Після тривалого мовчання голови Адміністрації Президента України стало зрозуміло, що Володимир Литвин ледве чи зможе уникнути лідерства у виборчому блоці «За єдину Україну!», названий дотепниками-журналістами «За єдУ».Тим більше, що Президент Леонід Кучма висловив підтримку цієї ідеї. Таким чином, факт можна вважати здійсненим. Хоча в ньому мало хто і вагався після заяви Валерія Пустовойтенка про те, що лідери чотирьох партій-учасниць «За єдУ», заздалегідь запитали дозволу Леоніда Даниловича на подібний крок.
Суть більшості коментарів у пресі можна звести до однієї фрази: «Тепер зрозуміло, в кого адмінресурс!» Далі автори, в залежності від орієнтації видання, або міркують про те, 20% чи 25% (а може, й більше) цей ресурс дасть «блоку чотирьох», або кажуть про «гибель української демократії». Мовляв, адмінресурс задавить її крихкі паростки.
Тим часом, ця подія дійсно є серйозною і політично знаковою, але вимагає аналізу, звільненого від емоцій. Фактичне призначення Володимира Литвина головою виборчого блоку чотирьох пропрезидентських партій (НДП, «Трудової України», Партії регіонів і Аграрної партії) наштовхує на цілий ряд висновків.
По-перше, і це є головним концептуальним наслідком, руйнується система, що передбачала створення «іменних» блоків (імені Ющенка, Тимошенко, Вітренко, Мороза та ін.). Член-кореспондент НАНУ Володимир Литвин і раніше спущений на «парашуті» у Демсоюз академік тієї ж академії Володимир Горбулін ніколи не були публічними політиками. До виборів залишилося дуже мало часу, щоб їх реально «розкрутити». Це не політики- «імена», які можуть витягнути своїм рейтингом партію або блок. Це політики-«знаки». Знаки влади.
Литвин і Горбулін демонструють порівняно новий для електоральних технологій феномен «лідера напрокат». Раніше в усьому світі, як правило, лідери наймали на кампанію менеджерів, іміджмейкерів, піарменів. Тепер навпаки — беруть в оренду лідерів — з виконавчої влади, з найближчого оточення Президента. Легко припустити, що саме за порадою політтехнологів. Проте, не потрібно вважати дану технологію українським «ноу-хау». Досить пригадати лідера російського «Ведмедя» Сергія Шойгу, який після виборів повернувся в рідне міністерство.
По-друге, фактичне призначення В.Литвина продемонструвало, що ресурс довірених осіб Президента вичерпано. В бій кинуто самого близького, самого наближеного. Він явно не зможе фізично (незважаючи на згадану заяву Рябця) суміщати посаду в АП (розв’язання найважливіших кадрових питань, роль «сита» для людей та інформації, аналітичне забезпечення і т.д. і т.п.) зі статусом лідера блоку. Звичайно, за умови, що Литвин не буде там весільним генералом. Але його у подібних речах не помічено.
По-третє, подію можна також трактувати як вираження недовіри «наверх» прем’єр-міністру Анатолію Кінаху. За словами лідера «Трудової України» Сергія Тiгiпка, його кандидатура на лідерство в «За єдУ» розглядалася цілком серйозно. І не пройшла. Тепер Анатолій Кирилович потрапив у парадоксальне становище. Його входження до блоку під іншим номером означає роботу на Литвина-прем’єра. Абсолютно так само входження в «Нашу Україну» може наблизити друге прем’єрство Віктора Ющенка. Блокування з мером Києва Олександром Омельченком видається не дуже надійним варіантом. Однак є свідчення того, що політичні погляди Кінаха все більше спрямовуються у бік об’єднаних соціал-демократів. Мабуть, тільки їхнiй успіх на парламентських виборах-2002 може допомогти Анатолію Кінаху зберегти свою посаду.
По-четверте, Литвин як знак влади може стати досить зловісним для Віктора Ющенка. Як показують соціологічні опитування, екс-прем’єр стійко втрачає електорат, причому правої орієнтації. Не в останню чергу через те, що Віктор Андрійович змістився до центру під тиском нових, президентських, людей у своєму політичному оточенні. Екс-прем’єр явно розраховував при цьому на той же адмінресурс. В обставинах, що склалися, про нього можна забути. Як і про нинішні 16 — 18%.
Правий електорат Ющенка також має всі шанси відчутно поменшати внаслідок появи НРУ(є) Богдана Бойка на противагу двом Рухам, поглинутим «Нашою Україною». Тим більше, що входження з ним до блоку партії «Центр» означає появу могутнього матеріального ресурсу. Потім, по Ющенку ще не била вся інформаційна потужність «чорного піару». Тому серйозні аналітики передбачають збереження у Віктора Андрійовича і його блоку не більше 12%, а то й 10% рейтингу на день виборів. Проти екс-прем’єра працює ще одна обставина — «Наша Україна» ніяк не зможе розкручуватися на протистоянні нової «партії влади» — «За ЄдУ». На ключових менеджерських і політичних посадах в «НУ» знаходяться більш ніж лояльні Президенту люди — Петро Порошенко і Роман Безсмертний. А значний сегмент центристського електорату за інших умов міг би стати предметом запеклої боротьби двох блоків.
По-п’яте, лідерство Литвина — це погана прикмета для «прекрасної четвірки», яку він очолив. Стало зрозуміло, що ні молодому банкіру-реформатору Сергію Тiгiпку, ні досвідченому податківцю Миколі Азарову, ні тим більше екс-прем’єру Валерію Пустовойтенку не бути ні прем’єрами, ні спікерами, ні наступниками. Останньому взагалі дали зрозуміти, що «відданий без лестощів» (або з лестощами?) — це не підстава для чогось більшого, ніж Міністерство транспорту. Для самолюбивого екс-прем’єра, який неодноразово повторював, що в душі він незмінно залишається головою уряду, це крах. Далі не виключено політичне узбіччя. Неважко передбачити, що вихід «спроможного» Валерія Хорошковського з НДП — це лише квіточки.
По-шосте, для мера Києва Олександра Омельченка варіант з адмінресурсом, «побудованим під Литвина», також може означати дещо схоже на крах. При всій надії на столичного виборця, ніби підкореного будівельними «подвигами» мера, Сан Санич не набере заповітних чотирьох процентів без інших великих міст України. Саме там є потенційний виборець Омельченка. Але нині тамтешнім мерам більш ніж зрозуміло, на кого потрібно працювати. У разі чого, Омельченко «не прикриє». Це яскраво показало звільнення з посади міністра ПЕК «людини Сан Санича», його колишнього першого зама Станіслава Сташевського, і призначення відверто «донецького» Віталія Гайдука. Омельченку залишилося тільки коментувати пресі це рішення як «чисто політичне». Ще б пак…
По-сьоме, вищезазначена органічна неможливість для «Нашої України» «штовхатися» з «За єдУ» майже автоматично робить суперником «НУ» іншу центристську силу — СДПУ(о). А лідери двох претендентів центристського електорату, Віктор Медведчук і Віктор Ющенко, можуть стати головними публічними опонентами на виборах. Не випадково останнім часом Ющенко не пропускає нагоди «викликати Медведчука на бій». В інтерв’ю радіо «Свобода» назвав його «проросійським політиком». У газеті «Хрещатик» поскаржився, що «СДПУ(о) засмічує інформаційний простір». Потім звинуватив особисто Медведчука в популізме в питанні житлово-комунальних тарифів. Поки що Медведчук мовчить, тримає паузу. Тим більшу напруженість можна очікувати в майбутньому.
По-восьме, після появи Володимира Литвина в блоці «За єдУ» визначився свого роду «пасинок». Голова АП ніколи не приховував свого прагнення вибудувати дуже жорстку вертикаль виконавчої влади з виключенням будь-яких натяків на будь-яку самостійність регіонів. Особливо в бюджетних і кадрових питаннях. Тим часом, Партія регіонів всіляко розкручувала ідею «сильних регіонів». Тому напрошується припущення, що або почнеться конфлікт ідей всередині блоку, або ПРУ не стане активним і сильним політичним гравцем. Мало того, партія може опинитися поза значущих процесів, що відбуваються в «За ЄдУ».
Лідер Партії регіонів Микола Азаров завжди прагнув зберігати певну частку політичної самостійності. Зокрема, він не виключав серйозної співпраці з «Нашою Україною» Віктора Ющенка. Однак ця тема практично зникла в його висловлюваннях. Зате останнім часом, як стверджують люди з оточення Миколи Азарова і Володимира Рибака, серйозно розглядається можливість діалогу з СДПУ(о). Чи не є запрошенням до таких переговорів той факт, що лідер «об’єднаних» Віктор Медведчук рішуче виступив проти перепідпорядкування податкових служб Мінфіну?
По-дев’яте, втрачають імідж «провласних» об’єднані соціал- демократи. Стало зрозуміло, що централізований адмінресурс від СДПУ(о) практично відрізаний. Доведеться спиратися на оргструктуру, інформаційний потенціал та «ідеологічність» партії.
І останнє. Безліч аналітиків, оглядачів, експертів дискутують сьогодні на тему: «Чи такий важливий адмінресурс на виборах?» Якщо зробити невелику ретроспективу, то міф про всесилля адмінресурсу значно потьмяніє. На російські вибори 1996 року Борис Єльцин, за ідеєю свого помічника Георгія Сатарова, виставив відразу два пропрезидентські блоки — правоцентристський «Наш дім — Росія» прем’єра Віктора Черномирдіна і лівоцентристський блок Віктора Рибкина. Ставилося завдання — 40%. Підсумковий сумарний результат обох блоків — 13%. Невдача.
1998 рік. Україна. «Партія влади» НДП йде в похід за 40%, також забезпечена могутнім адмінресурсом. Результат — 6%, та й то, після трьох днів перерахунків.
І чи можна вважати, що в 1999-му саме адмінресурс приніс перемогу Леоніду Кучмі? Швидше, політтехнологи, що вміло розіграли сценарій «меншого зла». А також «непримиренний» Петро Симоненко.
Тому реальні результати виборів можуть стати несподіванкою для тих, хто вірить в вирішення всіх проблем, в тому числі й електоральних, за допомогою горезвісного адміністративного ресурсу. Як би він не виявився адмінміражем. Чи не тому так довго розмірковував над зовні привабливою пропозицією досвідчений історик і політолог (і не менш досвідчений апаратник) Володимир Литвин?
