Сьогодні українська армія відзначає День Збройних сил. 21 рік тому, а саме 6 грудня 1991 року було ухвалено закон України «Про Збройні Сили України», після 1993 року це свято стало відзначатися щороку. Потрібно віддати належне, рівень довіри громадян до армії сьогодні один із найвищих. Соціологічні дослідження останнього часу свідчать: більше українці довіряють лише церкві та журналістам. Але це, на жаль, не визначає ставлення керівництва країни (незалежно від політичного забарвлення) до Збройних сил. Влада сьогодні вважає за краще більше приділяти увагу правоохоронній системі (хоча від цього її робота не стає якіснішою), ніж армії. Фінансування оборонного сектора на 2013-й рік, схоже, як і в попередні роки, визначалося за залишковим принципом. До речі, саме сьогодні ВР може затвердити бюджет країни, в якому на армію передбачено 18,8 млрд. грн. Чи достатньо це для того, щоб провадити довгоочікувані реформи у ЗСУ? Розмовляємо з директором військових програм Центру ім. О. Разумкова Миколою СУНГУРОВСЬКИМ. Зазначимо відразу, відповіді — не дуже святкові.
— Пане Сунгуровський, як би ви оцінили передбачений наступного року бюджет на армію?
— Особисто я ще не бачив цифр, але вже є різночитання. Володимир Можаровський (заступник міністра оборони. — Авт.) говорить про 18,8 млрд. грн., Олександр Кузьмук (колишній міністр оборони. — Авт.) про 14-ть млрд., плюс спецфонд — 1 млрд., тобто разом виходить 15 млрд. Кому вірити, наразі невідомо. У мене, наприклад, більше довіри до Кузьмука, оскільки він, на мій погляд, менш заангажований. Я б сказав, що він більше цікавиться станом Збройних сил, аніж наші військові начальники. Навіть якщо говорити, що обсяг буде на рівні близько 19 млрд грн, це не вихід зі становища. Це 70—80% від мінімальної потреби суми на армію. Якщо ж фінансування буде на рівні 15 млрд, оскільки ВВП наступного року становить 1,576 трлн грн, відповідно, це приблизно 1% від рівня ВВП, то це ще менше від потреб ЗСУ. З такими грошима реформу провадити не можна. Відсотків дев’яносто з цієї суми йтиме на утримання особового складу, а все інше — фінансуватиметься за залишковим принципом.
— Як би там не було, бюджет армії рік у рік поступово зростає. Чи можна все ж таки говорити, що ставлення до ЗСУ змінилося?
— Не змінилося. Армія як була джерелом заощадження, так вона і залишилась. Йде збільшення в абсолютних величинах, але не збільшення реального бюджету. Це бюджет проїдання. Якби він збільшився хоч би до 1,7% ВВП, тоді про щось можна було б говорити. У такому разі, 60% могло б іти на утримання особового складу, а 40% — на військову техніку та бойову підготовку.
— Наскільки нинішній стан справ у армії співвідноситься з офіційно задекларованим нинішньою владою статусом позаблоковості України?
— Як було сказано цього року на парламентських слуханнях, Збройні сили можуть виконувати свої завдання лише частково. Така оцінка звучить уже не перший рік.
— Наскільки правильним, на ваш погляд, є постійне скорочення особового складу ЗСУ (звучать заяви, що до 2017 р. — до 100 тис. осіб), тим більше, для такої країни, як Україна?
— Говориться навіть про те, що скоротять до 80 тис. осіб. Хоча цього документа ніхто не бачив. Всі цифри наразі озвучуються на словах — то 70, то 80, то 100 тис. Вже два роки готується ця концепція: постійно обіцяють, що ось-ось її буде підписано, але документа все ще немає. У цій концепції має бути розписано основні загрози, рівень безпеки, на який ми розраховуємо, які потрібні для цього кошти. Генштаб вже декілька разів усе це прораховував, але його постійно поправляють — тиснуть, щоб скорочення було хоч якимось чином обґрунтованим. Незалежні оцінки з того ж штабу говорять про те, що максимальна чисельність ЗСУ за умов позаблокового статусу має становити 150—160 тис. осіб. Тобто 70-ма, 80-ма або 100-ма тис. людей ми повнофункціональну оборону не забезпечимо.
— Як ви гадаєте, яка причина такого ставлення влади до армії?
— Влада ставить перед собою абсолютно інші завдання, головне з яких — самозбереження і збагачення. Ці завдання не мають нічого спільного з національними інтересами.
— До речі, зараз збільшується фінансування правоохоронних органів — ГПУ, МВС. Наприклад, чисельність міліції вища за чисельність армії.
— Судячи за заявами про реформи правоохоронних сил, їхня чисельність також скорочуватиметься, при цьому, відбуватиметься велика централізація. Це дозволить владі зміцнити апарат свого самозбереження.
— Можливо, причина ще в тому, що у верхах гадають: у нас немає особливих зовнішніх загроз?
— Якщо наші державні мужі так міркують, тоді це не професіонали, а профани. Бо Збройні сили повинні будуватися не під існуючу загрозу, а під потенційну. Коли загроза з’являється, тоді вже пізно говорити про якусь оборону.
— А які сьогодні потенційні зовнішні загрози є у нашої держави?
— Це, можливо, якісь локальні конфлікти в прикордонних зонах із Росією, Румунією. Відкидати можливість таких загроз не можна. ЗСУ мають не лише реагувати на загрози, але бути стримуючим чинником їхнього виникнення. Ці загрози мають бути записані до концепції розвитку національних Збройних сил, до стратегії національної безпеки.
— Якщо порівнювати рівень уваги до армії у наших сусідів — Росії, Білорусі, Туреччини, Румунії..., наскільки ми відрізняємося від них?
— І в Росії, і в Білорусі, і в тих країнах, які лежать на західному кордоні України, однозначно ставлення до армії на рівень вище. Там є розуміння, що таке Збройні сили, які взагалі загрози стоять перед їхніми країнами, як на них потрібно реагувати. Якщо там проходять якісь реформи, то зрозуміло для чого це робиться.
— На ваш погляд, чи змінився стан справ у армії після призначення Дмитра Саламатіна на посаду міністра оборони?
— Серйозно погіршала прозорість дії міністерства оборони, тому сказати, що там відбувається, важко. Якщо раніше проходили якісь зустрічі з керівництвом міністерства, департаментів, обмін думками, то зараз цього геть зовсім немає. А в цілому говорити про якісь результати, звичайно ж, не випадає. Коли, наприклад, кажуть, що зросла кількість годин нальоту, покращилась якість підготовки військовиків, то це трохи краще, ніж раніше, але менше за мінімальні стандарти в цілому. Тобто якщо наліт літуна має становити 100—120 годин на рік, а ми ставимо собі в заслугу, що досягли 30-ти годин, то про яке поліпшення можна казати? Те ж саме, якщо в минулі роки постачалося або ремонтувалося 1—2 зразки озброєння, а зараз стало 6, і ми говоримо, що озброєння зросло втричі, то такі гучні слова нічого не варті.
— Військовий аташе Польської Республіки в Україні Томаш Кшчинськи вважає, що Україна як частина Європи повинна мати спільну з європейськими країнами систему безпеки. Як ви вважаєте?
— Європейська інтеграція України залишається перспективною, тим більше, це в нас записано в законі про основи внутрішньої та зовнішньої політики. Зазначимо, не євроатлантична, а європейська інтеграція — це основний курс зовнішньої політики. Це означає, що систему безпеки можна створювати не обов’язково входячи до НАТО, а приєднавшись до військових союзів ЄС (єдиної політики оборони та безпеки). Можливо, це може бути виходом для України. Чому? Бо створити повноцінну, повнофункціональну систему оборони в України бракує ресурсів.
— На якому рівні сьогодні перебувають стосунки з НАТО?
— Стосунки УКРАЇНА-НАТО зараз розвиваються на тому рівні, що й до прийняття норми про позаблоковий стан. З іншого боку, за умов кризи така поведінка України знімає головний біль для НАТО: не потрібно нікого приймати, розширюватися.
— Яка має бути чисельність особового складу, якщо Україна перебуватиме в системі колективної безпеки?
— Річ у тім, що колективна система оборони та безпеки передбачає розподіл функцій між своїми членами. Україні в цьому випадкові немає сенсу будувати самодостатню армію, бо вона буде частиною оборонного блоку. Природно, що в такій ситуації чисельність буде меншою, оскільки ми виходитимемо на якісь спільні стандарти з техніки, рівня підготовки особового складу, окрім цього, користуватимемося технічною підтримкою, яку надаватиме колективна система безпеки.
— Хотілося б все ж таки закінчити на позитиві, тим більше, у святковий день.
— Я б сказав, що за такого ставлення держави до Збройних сил потрібно кожному військовикові давати героя. За таких умов служити, виконувати свій обов’язок, присягу, це дуже велика заслуга. Вони підтримують рівень нашої армії. Я хотів би наших військовиків привітати, попрохати в них ще терпцю — невідомо на який термін, і побажати всього найкращого.
