Анатолій ПИСАРЕНКО — триразовий чемпіон світу, чотириразовий чемпіон Європи з важкої атлетики. Встановив 17 світових рекордів, зокрема абсолютний рекорд світу — 265 кілограмів у поштовху, не побитий і досі. Після того, як залишив великий спорт, займався бізнесом. Нині — народний депутат України, член фракції СДПУ(О). Для Писаренка титули, здобуті під час виступів на спортивній арені, важать набагато менше, ніж для його колег по парламенту, колишніх зірок спорту. Можна сказати, що Писаренко — нетиповий «спортсмен» у Верховній Раді. Він — типовий депутат-мажоритарник, який виграв нелегкі виборчі перегони, здобувши симпатії виборців. Однак зовсім уникнути спортивної теми в нашій розмові не вдалося.
— Що дає вам депутатська діяльність? Невже ви не достатньо самореалізувались у бізнесі, у Федерації важкої атлетики України?
— Я прийшов у політику насамперед тому, що це дуже цікаво. Сьогодні я навіть шкодую, що не був достатньо рішуче налаштований на депутатство ще минулого скликання. Одна лише виборча кампанія, коли довелось проводити до десяти зустрічей з виборцями на день, дала мені неоціненний життєвий досвід. Людям слід не просто дивитись в очі та обіцяти, треба, щоб вони тобі повірили. Якщо витримаєш цю перевірку, якщо виправдаєш довіру людей — значить, ти в житті чогось вартий.
— Погодьтеся, що політиком ви були ще в молоді роки, високо несучи «знамено радянського спорту» як найсильніший штангіст планети.
— Тоді політику робили не спортсмени, а держава, яка вважала спорт за основний пріоритет. Сьогодні ми не можемо навіть мріяти про ті державні спортивні програми, які були нормою за часів СРСР. Якщо ставилася задача бути на рівні США хоча б у спорті, для її виконання не шкодували нічого. Сьогодні все це в минулому. Україна не в змозі, та й не повинна прагнути світової спортивної гегемонії.
— Тоді що ви робите у Федерації важкої атлетики? Хіба представники цього виду спорту не є максималістами, готовими витерпіти все заради золотої медалі?
— «Золото» за будь-яку ціну було девізом радянських часів. Із двадцяти спортсменів один ставав чемпіоном, а дев’ятнадцять «ламалися». І фізично, і морально. Вам, гадаю, відомі сумні історії про колишніх спортсменів, які досягли самого «дна» суспільства. Про це тоді не прийнято було говорити. Ми сьогодні працюємо інакше, бережемо кожен талант, кожного перспективного спортсмена. Попри всі випробування, які випали на долю українського народу, війну та голодомори, генетичний код нашої нації зберігається. Періодично ми знаходимо просто казково обдарованих від природи спортсменів. Залишається тільки працювати з ними, зробити із спортивного самородка спортивний діамант.
— Хіба реально сьогодні змусити людину до виснажливих багаторічних тренувань без відчутних матеріальних стимулів?
— Ми і не збираємося нікого змушувати. Чемпіон — це стан душі. Людина має бути фанатом своєї справи. І такі люди в нас є й будуть завжди.
— У старі часи стан спорту проектували на стан держави. Чи можна це зробити сьогодні?
— Сьогодні спорт існує окремо від держави. Успіхи наші — результат старання окремих ентузіастів. Якщо порівняти з тою ж Росією, де спортом опікується сам президент, ми знаходимося на кілька щаблів нижче.
— І в нас прем’єр-міністр очолив Олімпійський комітет.
— Але ж він не президент...
— Чекати «спортивного» президента, чи як?
— Якщо відбудеться політична реформа, яку я повністю підтримую, президент в Україні вже не відіграватиме тієї ролі, яку відіграє зараз. Я переконався, що ми дозріли до європейської моделі парламентської республіки, де влада не зосереджується в руках однієї особи. Колективний розум в особі парламенту завжди буде більш прогнозованим і послідовним, ніж окрема людина, хоч якою б достойною вона була.
— Не справляє нинішня Верховна Рада враження прогнозованої. Скільки потрібних законів, без яких гальмуються економічні реформи, роками залишаються нерозглянутими...
— Більшість депутатів це розуміє. Поки наш парламент кілька років грався в політичні ігри, розподіляв повноваження та портфелі, в країні виріс до непристойних розмірів апарат чиновників. Серед бізнесменів мого рівня стає навіть модним йти в чиновники. На відміну від бізнесменів, чиновників ніхто не перевіряє, ніхто не запитує, як при скромних зарплатах їм удається жити на широку ногу, вчити дітей за кордоном, купувати нерухомість і таке інше. А країну чиновник ніколи не підніме. Країну підніме малий і середній бізнес, який ці чиновники душать і змушують працювати на себе.
— Складається враження, що і багатьом політикам така ситуація вигідна... Там, де влада, — там гроші.
— Бути країною тіньової економіки — безперспективно. Тіньова економіка не врятує від занепаду медицину, освіту, соціальне забезпечення, той же спорт. Треба, щоб люди хотіли платити податки, знаючи, що ці гроші не будуть розкрадені, а повернуться до них у вигляді соціальних благ.
— Про це у нас говорять вже багато років, а справа стоїть на місці. Що треба зробити, аби зрушити її з місця?
— Я вже казав: здійснити політичну реформу, в якій об’єктивно зацікавлені всі. Блокування цього процесу з особистих чи корпоративних міркувань неприпустиме. У парламенті є більшість, яка, на відміну від опозиції, не захоплює трибуну та не вириває «з м’ясом» мікрофони в головуючого. Таке ми вже проходили. Потім була так звана оксамитова революція, і парламент почав ефективно працювати. Гадаю, що цим досвідом можна скористатися. Якщо треба, більшість повинна провести ще одну «оксамитову революцію» та розблокувати роботу законодавчого органу.
— Сьогодні опозиція одностайно підтримує лише одну складову політичної реформи — пропорційні вибори. Як ви ставитесь до цього як депутат, обраний в окрузі?
— Я вважаю пропорційну систему більш прогресивною, бо вона структурує суспільство, показує, які партії є справжніми, а які існують лише на папері або у вигляді групи політиків. З другого боку, в нинішньому варіанті пропорційних виборів, коли допускається утворення блоків імені однієї людини, за спиною популярного політика в парламент може пройти незрозуміла структура. Якщо, наприклад, у комуністів чи соціал-демократів є реальні структури на місцях, які реально працюють, то що є в «Нашої України», окрім авторитету її лідера? З огляду на це виборча система має врахувати всі недоліки, які висвітлили останні вибори. Не можна також повністю відмовлятися від виборів в округах. Нехай не половина депутатів Верховної Ради, але хоча б чверть має обиратися в округах.
— Ми поступово звикаємо до нового статусу держави, в якій живемо. «Україна — не Росія» і не претендує на глобальні ролі. З другого боку, ми досі не визначили, де наше місце, серед держав якого масштабу?
— Подивіться на спорт. Ми хоч і не світові лідери, але продовжуємо виховувати олімпійських чемпіонів. Разом із олімпійськими видами стрімко розвивається професіональний спорт із потужною фінансовою базою. Вже зараз ми маємо належного рівня професійний бокс, футбол, певною мірою баскетбол. Те, що наступного року Україна прийме чемпіонати Європи з важкої атлетики та художньої гімнастики, — визнання нашої ваги, нашого авторитету. З часів Союзу ми не проводили чемпіонатів Європи з олімпійських видів спорту. Водночас ми не можемо бути абсолютними лідерами. Є в нас видатна пловчиха Яна Клочкова — і це прекрасно, це привід для національної гордості. Впевнений, що будуть нові таланти, нові чемпіони. Так само і в економіці, і в політиці. Україна знаходить своє місце, здобуває авторитет, не обходячись поки без помилок і конфузів. Головне — продовжувати рух у вірному напрямку, бути послідовними. Не конфліктувати насамперед між собою, вчитися домовлятися заради стратегічних інтересів держави.
