Звідки починається межа бідності? Напевно, від цих бабусь із торбинками, оскільки те, що нижче, — і зовсім поза рівнем життям. Я не соціолог, але знаю, що 45% українців вважають себе бідними. Це — дані опитування Держкомстату.
Чому 45%, звідки така цифра? Тому що опитування не велося по Києву, це не київські дані (в столиці вони інші), це дані по Україні взагалі, а Україна — дуже бідна країна. Більшості вистачає лише на їжу. Про справжні розваги забули. Справжні — це хороші народні розваги, нехай не благородні, але аж ніяк не вульгарні. Натомість населення живе вульгарністю. Люди живуть тим, що показують по ТБ, а ТБ у свою чергу намагається уподібнити собі всякого, хто його включає. Стало вже поганим тоном в журналістському середовищі згадувати про рівень телебачення: по-перше, дуже багатий ѓрунт для легкої критики, по-друге, перебування поблизу інфекції призводить, зрештою, до якогось захворювання. Я хотів би згадати про ТБ лише ось в якому контексті: де, скажіть на милість, нація? Де тут Україна? Що у святковому дозвіллі українців — українського, та що там казати — людського? Задумаймося ще раз над тим, що ми побачили, адже в це вірять: раніше вірили політбюро, до цього — священику, а нині — «ящику». Задумаймося.
Я вже говорив про те, що Україна — дуже бідна країна. І не лише в сенсі моралі. Є відомі фіксовані макроекономічні показники, згідно з якими співвідношення заробітку багатих до заробітку бідних не може перевищувати певний коефіцієнт. Відносно безпечним вважається граничне співвідношення 1 до 10, після чого починається обвал ринку. Це означає, що найбагатший проти найбіднішого заробляє вдесятеро більше.
Наша офіційна цифра: 1/15. Що ж до неофіційних даних, вони вперто тримаються на планці 1/40, що свідчить якраз про рівень Гватемали та Гондурасу, з якими так іронічно, а загалом, так правдиво люблять журналісти порівнювати нашу країну. Для порівняння, в країнах Євросоюзу середній показник співвідношення прибутків складає: 1/5 — у Швеції, 1/7 — у Португалії; навпаки, в Мексиці співвідношення прибутків — на рівні 1/14, у Бразилії — 1/24, у Гондурасі — 1/38. І ви ще говорите про демократію? Сьогодні Україна — практично країна-банкрот. Здається, її тримають на плаву лише сторонні сили, не дуже зацікавлені в тому, щоб у самому центрі Європи раптово утворилося дно. Немає грошей — немає вищих цінностей... Червоною ниткою через увесь минулий рік пройшла трагічна тема — Голодомор, на жаль, подана як фарс, що не об’єднала, а лише роз’єднала населення України, як, проте, і все, що робиться з часів Майдану.
Щоб не бути голослівним, звернімося до статистики. Ось дані вітчизняного Держкомстату. Щоб сприйняти ці цифри правильно, слід вдатися до пояснень. Справа в тім, що соціальне ціле не складається з окремих осіб — суспільство являє собою складну систему груп зі своїми структурними особливостями. Говорячи простіше, людина включена в певну групу, і вже через неї — в суспільство; при цьому вона практично ніколи не входить лише до однієї групи. Тому соціологічні викладення, будучи правдивими, є до певної міри умовними. Ось соціальна структура України у 80-ті роки: 61% робітників, 12% колгоспників, 26% службовців. Зазначимо: до числа цих 26% входить й інтелігенція, і 6—7% керівників організацій, які в той же час можна назвати державною елітою. Інтелігенція ж у ті часи була елітою культурною, їй було заборонено кар’єрне зростання вище середнього рівня, відкрите лише для номенклатури (приблизно 5—6% населення — і це від усього СРСР!). Як то кажуть, судіть самі. 1955 року соціолог Алекс Інкельс запропонував таку модель суспільства СРСР, куди так чи інакше входила й Україна. Не втомлюватиму читача довгими викладеннями. Згадаймо лише такі пункти:
1 — правляча еліта, армія, КДБ;
2 — вищий шар інтелігенції — академіки, класичні музиканти вищого рангу, художники, письменники і т.д.;
3 — вищий робочий клас;
4 — середня інтелігенція — управлінці середньої ланки, працівники вищої школи, вчені, офіцери й т.п.;
5 — «білі комірці» — службовці, лікарі, вчителі;
6 — колгоспники;
7 — середньо- та малокваліфіковані робітники в містах;
8 — середні верстви селян та ін. маргіналії.
А тепер подивимося, навіть грубо, як касти виглядають сьогодні:
1 — той же склад державної еліти (інші назви посад);
2 — економічна еліта, олігархи + топ-менеджери (що у своїй більшості із пункту 4 перекочували в пункт 1 — це все ще «нові українці»);
3 — нібито «середній клас», якого немає (сюди можна віднести й середній бізнес, медіа-еліту та дрібний бізнес, службовця у великих містах — Харків, Одеса, Львів — у великих фірмах, а також менеджери, які потребують окремої класифікації);
4 — фахівці в певних областях — юристи, програмісти, бухгалтери, кваліфіковані робітники;
5 — «нові бідні» з інтелігенції, службовців і робітників із пунктів 2, 3, 4, 5;
6 — старі бідні 6, 7, 8;
7 — маргіналізовані верстви.
Якщо говорити про український середній клас, його складають пункти 3 та 4, що зараз складаються, в основному, з людей досить молодих. Усе, що вище, все, що нижче — це здебільшого радянські люди. Що стосується пункту 5, ці люди також люблять називати себе «середнім класом», хоч це широка та різнорідна група.
Примітно, що в жодне соціологічне дослідження не входять верхні 0,3% — справжні верхи, правителі України. Про них ми знаємо з передач Савіка Шустера й ін.
Під ними розташовується 1,8% верхнього прошарку. Це середній бізнес, топ-менеджери, власники дрібного бізнесу, висококваліфіковані фахівці. «Білі комірці». Їх соціологи називають «дуже забезпеченими». Чому так? Чому людина з комп’ютером — це дуже забезпечена? Що за сміх? Тому що Україна — велика та бідна країна, і всі загальні дані по всій території дають мізерний результат облаштованості. У принципі, вони не означають нічого. Далі йдуть лише «гірші з кращих», п’ять із невеликим відсотків «середнього класу», які гірші за ці ось 1,8%, найкращі з кращих. Інакше кажучи, далі слідують лише більш широкі й більш бідні верстви. При цьому говорять, що виграли від «переходу до капіталізму» 60% населення. Можна довго танцювати навколо цієї цифри; величезна кількість людей в цілому задоволені, їхнє становище покращилося. Проте великими є і ті маси людей, що відчувають глибоку образу, немов би обдурених. Чому? Я б висунув таке припущення. Дуже багато з них скривджені в сенсі соціального становища. Виграли матеріально — економіка не стоїть на місці, рівень життя зростає; але одна справа — ситість, телефон і комп’ютер і т.ін., й інше — соціальне положення. Верхній шар у СРСР становив 6% населення, тепер — 0,3%. Це велике число. Величезні маси людей звалилися нижче — хоч «об’єктивно» їхнє становище стало кращим: адже 25-а сходинка в табелі про ранги зараз годує краще, ніж дев’ята 1978 року. Але образливо! Інакше кажучи, гроші в людей є — їм потрібні погони. Необхідні, так би мовити, «знаки потрібності», на зразок Георгіївських хрестів у царській Росії. Необхідне почуття (жаль, не досяг цього минулий під знаком Голодомору рік), що ми багато чого домоглися й інші це помічають, що суспільство в цілому вважає наші досягнення й їхнє місце в соціальній піраміді — високими. Стало загальноприйнятним говорити: з падінням радянської ідеології знищено й усі цінності, що претендують на об’єктивність, крім тих, що виражаються в грошовому вимірі: тут по них 0,3%. Інакше кажучи, лише 0,3% відчувають себе валютно впевненими. Щодо інших, а це практично 100%(!), — для них зараз немає системи ідей-цінностей, немає інстанцій у суспільстві, які могли б підтвердити в людях почуття власної значущості.
Зараз вельми важливо, щоб ці цінності знайшлися.
