Ця відповідь змусила замислитися над долею адміністративної реформи, про яку протягом останніх років стільки говорили реформатори. Враховуючи, що Д. Табачник не просто народний депутат, не просто входить до складу команди Президента, а політик, який відіграє в ній одну з головних ролей, то згадка про «адміністративно-територіальну» реформу свідчить про те, що її ознака десь зовсім поруч.
Виникає декілька логічних запитань, на які вельми непросто знайти однозначну відповідь.
Адміністративна реформа, про необхідність якої так багато твердили реформатори, здійснилася?
Якщо здійснилася, то якими є її результати?
Якщо не здійснилася, то який сенс починати нову реформу, не завершивши розпочату?
Автор цих рядків мав можливість не тільки спостерігати за перебігом реформи, але й відчувати її вплив протягом шести років роботи в одному з міністерств, в якому за цей період змінилося шість міністрів. Потрібно зазначити, що кожний з міністрів був по-своєму талановитим, кожний хотів поліпшити ситуацію, кожний як міг відстоював інтереси галузі, але всі вони були в системі, яка просто не дозволяла їм проявити свою індивідуальність і поліпшити стан справ у галузі. Тому причина такого важкого стану в економіці держави, мабуть, не в особистостях, а в тій адміністративній системі, яку ми створили. Спробуємо розглянути її еволюцію й основні особливості на прикладі даного міністерства.
Організовано міністерство було відразу ж після проголошення Україною незалежності. Чисельність міністерства була трохи більшою за 50 чоловік. Роботи було дуже багато. Все створювалося заново, навіть не було списку підприємств і номерів телефонів керівників. Але кожному співробітнику було чітко поставлено завдання, визначено коло обов'язків, не було дублювання, не було на кого перекладати свою роботу, рішення доводилося приймати самим, у нечастих випадках — проконсультувавшись з досвідченішими колегами з вищестоящих організацій. Звістка щодо збільшення чисельності міністерства нами була зустрінута зі схваленням і надією. Але, на жаль, після проведення реорганізації ми зрозуміли, що працювати стало не легше, а навпаки, набагато складніше. З'явилося безліч внутрішніх документів і завдань, для виконання яких необхідно було відволікатися від розв'язання іноді вельми важливих питань. А в цей час йшло передання підприємств із міністерства до Фонду держмайна, а потім навпаки: з Фонду — до міністерства. Всі були при справі, працювали по-ударному, а обсяги виробництва продукції на підприємствах галузі все зменшувалися й зменшувалися. Ні збільшення чисельності співробітників міністерства, ні об'єднання різних міністерств не змогли зупинити падіння.
Внаслідок перетворень чисельність міністерства збільшилася з 50 до... багатьох співробітників, а саме міністерство перетворилося на величезного слабокерованого державного монстра, що працює на самого себе.
«Надто централізований і розбухлий управлінський апарат, всеохоплююча система спеціальних форм і процедур для прийняття звичайних, повсякденних рішень, зростання кількості всякого роду нарад для розробки таких рішень і передавання проблем, що виникають, з одного відділу до іншого й навпаки. Остаточні рішення відкладаються до нескінченності, оскільки кожний адміністратор прагне уникнути відповідальності. В результаті на нескінченно довгий час, поки грім не вдарить, втрачається зв'язок і співпраця з передовими рубежами діяльності, з тими рубежами, де такі проблеми виникають.
Коли апарат стає надміру громіздким і складним, коли інформація від лінії зовнішніх контактів має на шляху до центру пройти декілька проміжних інстанцій, коли наради відбуваються ледве не постійно, тоді на цьому шляху біль втрачає свою гостроту. Особливо руйнівно діє такий порядок, коли є особи, які заради збереження свого власного становища не передають начальству несприятливих відомостей.
Внаслідок усього цього завдання вирішувалися лише наполовину, а відповідальність на себе не брав ніхто. Це створювало атмосферу загальної безвідповідальності й призводило до виникнення застиглої й негнучкої системи, заснованої на помилковому розумінні одностайності».
Ці симптоми описанi в книзі К. Татеїсі «Вічний дух підприємництва» й названо Синдромом Великого Бізнесу, на мій погляд, вони найточніше характеризують стан нашої адміністративної системи.
Способи лікування вказаних симптомів відомі, вилікувати їх можна тільки за умови, коли є соціальне замовлення на реформування системи.
Як ми поводитимемося за даної ситуації: чесно визнаємо, що адміністративну реформу провалили, так і не розпочавши, або відзвітуємо про успішне завершення її першого етапу й продовжуватимемо займатися тим самим, але вже під новою назвою адміністративно-територіальної?
