніда Кучми (1994—2004 рр.). В Україні вона (Система), попри зміну облич при владі, певні переформатування впливових груп, навіть народний гнів, функціонує й досі. Але завдяки розвитку українського суспільства сьогодні існують великі шанси та надії на демонтаж цієї конструкції (олігархат, корупція, блат, ліквідація конкурентів та інакомислячих...). У Білорусі точно на краще, за винятком окремих процесів, суттєво нічого не змінюється. Навіть обличчя залишаються ті ж самі на чолі з президентом Білорусі Олександром Лукашенком (1994 р. — до сьогодні). Як слід оцінювати «десятиліття Кучми» та його наслідки для України? Чим став Лукашенко для Білорусі?
«ТЕПЕР ПОТРІБНО УСУНУТИ НАСЛІДКИ АНТИУКРАЇНСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ, ЩО ВЕЛАСЯ ПОНАД 20 РОКІВ»
Левко ЛУК’ЯНЕНКО, політичний та громадський діяч, дисидент:
— Посада президента дуже серйозна і висока. На цій посаді не можна робити або щось тільки хороше, або тільки погане. Тож слід говорити й про позитив, і про негатив. У цілому, Кучма завдав величезної шкоди Україні. Усі президенти до Порошенка були продовженням окупаційної адміністрації. 1991 року ми не усунули окупаційну адміністрацію, і вона залишилася на довгі роки. Я очолював групу за незалежність. Ми виступали за те, щоб після проголошення незалежності розпустити Верховну Раду й обрати нову, однак нам не вдалося. Таким чином, старим залишився на лише парламент як законодавча влада, а й виконавча влада — Кабмін, місцеві представницькі органи.
Ця влада фактично зберігалася в нас до Революції Гідності. З одного боку, при Кучмі продовжувався процес розбудови та оформлення незалежної держави, адже він є багатогранним і складним. Це — створення Конституції, Конституційного Суду, Міністерства фінансів, запровадження українських грошей тощо. Водночас він не дбав про Україну. Він був президентом від червоного директорату: перетворив приватизацію в «прихватизацію»; при ньому знищувався промисловий потенціал України» розгорнулося хабарництво, аж до продажу міністерських посад; було закрито сотні фабрик і заводів; запроваджено державний бандитизм — кришування міліції; утворилася тіньова економіка, мільйони людей виїхали за кордон у пошуках хліба. Цю шкоду можна порівнювати хіба що з німецькою окупацією чи татаро-монгольською навалою.
Ми завжди виступали за його усунення. Кучма виголосив, що в Україні національна ідея не спрацювала. Усі сподівалися, що українці повернуться до своєї культури, буде більше прав для мови. Проте ця фраза з вуст президента прозвучала як заохочення російських шовіністів продовжувати русифікацію українського населення. Це — вкрай негативний період в історії України. Зрештою, не треба забувати, що помаранчева революція була саме проти режиму Кучми.
Ющенко був не набагато кращим, потім був московський агент — Янукович, що довело народ до краю. Він вибухнув повстанням, революцією й усунув антиукраїнську владу. Тепер потрібно усунути наслідки антиукраїнської діяльності, що велася понад 20 років. Зараз потрібно переобрати владу й організувати життя таким чином, як про це мріяли наші духовні отці.
«ЛУКАШЕНКО ВИБУДУВАВ ФАНТАСТИЧНУ Й СЮРРЕАЛІСТИЧНУ ВЕРСІЮ ПРОДОВЖЕННЯ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ»
Юрій ЩЕРБАК, дипломат, публіцист:
— Лукашенко — владна постать, яка фактично стала символом білоруського авторитаризму. Починаючи як скромний голова колгоспу, людина, яка нібито володіє народним духом, він вибудував фантастичну й сюрреалістичну версію продовження Радянського Союзу шляхом репресій. Недарма його вважають останнім диктатором Європи, хоча я вважаю його останнім диктатором Путіна.
Слід зазначити, що Лукашенко поступово рухався до цієї своєї ролі. Він крок за кроком захоплював владу. Він імпонував багатьом своїм «здоровим глуздом», народно-мужицьким мисленням, яке штовхало його виступати проти запровадження атрибутів ліберально-демократичного режиму. Лукашенко завойовував серця пересічних білорусів і боровся за те, щоб звичний для них «совєцький» побут залишався незмінним. Він втілює позитивні риси держави, в якій не було таких драматичних змін, які розпочалися в Україні ще за часів Кучми, якому вдалося побудувати дику капіталістичну, феодально-олігархічну систему. Лукашенку ж вдалося зберегти феодально-радянську систему. Для більшості людей, які належать до совка, до минулого, яке не може бути повтореним, це — стабільність. Але така стабільність дуже небезпечна. Важко уявити, якою стане Білорусь, коли Лукашенко піде з влади. Перед країною постане безліч економічних і соціальних проблем, які потрібно буде вирішувати.
Треба сказати, що Білорусь викликає у нас в Україні велику симпатію, й у мене особисто. Білоруси — дуже славний і чистий народ. Звинувачувати їх у якихось імперських амбіціях ми не можемо. Там дуже добрі люди. Можемо згадати часи Голодомору і Другої світової війни, коли білоруси допомагали українцям. Таким чином, виникає подвійне ставлення до білорусів, якщо відкидати шлях радянського авторитаризму, який запровадив і послідовно веде Лукашенко. З другого боку, він дає народу певну ілюзію незалежності від Росії. Незважаючи на безліч пропагандистських фраз про єдність, особливо останнім часом, він дає безліч сигналів про національну незалежність держави Білорусь. Це — запорука того, що вони не стануть частиною «Русского мира» і тієї куцої постсовкової імперії, яку будує Путін, і знайде свій шлях до Європи.
Постать Лукашенка потребує більш об’єктивного ставлення, а не чорно-білого підходу: він диктатор і нічого не зробив для свого народу. Можна помітити в його виступах певні речі, що переконують людей. Порівняно з його колегою Кучмою, він був набагато переконливішим. Це — мішано-перехідна постать, яка залишиться в білоруський історії, він хитрий і підступний тактик, який вибудовує відносини з Росією таким чином, що вони надають йому безліч преференцій та фінансування. Утім, він породжує ілюзію національної незалежності. Кажуть, останнім часом він навіть почав підтримувати білоруську мову, що дуже цікаво, з огляду на його політичну філософію та еволюції. Останні 20 років були періодом становлення гротескної, напіврадянської, напівросійської, напівєвропейської країни Білорусі.
Попри все, ми зберігаємо велику симпатію до білоруського народу й віримо, що з часом вони разом із нами будуватимуть європейську країну і стануть членами європейської сім’ї та ніколи не будуть поглинуті російським імперіалізмом. У цьому буде й частка заслуг Лукашенка, незважаючи на те, що за ним є низка «чорних» справ: зникнення людей, жорстоке поборювання опозиції. Я б сказав, що це постать ніби з роману Маркеса, який описував партизанів-повстанців, які ставали диктаторами в Латинській Америці. Дуже цікавий феномен і літературний образ.
