ЯК НАМ НАЗДОГНАТИ АМЕРИКУ?
«Протягом певного перiоду часу — понад 30 рокiв — навряд чи хто-небудь вступатиме в суперництво з Америкою, яка має статус першої держави свiту... У випадку свiдомої або несвiдомої вiдмови Америки вiд свого статусу єдиною реальною альтернативою американському лiдерству в майбутньому може бути тiльки анархiя в мiжнародному масштабi... Без постiйної та цiлеспрямованої американської участi сили, якi здатнi викликати безлад у свiтi, вже давно б стали владарювати на свiтовiй аренi», — так Збігнєв Бжезинський формулює поточний iсторичний момент, який переживає людство й кожен з нас як рядова одиничка багатомiльярдної громади сучасної земної цивiлiзацiї.
Отже, американцi не тiльки є першими, а ще довго будуть такими — на самiй вершинi планетарної пiрамiди нацiй. Бiльше того, у цьому — запорука мирного спiвiснування всiх нацiй, i така першiсть потрiбна не стiльки їм, скільки тим, якi не є першими.
Не буду робити спробу пiддати сумнiву усю логiчну закономiрнiсть настiльки категоричного iмперативу, та все ж було б грiхом бодай не замислитися над цим феноменом XX і уже також XXI столiття, яким є США.
Як ця держава стала домiнантою iсторичного розвою, на чому грунтується її нацiональний трiумф, що найголовнiше й завдяки чому тi американцi стали першими, хто вони такi, як формуються та за якими писаними й неписаними правилами живуть i, врештi-решт, чи вiдмiннi вони вiд нас, чи нi — лiпшi чи гiршi, чому ми так не можемо, а чи зможемо-таки колись?..
Такi запитання витають у повiтрi, особливо над колисками тих немовлят-держав, якi народилися у бiднiй яскинi комунiстичного табору-стайнi протягом останніх десятирiч.
Я тримаю в руках унiкальну книгу, ще не перекладену українською мовою. Її автор — американська журналiстка iз Сан- Франциско Естер Уонiнг. Її назва — «Культурний шок».
За переконанням авторки, саме такий стан переживає кожен неамериканець, коли дотикається розумом, почуттями чи зором до американської цивiлiзацiї. Нинi стало модним у полiтицi та особливо в економiцi вживати це страшненьке, їжакувате й мало не смертельне слово — «шок».
Кажуть, однак, що шоком лiкують. Побутує, примiром, думка, що поляки повиннi побудувати пам’ятник Бальцеровичу, а росiяни — Чубайсу за те, що тi влаштували їм в економiцi шокову терапiю.
I от є iдея — полiкуватися американським шоком. Панi Естер не дослiджує американську полiтичну систему чи структуру iндустрiальної могутностi, не пiднiмається на пiднебеснi геополiтичнi та геостратегiчнi висоти, як пан Бжезинський, мощi предкiв якого спочивають в околицях Жовкви поблизу Львова, а анатомiзує, бере пiд мiкроскоп, розкладає на кiсточки самого американця.
Чого була б варта всiляка там ультрагеостратегiя, якби в її основi не лежав той самий рядовий громадянин, бо, як казали колись поляки, якi матки — такi дзятки? Яка то є свята наївнiсть, що доля держави залежить вiд царiв, генсекiв чи президентiв — вона залежить вiд народу, вiд отого рядового громадянина. Панi Уонiнг, пiддаючи нас шоковому стану, ясна рiч, хоче в делiкатнiй формi категорично-нав’язливо нам довести, що саме без такого американця не було б саме такої Америки.
США — найсильнiшi, тому що американець — найдовершенiший, США — першi, тому що американець — найдосконалiший.
Напевно, мають рацiю процвiтаючi й амбiтнi нацiї, якi, на вiдмiну вiд України, переконанi, що скромнiсть — то ганебна вада (принаймнi скромнi нiколи не бувають першими). Тому не буду з цього приводу присоромлювати панi Естер, яка сама в передмовi пише, що «риба не може дати об’єктивного опису моря, в якому живе».
Та повернімося до намiру лiкуватися американським шоком. Як саме? Пропонується така методика — оскiльки унiкальна книга невiдома українському читачевi, я цитуватиму витяги з характеристики Американця, а вiдтак дозволю собi коментар на тему: як саме ця риса нацiонального менталiтету проявляється в Українцевi i трактується ним.
Одразу усвiдомлюю, що у випадку невиграшного для нас порiвняльного аналiзу на мою «легковажну» голову сипатимуться громи та блискавки патентованих чистоплюїв iз числа рафiнованих патрiотiв, однак закликаю вас, шановний читачу, до цього, гострого на вiдчуття, заняття психологiчною шоковою терапiєю. Ми глянемо на себе в американське дзеркало, ми просто порiвняємо себе з ними. А раптом буде з того бодай якийсь хосен — вони, все-таки, на планетi першi.
Древнiй мудрець Геродот сказав: «Якби людям надали на вибiр усi звичаї свiту, вони б вивчили все запропоноване й зупинились на своїх власних звичаях». Чи подорож сторiнками книги Естер Уонiнг дасть пiдстави для спростування думки грецького iсторика, якiй уже двi з половиною тисячі лiт?
Побачимо — насамкiнець. А наразi — в дорогу...
Е.Уонiнг пише: «З усiх способiв проведення часу робота вважається найголовнiшим. У iнших країнах хвороба бабусi чи проблеми двоюрiдного брата послужили б добрим приводом взяти вихiдний. Тiльки не в нас. Заради роботи американець готовий пожертвувати практично всiм.
Iноземцi, зазвичай, роблять висновок: у Америцi царює долар, i в шаленiй погонi за великим заробiтком американцi забувають про тонкi матерiї. У цьому є зерно правди, але не лише спрага наживи рухає американцем. Працювати добре й багато — у нас ця якiсть цiниться якнайвище... Тi, хто хоче завоювати увагу до себе, вiддаються роботi абсолютно сповна. Хоч якими б видатними були досягнення в iнших сферах життя, найтяжчим є звинувачення в тому, що ви — поганий працiвник. Краще вважатися поганою донькою чи нещирим другом. Самоповага будується на особистих досягненнях... Ступiнь неприкритого намагання побудувати кар’єру, що може вважатися непристойним в iнших країнах, в Америцi цiнується найбiльше. Англiєць не захоче прославитися стовiдсотковим бiзнесменом. Американець — iз задоволенням... Чим вище ви пiднiмаєтеся у своїй кар’єрi, тим бiльше часу вiдбирає у вас робота».
А в нас як?
ЯК ПРОЖИТИ БЕЗ РОБОТИ?
Десь у роки розквіту брежнєвізму, з його тотальною мімікрією та окозамилюванням, журнал «Иностранная литература» передрукував витяги з книги відомого американського журналіста, яка так і називалася «Робота».
У ній автор зібрав з усієї Америки свідчення людей різних ремесел про свою роботу, а в московських купюрах було відібрано тільки стогін та нарікання на систему «витискання поту».
Відомий на той час публіцист ленінського кшталту Л.Корнєшов у передмові переконував: які, мовляв, нещасні ті американці, котрих так безжалісно експлуатують рідні буржуїни. І наводив промовистий приклад: виявляється, північні нацмени, які населяють Аляску, страшенно люблять слухати московське радіо, у якому регулярно повідомляється, як трудящі, ставши на ударну трудову вахту до з’їзду рідної партії, виконують і перевиконують плани.
Американцями така політична тріскотня, ще з часів перших п’ятирічок, справді сприймалася, як небачена сенсація. Щось подібне в американському радіо навіть важко було уявити — щоб говорити безупинно, як доярка достроково надоїла молока від корови чи сталевар наварив сталі більше, ніж потрібно за планом.
Чим завершилася ця стахановщина від 17-го до 91-го року? Повним крахом економіки та на цій основі — розвалом червоної імперії.
У той час, коли США в цьому протистоянні вийшли абсолютним переможцем, як брати Клички в протиборстві з темношкірими забіяками. Чому? А тому, що поки гомо совєтікус «виконував і перевиконував», американець попросту працював. Фундаментальна різниця між обома системами — переможеною радянсько-соціалістичною і переможною американсько-капіталістичною — в кінцевому підсумку зводиться до надто банальної істини: там була робота, тут — імітація роботи.
Ви знаєте, що нам потрібно зробити, аби жити так, як американці? Дуже мало — навчитися працювати так, як вони.
А це — надзвичайно складно: нас вчили займатися не роботою, а її імітацією. Напевно, навіть ті ескімоси з Аляски, слухаючи радіонебилиці про ударні темпи будівництва комунізму, не відривалися від роботи. Поки ми балакали — вони працювали.
Тому маємо те, що маємо. Щоправда, тоді, коли в Союзі тотальні нехлюйство, марнотратство й бракоробство покривалися невичерпними сибірськими дармовими нафтогазодоларами, ще якось зводили кінці з кінцями.
А нині за той клятий газ потрібно платити. А чим? Треба заробити. Отут і собаку зарито — не привчені. Вміємо лише імітувати роботу — ми робимо вигляд, що ми працюємо, а ви робите вигляд, що ви нам платите.
Та як виглядає той американець у дзеркалі, яке називається «Робота»? Розпочнемо із прийняття на роботу. Естер Уонінг пише: «Хоча протекції не потрібні для оформлення навіть на найпрестижнішу посаду, перевагу завжди буде віддано тому, хто має солідні характеристики».
А в нас хіба не так було? Всім керував блат. Що з того, що ти — дурень рафінований, зате у тебе — зв’язки чи родинні покровителі. Якщо у ЦК є своя рука, нічого більше для просування наверх не потрібно. Зв’язки — найвища кваліфікація.
Кому яке діло, що терпіло саме діло — робота, коли її партачив прийнятий за високою вказівкою «подзвоночник» — спочатку у медінститут, а потім — до операційного столу. І таким покручам не було числа. Десятки мільйонів сиділи не на своїх місцях, про жодні заслуги, як учив Маркс, за здібностями не могло бути й мови — заслуги діставалися лише тим, хто входив у панівний клас номенклатури, яка зчіплювала своїми кланово-родинними тенетами грандіозну панораму суспільної праці велетенської держави. Ось яким невиліковним раком було оте безневинне слово — блат.
В Америці «ніхто не дасть вам роботу тільки тому, що ви — племінник чи племінниця такого-то й такого-то. Навіть якщо це так, ваша кваліфікація не повинна поступатися кваліфікації інших претендентів... Посилання на родинні зв’язки з ким-небудь навіть може зашкодити, оскільки протекціонізм у нас сприймають негативно...
Робочий час, кількість відпускних днів, перерви на філіжанку кави, пенсійні зобов’язання, відпустка за хворобою — усі права й обов’язки розписані за пунктами й виконуються безумовно. Нікого не хвилює, що в цього працівника — помираюча мати, а в того — розвивається інвалідність. Фактори, що перешкоджають роботі, певний час терпітимуть, але працівник, який регулярно не виконує свої обов’язки, повинен бути готовим до звільнення в будь-яку хвилину... Начальство рано чи пізно скаже собі: «Шкода розлучатися з таким хорошим колись працівником. Сподіватимемося, що коли-небудь він до нас повернеться...»
Незважаючи на постійний стрес, багато іноземців позитивно оцінюють американський робочий клімат, особливо — амбіційні люди, ініціативність яких не знаходила підтримки в їхніх країнах. «Америка — найкраще місце для роботи», — кажуть вони.
Блискуча формула. Але чи готові ми працювати за такими правилами, аби сказати, що «Україна — найкраще місце для роботи»? Очевидно й передовсім, що нам самим потрібно сповідувати таке ставлення до роботи й одне до одного, якого дотримуються вони.
«У більшості офісів стосунки неформальні, з жартами й поплескуванням по плечу. Двері в кабінети, звичайно, відчинені, можливо, за винятком часу ділових зустрічей. Хоча всі прекрасно знають, хто тут начальник (і кому необхідно приділяти більше уваги), в Америці не прийнято улесливо «заглядати в рот» босу...»
Дійсно, диваки — ті американці. Ну як можна розраховувати на просування службою, коли ти — не підлабузник? Кому потрібен твій професіоналізм, коли ти не вмієш гладити за шерстю Івана Івановича? Хвалити його, повторювати, як молитву, що він — зовсім не дурень, а найнеперевершеніший у світі. Потрібно вміти чемно сидіти годинами в приймальні, а відтак — ритуально й уклінно наближатися до керівного столу, за яким бовваніє він Сам...
Любити начальство — то ціла найгеніальніша наука, яку повинен знати кожен, хто мріє мати доступ до високопоставленої сідниці, — від колгоспного бригадира й до міністра. До речі, так було і так є: наші славні гучні реформи й стрімка хода до ринку жодних коректив у ієрархію службових стосунків не внесли. А як же ж тоді бідолахи-американці дають собі раду, коли вони тієї науки не знають?
«Керівництво постійно заохочує працівників висловлювати ідеї, і працівники не соромляться та не бояться суперечити керівникам. Просування службою — річ непередбачувана, й завтра, можливо, вам доведеться звітувати перед тим, хто був вашим підлеглим. Не заважає певна частка впертості... Вам вибачать і досить безцеремонне розпихування ліктями при просуванні нагору, хоча краща політика — створювати собі «групу підтримки».
Одна компанія спеціально ввела курс тренінгу для своїх працівників азіатського походження, який називався «напрацюванням грубості». Мета такого курсу — навчити працівників із культур безконфронтаційної психології бути наступальними, впертими й переконливими у стосунках з клієнтами, колегами і особливо — начальниками...»
ЯК БРАТИ БИКА ЗА РОГИ?
«Усi фахiвцi згоднi в одному: величезна рiзниця мiж американським пiдходом до бiзнесу й пiдходом усiєї решти свiту полягає в тому, що американцi прагнуть одразу перейти до дiла... Для чого сидiти за столом, позiхаючи, пити одну філіжанку кави за другою, коли в той самий час можна пiдписати контракт?
Звичайно, ми хочемо знати, чи зможете ви доставити товар, якi виробничi потужностi вашої компанiї, вашi ресурси. Але чому замiсть того, щоб розповiсти про все це, ви ведете розмову про красу ваз династiї Тан?
Ми також хочемо знати, скiльки, коли й хто та за що платить. Але через кiлька днiв американець усвiдомлює, що його новi партнери з бiзнесу ще не прояснили навiть найелементарнiшi аспекти дiла, з яким приїхали. У цей момент американцевi з вiдчаю хочеться викинутися iз найближчого вiкна», — ось так зримо формулює дiловий кодекс авторка книги «Культурний шок».
Ми не можемо збагнути, як через таку дрiбницю стрибати з вiкна. Подумаєш — контракт трiснув. Зате — як посидiли! При юшцi та при шашликах. Ну що там тi вази?! Ми вам, американськi «сухарi», яким тiльки дiло подавай, за нашинською традицiєю, кiлька сот «крутих» анекдотiв на вуха навiшаємо.
А щодо нудьгування за філіжанкою кави, то в нас є святий ритуал, вiд якого вiдступати нiкому не дано права та який звучить пiднесено й мелодiйно, як сама наша широчезна слов’янська душа — «Пий до дна, пий до дна!». Що, контрольний тост за вашого рiдного батяру Бiлла не хочете випити? Так це ж отой ящик горiлки у кущах — «на шару». Ах, ви здоров’я бережете. I час у вас дорого коштує.
А ми ж хотiли, як лiпше — посидiти, погомонiти, а вiдтак, як водиться, — ну як по-вкраїнськи iнакше — поспiвати до ранку. Пивко на похмiлля припасемо. А з тим контрактом якось наразi переб’ємося.
От пiдпишемо протокол намiрiв, а там — життя покаже. Куди квапитися?..
Хiба по-iншому формувався службовий кодекс будiвника комунiзму? Тому тепер таким безпорадним вiн виглядає, коли йому потрiбно мати справу з будiвником капiталiзму, який формувався, як видно з наведеної на початку цитати, зовсiм за iншими правилами й у винятково відмінному середовищi.
Психологiчна несумiснiсть. А ви запитуєте, чому не йдуть iнвестицiї, чому тi буржуї крутять носом вiд нашого славно- гостинного iнвестицiйного клiмату.
Наша бiда не в тому, що ми втрапили в смугу болючої системної кризи — наше горе в тому, що ми не квапимося звiдти вибратися. Ми взагалi нiкуди надто не поспiшаємо. Нам краще так собi — «с чувством и расстановкой». Нащо робити нинi те, що можна зробити завтра? Давайте краще вже з понедiлка — якось не личить посеред тижня починати. Хiба не такими психологiчними установками керуємося? А як в американцiв?
«Нас дуже втомлюють абстрактнi розмови, прагматичнi американцi хочуть обговорювати щось таке i тiльки таке, яке веде до логiчного результату. Потрапивши в загiнку нескiнченних розмов «нi про що», ми почуваємося, як бігові коні пiд замком. Ми просто вмираємо вiд шаленого бажання перейти до дiла».
Окрiм нашої iсторичної вайлуватостi, ми ще й комплексуємо в цьому планi. Якось соромимось одразу переходити до дiла, на вiдмiну вiд їхньої нетерплячки.
Буває так, що пiсля багатогодинного застiлля, за яким обговорено все на свiтi — вiд становища в Гондурасi й до японо-корейських вiдносин — уже перед самим прощанням заїкаємося про те, заради чого зустрiлися, про те, з приводу чого належить прийняти рiшення. Кiлькахвилинна дiлова розмова, але з багатогодинною прелюдiєю. Тут є така логiка, що протягом такої тривалої артпiдготовки за багатим столом належить створити «потрiбному чоловiковi» вiдповiдний настрiй. «Расположить» — є таке номенклатурно-управлiнське поняття.
Але коли в ринкових умовах основою контракту чи будь-якого дiлового рiшення може бути єдине — взаємний iнтерес, то чи варто так щедро «обмивати» справу й заради дiла безоглядно приносити в жертву єдину та незамiнну печiнку?..
Мабуть, є сенс замислитися над їхнiми манерами й звичаями: «Ми цiнимо час, проведений за столом з дiловими партнерами з-за кордону, й у бiльшостi бiзнесменiв кошторис витрат на такi заходи — досить істотний, але навряд чи таке може траплятися часто. Якщо вам видається, що в цьому планi вас прийняли не зовсiм на рiвнi, то врахуйте, що й сам американець надасть перевагу хорошому бiфштексу з салатом у порiвняннi з вечерею з п’яти страв у французькому ресторанi.
Жвава розмова — також не найсильнiше мiсце американського вiдпочинку, тому там природнiше виглядає i приємнiше просто зняти взуття з натруджених за день нiг замiсть біганини мiстом.
Отже, вечiр у мiстi пiсля робочого дня разом iз американцями навряд чи буде тривалим, навiть у найпривабливiшiй компанiї. Американцi не вважають, що на догоду своїй чисто чоловiчiй статевiй гордостi необхiдно жертвувати такою цiннiстю, як нiчний сон».
Таке бiзнесове пуританство навiть важко коментувати. Отут, уже на недiловому фронтi, вони виглядають просто вродженими лiнюхами й навряд чи спроможнi «потягатися» з нашим братом.
Як бачимо, в черпаннi насолод та принад земних iнстинкти їхнi притупленi. Скромнi запити, скромнi потреби. Знищити себе черевоугодництвом чи розпустою найменшою мiрою ризикує духовно «вихолощений» американець.
Невже вони — такi всесильнi та такi скромнi? Практично — так. У чому завгодно, окрiм єдиного — бiзнесу. «Скромнiсть допомагає набагато бiльше де-небудь за межами США. У нас важливо дати зрозумiти, що ви — тип людини, котра звикла «брати бика за роги», i що вам зрозумiло, чого хочуть американцi».
ЯК ПЕРЕТВОРИТИСЯ НА «ТІК-ТАК»?
«У свідомості американця весь час тікає годинник. Ми завжди тримаємо в запасі плани нових досягнень. Нащо витрачати на те чи інше більше часу, ніж воно цього потребує? Нам немає потреби ставати задушевними друзями. Все одно ми не збираємося будувати наші з вами ділові стосунки на голому довір’ї. Замість цього наші юристи розробляють докладний солідний контракт», — пише Естер Уонінг.
Нині, коли в нас неначе все почало йти на лад, коли ми уже відштовхнулися від кризового дна та йдемо доволі стрімко вгору, належить по-новому відчути ціну часу. Його вартість як фізичну міру нашого життя й головний наш ресурс щось реально зробити. Треба звикнути — лічильник включено. Відлік пішов. Жодних можливостей для «розкачки» ні в кого немає. Щодня й щохвилини часу стає все менше. Він або марнується або витрачається на благо. Третього не дано.
Щоправда, нас привчили до садистського виразу — час вбивати. Треба ж було придумати такий мазохистський акт, до якого багато хто з нас залюбки, без будь- яких подряпин на совісті, вдається.
Хоча це дуже тяжке вбивство — йдеться про умертвіння тієї живої матерії, з якої складається наше життя.
Можливо, із подолання цієї кричущої легковажності нам належить розпочинати власне моральне реформування, без чого найдовершеніше монетаристсько-ліберальне доктринерство — не більше, ніж політекономічний декаданс.
На повазі до часу, відведеного нам Всевишнім, не тільки вибудовується самоповага як вища субстанція людської сутності, а й у ній виражається повага до ближнього як вища міра гуманізму земних взаємин.
«Протягом робочого дня американці дуже точні у виконанні запланованого розкладу. Якщо ви спізнилися на ділову зустріч на 10 хвилин, ви повинні вибачитися. Якщо ви спізнилися на півгодини, у вас повинна бути дуже серйозна причина. Якщо ви бачите, як ваш співбесідник барабанить пальцями по столу й поглядає на годинник, закругляйтеся. Не ображайтеся, якщо вам скажуть, що передбачена ще одна зустріч з кимось іншим, і вас випроводять з офісу. Дуже навіть можливо, що у вашого співбесідника справді призначена зустріч і він хоче потрапити на неї вчасно. Це не означає, що він не зацікавлений у майбутній співпраці з вами».
Так, у них спізнюватися — крайній прояв безкультур’я, а в ділових колах із неточними бізнесменами ніхто не хоче мати справу.
А ми навіть придумали собі «начальство не спізнюється — воно затримується». В Америці нікого не цікавить ваша затримка — навіть якщо ви глава уряду: якщо ви не спроможні бути пунктуальним і дотримувати слова, то ви — ніякий не начальник, а звичайнісінький нехлюй.
З іншого боку, деякі можновладці вважають за норму тримати годинами людей у приймальні, демонструючи тим самим начебто своє високе адміністративне становище. Насправді, це — ніщо інше, як елементарна більшовицька пихатість й огидне бюрократичне чванство, — от вам і адміністративна реформа, яку належить розпочинати з власного морального кодексу. Як правило, той, хто не цінує часу ближнього, не здатен гідно розпорядитися і своїм власним, безцінним.
Якби управлінець допускав таку розкіш із часом, як це було і є прийнято в номенклатурній совбурії, у Штатах, він би на другий день вилетів із контори. Коли американці наполягають на нашій адміністративній реформі, то їх у нас, окрім корупції та некомпетентності, страшенно обурює й ця зовнішня сторона справи — печерно- марнотратна службова етика. Напевне, варто прислухатися до філософії, яка, наприклад, там, у них:
«Згідно з думкою антрополога Едварда Тю Холла, наша культура монохронна, тобто ми працюємо згідно із розкладом, не хапаючись за кілька справ водночас. Жодне втручання ззовні не може порушити робочий план. Лунає дзвінок — і урок завершений, навіть якщо він перерваний у найцікавішому місці.
У поліхронній культурі, з іншого боку, кілька подій можуть відбуватися водночас. Неважливо, що ви спізнюєтеся на ділову зустріч, тому що ви лише на роботі, а це не може бути важливішим від ваших особистих справ. У такій культурі взагалі нічого може не відбуватися, й нікого це не хвилює. Життя тут не є засобом досягнення цілі, як у культурі американській».
Як вам такий підхід — життя як засіб досягнення цілей, а не як марнотратство часу? У цьому основа американського успіху.
«Більшість країн світу не може прийняти нашу концепцію часу. Час для нас абсолютно важливий. Ми думаємо про себе як про народ, який не відкладає сьогоднішню роботу на завтра. Завтра ми повинні бути вже в іншому місці й дуже квапимося, щоб потрапити туди якнайшвидше, не розмірковуючи про це надто багато. Відповідно, ми розглядаємо як цінні тільки практично прибуткові події, заходи, дії».
Мало хто, вихований у славній радянській дійсності, коли нам було добре, як Галушці, у соціалізмі, і ніхто надто сильно в комунізм не квапився, — мало хто там, у тій шаленій Америці, може прижитися.
Темп, тобто щільність часу, — там найвищий у світі, а відповідно — і рівень добробуту, й економічна могутність. Щоб, скажімо, у два рази більше мати, треба принаймні в два рази більше за одиницю часу встигати. Тому й виглядає цей американський світ, як мурашник, у якому усі звиваються, рухаються — не те що метушаться, але дуже швидко й багато працюють. Не марнотратять часу, бо час — це гроші.
«Ніщо не є більш американським, ніж супермаркет. Продукти запаковані, процес покупки знеособлений, але ефективність процесу веде до нижчих цін і менших затрат часу... Ресторани швидкого обслуговування з точністю до секунди вирахують час очікування для своїх клієнтів. Клієнт, у свою чергу, віддасть перевагу тому ресторану, де йому гамбургер і кока-колу подадуть за шістдесят секунд, а не за дев’яносто.
Нас дратує, коли доводиться марнувати час. Надто балакучий службовець банку, черга до якого посувається повільно, викличе велике обурення. Люди в черзі не схильні балакати між собою. Найголовніше в черзі — бути готовим посунутися вперед негайно з просуванням черги, а також бути готовим викласти своє питання якомога стисліше. Якщо ваша черга до банківського службовця вже підійшла, але ви ще не встигли заповнити свій депозитний листок і вся черга повинна чекати, ви викличете бурю незадоволення».
Може й ми спробуємо так жити? Тоді частіше стоятимемо в банківській черзі. За власними грішми.
