Як вже повідомляв «День» (26.05.2009), поклавши квіти до могили генерала Денікіна в Донському монастирі, Володимир Путін схвально згадав національно-політичну філософію Антона Івановича, зокрема, його щире переконання в тому, що Україна є невід’ємною частиною Росії. Коментують Станіслав Бєлковський, Юлія Латиніна, Борис Нємцов, Віталій Портніков.
Станіслав БЄЛКОВСЬКИЙ, директор Інституту національної стратегії:
— З одного боку, виступ Володимира Путіна в Донському монастирі можна розглядати як піар-акцію, підготовлену архімандритом Тихоном, намісником Сретенського монастиря, який давно q тісно пов’язаний із колишнім президентом, а нині прем’єр-міністром Росії і наставляє його своїми інтелектуально-духовними повчаннями. З іншого боку, очевидно, що Україна — це незагойна рана для Володимира Путіна.
2004 року він був абсолютно впевнений, що Віктор Янукович стане президентом України, оскільки, з погляду Путіна та його однодумців, у політиці серйозне значення мають лише три чинники — гроші, контроль над загальнонаціональним телебаченням і контроль над системою підрахунку голосів, — а всі ці важелі перебували тоді в руках президента України Кучми. Тож, на думку Путіна, а також Медведєва, який тоді як керівник кремлівської адміністрації був куратором українського проекту, Янукович програти не міг.
Але Янукович програв, бо спрацювали чинники, які російська політична еліта значними не вважає. Насамперед це прагнення народу самому визначати свою долю, тяга до свободи, тієї самої свободи, яка для Володимира Путіна та всієї правлячої еліти є всього лише фантомом, але ніяк не реальною потребою людини. Оскільки Путін не міг зруйнувати систему, на якій базується все його розуміння життя та політики, він звинуватив у помаранчевій революції США. І до сьогодні й Путін, і його колеги впевнені, що Майдан був комерційною акцією, причому, оплаченою американськими грошима.
Тому досі Путін не може змиритися з цією болісною і принизливою для себе поразкою й дуже часто за найменшого мотиву повертається до теми України та зрадницької, на його думку, поведінки США 2004 — 2005 років. Адже ще влітку 2004 року тогочасний президент Джордж Буш-молодший запевнив Путіна в тому, що Вашингтон не втручатиметься у визначення підсумків президентських виборів в Україні. Насправді Вашингтон у них і не втручався, і найважливіша функція американського посла в дні революції у Києві полягала в тому, щоб на прохання президента Кучми утримати учасників Майдану від спроби захоплення основних урядових будівель. Але для Путіна у всьому винні США, оскільки якби Путін засумніватися в цьому, йому б довелося поставити під сумнів усю свою політичну філософію, до чого він, безумовно, не готовий.
Однак я вважаю, що для України Путін був і залишається ідеальним політичним лідером, про якого незалежна Україна могла б лише мріяти. Бо всіма своїми діями і заявами він постійно знижує вплив Росії на українські політичні еліти та сприяє формуванню української національної ідентичності.
Коли Єльцин у перші роки свого правління казав, що потрібно прокидатися з думкою «Що я зробив для України?», він, звичайно, лукавив, однак як політик він поводився абсолютно вірно. Бо лише залучаючи Україну пряником, а не клацаючи батогом, можна було залишити її під російським впливом. Путінський риторичний батіг остаточно привів до того, що Україна рухається геть від Росії, і змінити напрям цього руху в доступній для огляду історичній перспективі вже не вдасться.
Юлія ЛАТИНІНА, журналістка:
Є така книжка «Mein Kampf», її написав Адольф Гітлер. Так ось, вона починається з того, що Австрія — це не держава і що німецька нація не повинна бути розділена. У цій книжці маса інших цікавих міркувань: про те, що не треба нам ніякої парламентської бовтології, а вождь повинен бути один; про те, що господарська діяльність суперечить духу держави і держава повинна засновуватися не на економіці, а на духовності тощо. Ось ця думка про те, що німецька нація повинна бути єдина, а Австрія — не держава, вона проходить червоною ниткою через цей твір.
Борис НЄМЦОВ, член федеральної політради руху «Солідарність»:
Політика Путіна стосовно України, на мій погляд, веде до однозначного результату: він дуже сильно налаштовує проти себе дружню країну, кривдячи, принижуючи людей, роблячи ці необдумані і явно шкідливі для наших відносин з Україною заяви. Все це дуже сумно. Потім не варто ображатися, що Україна входить у «Східне партнерство». Він веде руйнівну політику на пострадянському просторі, він страждає імперським синдромом, манією величі, він мало адекватний, оскільки не прислухається ні до опозиції, ні до голосу розуму. Це не перший випадок, коли нинішня влада так себе поводить. Усі ці путінські речі, вони лише роз’єднують наші країни.
Віталій ПОРТНІКОВ, публіцист:
Я б, чесно кажучи, не пов’язував відвідування прем’єр-міністром Росії могил білогвардійських воєначальників з якимись зовнішньополітичними обставинами. Наш гріх полягає в тому, що ми до багатьох кроків політичного керівництва ставимося зайво серйозно. Ми могли б звернути увагу на той дивний політично-історичний мікс, який присутній у переконаннях політичного керівництва. Це сучасний гімн на музику гімну Радянського Союзу в поєднанні з гербом Російської Федерації, що нагадує герб Російської імперії. Це дивне поєднання того, що не поєднується: заявляти, що розвал СРСР був найбільшою геополітичною катастрофою, вимагати поваги до сторінок радянської історії, негативних у тому числі, і при цьому відвідувати могили людей, які боролися проти більшовизму та витратили масу сил на його знищення. Мені здається, це досить цікавий факт, який заслуговує більшої уваги, ніж будь-які зовнішньополітичні заяви, якими супроводжується подібне дійство.
