ЧАСТИНА 1
Зі смутком спостерігаю, як у моїй країні поступово, поволі поширюються антиамериканські настрої. Чому деякі українці не завдають собі клопоту замислитися, звідки вітер дме й кому це вигідно?
Що стосується мене, то я з великою повагою ставлюся до американців, а головне — з глибокою вдячністю. За що?
Мабуть, найважливіше — це те, що СРСР ніколи б не виграв війну без допомоги союзників, а головним чином — без США. До речі, я пам’ятаю, як Хрущов згадав про те, що Сталін неодноразово підкреслював той самий постулат: без США ми б не могли виграти війну. І Молотов якось зазначив, що питання щодо значення США в перемозі над Німеччиною розглядалося на Політбюро.
Та мені зовсім неважливо, озвучив Сталін цей факт чи ні. Я не політик, не історик — звичайна громадянка України, яка прожила досить довго і, відповідно, багато що пам’ятає.
Хтось iз іноземців iз здивуванням зауважив у розмові зі мною, що жителі пострадянського простору не знають історії Другої світової війни. На це я з гіркою посмішкою відповіла, що вони не знають історії навіть Вітчизняної війни, хіба що з переписаних десятки разів Історій СРСР і КПРС.
Давайте дещо пригадаємо. Нещодавно західні країни відзначали 65-річчя висадки англо- американських військ у Північній Африці. Шкода, та ця подія зовсім не була помічена моєю країною. Адже з вересня 1940 р. по травень 1943 р. війська союзників протистояли об’єднанням Вермахту в Африці: важкі гіркі втрати, героїчно виграні битви й нарешті — перемога. Таким чином, безліч німецьких військ не було перекинуто в Росію.
Пам’ятаємо про жертовність і відвагу воїнів Союзної армії і, зокрема, американців!
Оголосивши в грудні 1941 року війну Японії та Німеччині (після нападу на Перл-Гарбор), США в період Тихоокеанської кампанії, ведучи кровопролитні бої, зазнаючи величезних втрат, відтягли від кордонів СРСР могутню японську армію, яка захопила Малайю, Індонезію, Філіппіни, Бірму, створивши загрозу вторгнення в Австралію. Загальновідомо, як смертельно боявся Сталін нападу японців зі сходу. Маленький штрих: коли посол Японії виїжджав із Москви, Сталін особисто проводжав його на вокзал — подібного, наскільки я знаю, ні до, ні після не траплялося.
За п’ять перших днів війни, з 22 червня 1941 року, німці просунулися вглиб України на 200 км. (!), а за два тижні захопили половину України. Навіть школяреві зрозуміло, що було б із країною, якби зі сходу американці не відтягли японську армію, якби не затримали, наприклад, об’єднання Ромеля в Африці. (Не торкаюся внеску в перемогу інших країн антигітлерівської коаліції, оскільки це тема окремої розмови, а мені йдеться про США.) Німці 1942 року були б не лише на Кавказі й біля Волги, а опинилися б, щонайменше, за Уралом.
Слід додати і про німецькі дивізії, перекинуті від кордонів СРСР у зв’язку з повстанням в Югославії. Але й на Балканах, як і в усій Західній Європі, масово гинули американські й англійські льотчики, які бомбили гітлерівську армію, що допомогло Броз Тіто вистояти і потім утримувати майже таку саму кількість німців на Балканах, як і під Сталінградом.
Військово-повітряні сили союзників знищили в Європі до 70% німецьких заводів, що виробляли військові літаки. Не важко додуматися, що в іншому разі армади Люфтваффе бомбили б і радянські території. Втрати ж льотчиків союзних ВПС були справді величезні.
Я схиляю перед ними голову.
Хіба визнання героїзму солдатів іншої країни зменшує значення героїзму наших солдатів? Висловивши цю очевидну думку, я ніби попереджаю можливі демагогічні звинувачення у «зменшенні подвигу радянських солдатів». (Як на мене, найбільше визнання заслуг фронтовиків — дати тим із них, хто, на щастя, дожив до наших днів, по окремій квартирці.)
І Велика Британія, яка мужньо протистояла масованому німецькому бомбардуванню і не допустила вторгнення, звісно, була істотно підтримана авіацією США.
У англійців, на відміну від нас, — не така коротка пам’ять.
У давно виданому в нас листуванні Сталіна, Рузвельта, Черчилля майже кожен лист Рузвельта починається з переліку одиниць бойової техніки, танків, літаків, студебекерів (ми в дитинстві наспівували пустотливу фронтову пісеньку: «Ко мне подходит санитарка, звать Тамарка, давай, говорит, перевяжу и в санитарную машину — студебеккер, з собою рядом положу!») (вантажівок) тощо, відправлених до СРСР. Я знала фронтовиків, котрі всю війну переправляли американські літаки й танки через Афганістан (ну, ми потім відповідно віддячили Афганістану).
Нам безперервно навіювалася думка, що ми зазнали найбільших втрат у Другій світовій війні. Так-то воно так. Найбільших. Та чи лише від ворога?
Згідно з воєнною наукою, перед кожною операцією прораховуються допустимі втрати, хоч як моторошно це звучить. Ми ніколи не визначимо імен і точної кількості загиблих, не поховаємо їх належно, як це роблять на території колишнього СРСР японці або німці. Ніколи! Тому що 1942 року скасували нагрудні жетони (фронтовики називали їх «смертними медальйонами») з даними кожного солдата. Навіщо? Аби приховати від свого народу, від нас із вами, кількість убитих.
Коли великого російського письменника, фронтовика, Віктора Астаф’єва спитали в розлогому інтерв’ю перед черговим Днем Перемоги, чи вважає він Жукова великим полководцем, письменник відповів категоричним «ні», оскільки «він, Жуков, ішов по кістках російського солдата». («Аргументи і факти»). А також українського і білоруського — додала б я — вони ж були на передній лінії. А великим полководцем фронтовик Астаф’єв вважає колишнього ворога — генерала Манштейна, який оберігав кожного німецького солдата.
Мені розповідали фронтовики подробиці про так званий київський котел. Наші військові частини можна було вивести з оточення, оскільки ще залишався відкритий 40-кілометровий коридор. Але Сталін злочинно не віддавав наказу про відступ. Кільце замкнулося: кількість безглуздо загиблих і взятих у полон солдатів та офіцерів приховувалося довгі роки (про це ж спогади письменника Л. Волинського, колишнього офіцера, котрий потрапив у полон у київському оточенні). 600 (!) тисяч солдатів та офіцерів здалися в полон під Києвом, попри погрозливу шифрограму Жукова про подальше знищення їхніх сімей.
Воєнних епізодів, коли людей, немов на бійню, безглуздо кидали на ворожі багнети — безліч, ім’я їм — легіон. Співвідношення втрат радянських і німецьких військ — десять (!) до одного. Ціна перемоги — мільйони.
Пригадаймо наказ про «випалену землю», яку під час відступу наші війська мали залишати противнику. А покинуті діти, жінки, старі, що залишилися?! Як же їм було виживати?
Восени відзначали річницю звільнення Києва. Ура — ура! Та чому журналістам, політикам не розповісти чи не нагадати про те, що за запропонованим кимось (?) із воєначальників планом, форсування Дніпра мало бути в тому місці, де передбачалися менші втрати. Але кого це цікавило?! Наказано було завершити операцію до якоїсь чергової червоної дати — і завершили: Дніпро, у прямому сенсі слова, був червоний від крові.
Повторюся: таких прикладів тисячі. Тож наші справді найбільші втрати були наслідком буквально «людожерних» дій керівництва нашої країни проти свого ж народу, а не лише результатом безпосередньої боротьби з ворогом.
Я хочу, щоб історики озвучили кількість (яка колись приголомшила мене) радянських солдатів, які добровільно здалися в полон на початку війни. У лавах Вермахту в той чи інший час перебували: Калмицька дивізія, Туркестанська, мільйонна російська армія Власова, українська «Галичина» тощо. За піхотою в «благеньких» шинельках йшли в атаку смершевці в білих кожухах з автоматами навпереваги. Що ж, усі були зрадниками? Ні, це трагедія народів і, зокрема, українського, що опинився між двох вогнів: з одного боку — коричневий фашизм, а з іншого — червоний фашизм. Мільйони жителів СРСР 1941 року ще добре пам’ятали і червоний терор 1917— 1920 років, і розкуркулення, й індустріалізацію на людській крові, й сотні тисяч заарештованих і розстріляних, і Голодомор. А бездарна, ганебна загарбницька Фінська війна, в якій, за фінськими джерелами, загинуло 400 тисяч радянських солдатів! А в радянських історичних довідках справжні втрати приховувалися і перебріхувалися.
Коли ж почали відкриватися архіви, публікуватися вже достовірні дані, з’являтися правдиві російські (нещодавно телеканал «СТБ» транслював серію російських історико-документальних фільмів про Другу світову війну на основі розсекречених архівних документів) й українські історико-документальні фільми, якийсь недоумок мовив ідіотську фразу про «перекроювання історії». І ми бездумно, неначе папуги, повторюємо цю нісенітницю, не завдаючи собі клопоту замислитися! Печерна совкова ментальність, велика брехня буквально паралізували частину моїх співгромадян, роблячи нас ледве не співучасниками.
Знання правди — перший крок до внутрішньої свободи, до незалежності від пустопорожніх дискусій кон’юнктурних брехливих політиків і журналістів, що нав’язуються нам.
Знання — це можливість зробити власний вибір.
До речі, про «перекроювання». Років за десять по війні Хрущов зажадав дані про кількість партизанів, а потім для офіційної версії велів збільшити точну цифру ледве чи не втричі. З фільму «Они сражались за Родину», за Шолоховим, вирізали фразу про величезні жертви і про «кожний кілометр, политий кров’ю». А чудовий фільм Олексія Германа «Перевірка на дорогах» ми змогли подивитися лише за часів перебудови — дуже багато в ньому страшної правди про війну.
То коли перекроювалася історія?!
Ми знаємо, а багато хто пам’ятає, як уперто й наполегливо Сталін вимагав від Франкліна Рузвельта й Уїнстона Черчилля відкриття Другого фронту.
Статті тих років у «Правді» повні докорів і нагадувань про наші лиха — просто кладовище докорів. І це після того, що весь цивілізований світ сприймав Росію (до 22 червня 1941 року) як союзницю Гітлера, тоді як Західна Європа стікала кров’ю! (Потрібно пам’ятати не лише про негідні дії СРСР напередодні війни, але й про ганебну політику погоджування з Гітлером урядів ключових держав Західної Європи й Англії в тому числі (до прем’єрства У. Черчилля), що й призвело до війни та захоплення фашистами цілої низки країн.) Вдумайтеся у ці слова: со-юз-ни-ки фашистської держави. Фото Молотова з Ріббентропом (у Кремлі) було розміщене в багатьох радянських і зарубіжних газетах!
Історики, журналісти, нагадайте українцям про спільний (!) парад радянсько-німецьких військ у Бресті й Варшаві після захоплення Польщі. І про такий ганебний факт: німці вже бомбили Київ, а до Німеччини, відповідно до радянсько-німецького договору, все ще йшли радянські ешелони з озброєнням і зерном! (Див. книгу історика Некрича «22 червня 1941 року».) Після гарячих обіймів — один бандит обдурив іншого. «Мудрий» Сталін прорахувався і «обмішурився», незважаючи на надзвичайно високий рівень радянської стратегічної й оперативної розвідки.
Рекомендую кожному, хто заїкнеться про те, що, бачте, не відразу відкрили Другий фронт у Європі, пам’ятати вищевикладене, а також і те, що американські матері не мали посилати на загибель своїх синів заради злочинної тоталітарної держави, що знищувала своїх власних дітей.
І все ж їхні сини прийшли на допомогу й гинули не тільки, як я вже згадала, в масованих авіанальотах і тому подібному, але й на потоплених кораблях Північного конвою, що регулярно доставляли до Мурманська озброєння та військову техніку для СРСР.
Це американські матері та дружини у країні, яка ще не одужала після Великої депресії, самовіддано працювали на воєнних заводах, що виробляли озброєння, в тому числі й для нас (радянські військові літаки на аеродромах біля західних кордонів СРСР було знищено просто на землі в перші ж дні війни. Вцілілий промисловий потенціал СРСР складав близько 15%) — малознайомої їм, далекої країни. Це вони оплачували зі своїх досить убогих кишень увесь могутній потік безперервної матеріальної підтримки СРСР.
Сер Уїнстон Черчилль у бесіді зі Сталіним якось зауважив, що він має не так багато солдатів, як Росія, і Англія дорожить кожним із них. І був приголомшений відповіддю на кшталт: керівник, який повсякчас боїться втрат, не може перемогти. Весь цинізм Сталіна і тієї влади зосереджений у цій фразі.
Люди добрі! Вдумаймося лишень: нарівні з ворогом власна країна знищувала своїх дітей, а далека заокеанська — величезною допомогою врятувала від неминучої загибелі тисячі українців та інших народів.
І ось — Другий фронт відкрито. Незрозуміло наступне: чому б, після стількох докорів союзникам із боку керівництва СРСР із приводу наших втрат, не дати передихнути Червоній Армії. Але ні. Треба ж, випереджаючи американців, скоріше «заграбастати» пів-Європи й насадити там режим концтаборів і тотальної влади КДБ. Невже хтось вірить, що Сталіна непокоїли доля і швидке звільненням поляків, чехів, угорців тощо, якщо він, як у «птахорізці», винищував народи своєї країни, включно з єдинокровними грузинами.
Для мене однаково винні Сталін і Гітлер у злочинах і перед цивільним населенням своїх країн. Чим відрізняється Гітлер від Сталіна? Перший, наприклад, наказав затопити берлінське метро, що слугувало мешканцям бомбосховищем, унаслідок чого загинуло 200 тисяч осіб. Другий, пригадаймо, віддав наказ про «випалену землю» (див. вище). А як у СРСР вчинили з інвалідами війни? Пам’ятаю з дитинства: фронтовики без рук або без ніг їздили вулицями на дерев’яних підставках із коліщатками. А потім в одну мить кудись усі зникли. Набагато пізніше, потрапивши туристом на о. Валаам, я дізналася, що інвалідів війни без кінцівок, які своїми каліцтвами «псували пейзаж», насильно, відірвавши від сімей, вивезли на цей віддалений північний острів. І... покинули на вимирання. (Про подробиці цього звірячого злочину можна прочитати у книзі російського письменника Володимира Солоухіна).
Своя країна, як бачимо, знищувала, а далека Америка рятувала.
Хочу знати хоч би приблизну цифру загиблих наших солдатів та офіцерів під Варшавою, Прагою, Будапештом, Бухарестом і, зокрема, 8, 9, 10 травня, коли вже була підписана капітуляція (!).
Російський письменник, фронтовик Бакланов у своїх роздумах про даремні жертви згадує поширену фразу: «Наші батьки, діди не пожаліли своїх життів для перемоги». Що означає «не пожаліли»? Хтось хотів умирати? Вони готові були не пожаліти, але... не пожаліли їх.
Ось чому для мене свято Перемоги — ще й день глибокої скорботи не лише за загиблими воїнами всіх країн, але й за тими, хто не мав загинути (маю на увазі нашу країну), і за тими, хто... не народився.
І, звичайно ж, цього дня я повна найдобріших почуттів до американського народу — почуттям вдячної пам’яті.
А зараз ті з нас, у кого відбило пам’ять, а заразом і сумління, дозволяють собі кидати камінь у цю країну. Хіба що в День Перемоги офіціоз формально, скоромовкою згадує про внесок США в перемогу над фашизмом. На мій погляд, внесок — неоціненний і, на жаль, неоцінений нами (часом через незнання).
Недобрі почуття до Америки, до американців, на мій погляд, — волаюча несправедливість. І зневага однієї з Божих заповідей про гріховне забуття «благодаті», тобто вдячності.
Варто не забувати й того, що вдячність — невід’ємна частина особистої культури.
Мені соромно. Соромно за нас усіх. Не кажучи вже про журналістів, дипломатів і політиків (усіх забарвлень): одні, непристойно безграмотні, — відверто брешуть, служачи незрозуміло якій країні, й морочать нам голови. Інші, здавалося б, освіченіші, інтелігентніші, — відмовчуються, уникаючи непопулярних тем. Побоюєтеся втратити частину електорату? Ну, то ви втратите Україну!
А зараз — до наших днів. Переді мною важкий стос документів — списки й назви програм, у тому числі й урядових, субсидійованих США, — дані Міністерства закордонних справ України, аж ніяк не «підкилимні» й не секретні.
Широко знаний американський політичний діяч Бжезинський заявив на всю країну (на каналі «1+1»), що лише Ізраїль і Єгипет отримують від США більше грошових ресурсів, аніж Україна.
Отже, всі (?) наші уряди, громадські організації, Академія наук і багато інших інституцій отримують матеріальну підтримку від США? Чому про це немає численних повідомлень у ЗМІ? Чому безліч людей не знає про постійну американську допомогу? Хотілося б знати, куди і кому спрямовувалися і спрямовуються кошти? Адже незнання породжує домисли.
Боячись втомити читача і відірвати його від перегляду, наприклад, багатосерійного мила, все ж хочу продовжити свої не дуже веселі роздуми на тему «Америка, Україна, наші дні й ми». Але в другій частині своїх нотаток.
Людмила СТЕЛЬМАХ — журналіст, літератор, віце-президент Фонду Михайла і Ярослава Стельмахів. Розділи з книги Л. Стельмах? «Мій кіт за тобою скучив» були вперше опубліковані в газеті «День». Веде авторську програму «Золоте руно» на телеканалі «Культура».
