«День» (18.10.2006) опублікував інтерв’ю московського журналіста, редактора, письменника, поета Дмитра Бикова «Вигідне лише безкорисливе, чудове лише самоцільове». Зізнаюся чесно, відгукнутися на висловлену цим паном думку мене спонукала не яскрава особистість гостя, а унікальна ілюстративність особливого світоглядного комплексу, який багато моїх приятелів, жителів російської провінції, називають «москвичество». Блискучим представником такого й виступив Дмитро Биков.
Відвідавши Київ, гість залишився вельми незадоволений: «На жаль, перша відмінність, яка буквально впадає у вічі, — глибока провінціальність української культури (це ми чуємо від росіян усі останні 200 років. — Авт.), журналістики (ну, немає у нас свого Хінштейна, що вдієш... — Авт.), літературних салонів, художніх смаків...» На жаль, гість не розказав нам про критерії столичності. Судячи з усього, таким критерієм є Москва з її смаками та звичаями. А все, що на «білокам’яну» не схоже, те безнадійна провінція. Головну причину «деградації» та «розпаду» духовного життя в Україні Д. Биков вбачає в тому, що ми вийшли з-під «чуйного керівництва» сусідів: «Ізолювавшись від Росії (а в Києві справді мало та погано знають про те, що в нас відбувається), Україна вельми програла в масштабі». Он як... По-перше, Україна не ізолювалася: кіоски завалені штабелями російських газет, книжок, журналів, усі охочі можуть дивитися в кабельних мережах практично всі російські телеканали. Україна «не просихає» від російського шоу-бізнесу та від постійних візитів світочів російської культури. А по-друге, чи не Росія ізолювалася від усього українського? Чи можна в Москві знайти українську газету, книжку, подивитися українське телебачення та послухати українське радіо? З наших екранів не злазять російські політики: всі ці затуліни, рогозіни, жириновські та їм подібні, а чи можна на російських екранах побачити політиків українських, тим більше радикальних? Тож фраза Бикова про «ізоляцію» не переконує. До речі, а що з українських літературних новинок читав останнім часом сам пан Биков, щоб виносити безапеляційні вердикти про «провінціальність»? І про яку «столичність» країни можна говорити, якщо там уже давно (за визнаннями російських політиків) забули, що таке прямий ефір на телебаченні? Таке ж існує тільки в так званих країнах-ізгоях, де лютує цензура і на зовнішній світ поглядають із хворобливою підозрілістю... Останнє визнає й сам Дмитро Биков: «...У Києві фізично легше дихається. Немає московського відчуття гніту. У нас людину пригнічує все: клімат, транспорт, влада, міліція. В Україні цього немає. Поки що».
Загалом, з інтерв’ю можна винести, що столичним, просунутим, прогресивним є все, що Дмитро Биков вважає таким, а відсталим, архаїчним, провінційним — усе, що в нього не проходить у першому пункті. Нас Д. Биков забракував, і ми, звичайно ж, будемо безутішні. Усе це доволі тривіально та малоцікаво. Цікаве інше: той особливий стиль мислення та світосприйняття, який був вироблений у сусідній країні та який умовно можна назвати «москвоцентризмом». Не заглиблюючись у часи «мохнаті», варто нагадати, що протягом останніх 70-ти років (а в Росії це триває і понині) в жителів столиці СРСР (і в результаті спеціального виховання, і в результаті об’єктивних умов життя) формувалася надзвичайно своєрідна психологія. Москва була вітриною радянського суспільства, і тому рівень життя в ній був значно вищий, ніж у середньому по країні. Там концентрувалися кращі управлінські кадри, там було найкраще постачання товарами (в умовах розподільної економіки це надзвичайно суттєво), там було наймасштабніше житлове будівництво, там збирали кращих діячів культури, науки, освіти. Зрозуміло, все це робилося за рахунок «обдирання» іншої країни та використання столичних можливостей. У Москві створювалася інша реальність, що була чужа для мільйонів людей, яким не пощастило стати московськими «небожителями». Переїзд на ПМЖ до Москви радянські люди сприймали як нині переїзд до однієї з країн Євросоюзу. Це було свідченням безумовного життєвого успіху та початку нового буття. А московська прописка для тамбовського або саратовського неофіта — чимось на зразок дарованої грамоти про дворянство. Існував цілком зримий кордон між двома країнами — Москвою і не Москвою: 101-й кілометр. Саме туди виселяли проштрафлених представників вищої московської касти: шахраїв, злодіїв, дисидентів і повій (особливо напередодні всіляких олімпійських ігор та інших міжнародних форумів). Як дотепно завважив один московський журналіст: «Усього якихось 100 кілометрів від Москви — і ви вже в Росії».
За недавніми підрахунками Єгора Гайдара, в Москві крутяться 85% усіх фінансових ресурсів Росії. Чимала їхня частина осідає в «першопрестольній» як столична рента. А решта величезної країни «смокче лапу» у вигляді решти 15% національного «пирога». Москва — великий центр машинобудування, але він наповнює лише 0,03% міського бюджету. А решта? А решта — платежі незліченних контор, бізнес-структур, що працюють по всій Росії, але мають головні офіси в Москві. Коли покійний генерал Олександр Лебідь балотувався на посаду губернатора Красноярського краю, він заявив, що примусить усі фірми платити податки там, де видобувають нафту та газ, там, де димлять заводські труби, а не в Москві. Лише почувши цю страшну погрозу, пан Лужков, схопивши під пахви «бабусю російської естради», негайно прилетів у Красноярськ агітувати за конкурента Лебедя Зубова. За радянські роки москвичі звикли вважати себе «пупом землі» та «центром світової цивілізації». Їм постійно розказували про «столицю прогресивного людства» і потоки прохачів із колишніх соцсателітів і союзних республік переконували їх у цьому, починаючи від готельного адміністратора й до міністра. І ті, й інші поблажливо приймали дари «колоніальних народів», хоча, звичайно ж, їхні масштаби були різними. Не випадково, нитки від усіх республіканських корупційних скандалів, від «грузинських» справ й «узбецьких справ» вели до Москви. Бурхливий підйом Москви відбувався за рахунок тотальної штучної провінціалізації всіх інших центрів. Корінний петербуржець Д.С. Ліхачов, який сумно спостерігав процес культурної деградації Петербурга — Петрограда — Ленінграда на тлі величі Москви, завважив: «У нас у Росії — лише одне місто, а решта — сільрада». Його земляк, Данило Гранін, маючи на увазі ті самі обставини, сказав про Пітер: «Велике місто з обласною долею». Цікаво, судячи з усього, столиця УРСР справляла на пана Бикова незмірно більш столичне враження, ніж нинішня столиця незалежної держави? А до речі, всі ці 15 років Київ повільно, але неухильно позбувається штучно нав’язаної йому провінціальності.
Пам’ятаю, як у радянські часи московські колеги відвідували наші університети й академічні інститути, наукові конференції. У себе вдома вони навряд чи переживали таке приємне почуття власної значущості, що підігрівається підлесливістю місцевого начальства та відчуттям своєї «керівної й напрямної» ролі. Тепер усе це кануло в минуле. Їх, як і раніше, зустрічають доброзичливо, але вже не як начальство. Мільйони українців за ці 15 років встигли побачити Нью-Йорк і Париж, Лондон і Мадрид, і Москва на такому тлі явно не справляє враження центру світової цивілізації. Так, істина завжди пізнається в порівнянні... Ситуація принципово змінилася, а свідомість москвичів ще не встигла на це відреагувати. Так хочеться, як і раніше, всім виставляти оцінки та розміщувати на різні рівні табеля про ранги... Та й колишній комплекс зарозумілості, верхоглядства й егоїзму нікуди не подівся. Цей комплекс дуже ускладнює москвичам взаєморозуміння навіть із співвітчизниками, які мешкають за 101-м кілометром, що вже тут казати про українців, грузинів і литовців... Жителі російської провінції, яких, попри відмінність широт, об’єднує загальна нелюбов до Москви, називають цей специфічний столичний дух «москвичеством». Д. Биков обіцяє Україні серйозну кризу самоідентифікації. У свою чергу, хочу сказати, що Москву чекають дуже серйозні «розбірки» з іншою Росією. Не даремно ж у різних регіонах цієї країни постійно мусується ідея про перенесення столиці, і навіть В. Путін свого часу щось таке натякнув, чим безмірно стривожив Ю. Лужкова. Так, московське нафтогазове «Газпромівське» процвітання дратує всіх російських маргіналів, якими там є 90% населення Російської Федерації. І не випадково одним із головних перешкод до президентського трону для Ю. Лужкова стало негативне ставлення російської провінції до Москви.
Сьогодні Росія поступово, але неухильно втрачає духовне лідерство, культурний вплив на пострадянському просторі. Минула столичність зникає, залишається суцільна «центропупія». А ми в Україні, можливо, і провінціали на тлі Лондона та Парижа, але вже аж ніяк не на тлі Москви... І готові й надалі залишатися «двієчниками» в Д. Бикова, аби лише він не тягнув нас знову туди, де, за його власним визнанням, «людину пригнічує все: клімат, транспорт, влада, міліція».
