СТРАТЕГІЧНА ЛАСТІВКА
На сьогодні Україна має лише один діючий спільний батальйон із Польщею. Його чисельність — близько 600 осіб. Половина з них — це вояки
24-ї Залізної дивізії Західного оперативного командування. Решта — сусіди із 14-ї бригади Війська Польського, що дислокована в Перемишлі.
Батальйон проголошено миротворчим, тобто він має діяти під прапором ООН чи ОБСЄ. Одна з українських рот батальйону набуває миротворчого досвіду на Балканах — у складі багатонаціональних сил під проводом НАТО. У Міністерстві оборони України оптимістично кажуть, що саме багатонаціональні військові структури — то крок у двадцять перше сторіччя. І що це вже давно зрозуміли на цивілізованому Заході, де країни товаришують не те що батальйонами, а цілими бригадами. І згадують про Єврокорпус — військове об’єднання п’яти європейських країн чисельністю 50 тисяч вояків.
Але головна відмінність наших ініціатив у справі створення спільних військових підрозділів з іншими країнами полягає в тому, що в Києва не існує можливості ставити перед ними завдання, які є цементуючими для всіх подібних структур. Це — створення підвалин для ефективної взаємодії військових із країн, що надалі збираються гуртом будувати свою оборону.
Київ же наразі може задовольнитися збиранням лише політичних дивідендів від своїх ініціатив. І в цьому сенсі свою головну місію українсько-польський батальйон уже виконав. Спільна військова одиниця мала стати візиткою стратегічних відносин України та Польщі. Адже 1995 року ні Київ, ні Варшава, окрім гучних заяв президентів, ще не могли підтвердити цю «стратегічність» успіхами на інших ділянках двосторонніх відносин. Тоді й прийшли на допомогу армії. Валерій Шмаров та Станіслав Добжанські — тепер уже два екс-міністри оборони — оприлюднюють ідею спільного батальйону. Це був, справді, прецедент — надто для України, де законодавством не передбачено утворення багатонаціональних військових структур. Лише 21 листопада 1997 року з’являється указ Президента, який нарешті підводить юридичну основу під існування батальйону. Хоча, за великим рахунком, це лише півсправи: утворення спільних військових підрозділів можна тлумачити як крок, що змінює структуру Збройних сил. А ці питання належать до компетенції Верховної Ради. Відтак у парламентаріїв будь-коли може виникнути спокуса вкотре полоскотати нерви Верховному Головнокомандувачу або міністрові оборони.
Не варто забувати і про те, що Україна має спільний підрозділ із країною, яка цього року стане повноправним членом НАТО і поширює подібні пропозиції на вже майже «натовські» держави або на ті, що сплять і бачать себе під парасолькою безпеки Альянсу. Відтак це може трактуватись як прагнення наших генералів мати шпаринку в НАТО ще до того, як Україна зважиться офіційно визначитися з такою перспективою.
ЯК УКРАЇНА, РУМУНІЯ ТА УГОРЩИНА «ЗМЕТИКУВАЛИ» НА ТРЬОХ
15 січня 1999 року міністри оборони України, Румунії та Угорщини підписали в Ужгороді протокол про наміри щодо створення ще одного спільного батальйону з назвою «Тиса» — від назви річки в Закарпатті, де планується базувати цю структуру. Її чисельність, принцип керівництва, оснащеність іще мають узгодити експерти найближчим часом. Відомо, що існуватиме «Тиса» за принципом укрполбату (українсько-польського батальйону), українська «третинка» перебуватиме в місті Виноградів.
Підрозділ, у складі якого служитимуть представники армій трьох сусідніх держав, важко назвати військовим у повному розумінні цього слова, оскільки це буде інженерно-саперний батальйон, який у разі стихійного лиха має першим приходити на допомогу. Після потужної повені в Закарпатті, яка завдала значної шкоди Україні і примусила понервувати Румунію та Угорщину, це виглядає досить актуально.
Із приводу пальми першості щодо появи «Тиси» Олександр Кузьмук заявляє: «Уперше це питання було порушено під час минулорічного візиту в Україну міністра оборони Румунії, і я висунув ідею створення такого спільного батальйону. Потім, на зустрічі із Президентом України, Леонід Кучма запропонував нам запросити ще й угорську сторону, що ми і зробили...»
Однак подібну ініціативу — створити спільний військовий підрозділ з Україною — Румунія висувала ще в лютому 1997-го. Тодішній військовий аташе Румунії в Україні сказав кореспонденту «Дня», що йому так і не вдалось отримати відповідь з українського боку на цю пропозицію. Що, втім, недивно. Адже тоді це було насамперед корисно Румунії, а не Україні. Коли переговори щодо змісту договору між двома країнами знову ускладнились, Бухарест, який прагнув членства в НАТО, був украй зацікавлений у реалізації гучних ініціатив у стосунках із Києвом.
Українські генерали тоді мужньо витримали паузу. Нині ж, коли «хмари» в двосторонніх стосунках із появою «великого» договору розвіялись, підняли на «щит» «Тису», існування якої є досить доречним з огляду вже на внутрішні розрахунки.
Традиційне недофінансування потреб Збройних сил, — за цьогорічним бюджетом грошей війську вистачить, у кращому випадку, на платню, харчі та комунальні проплати, — значно ускладнить армії розв’язання завдань бойового вишколу. Відтак виникає нагальна потреба в діях і структурах, які все одно фіксували б на широкому загалі «позитивізм» у вчинках як армії в цілому, так і її керівництва зокрема. «Тиса» цілком задовольняє ці вимоги. Причому військове керівництво зовсім не тушується від того, що завдання «Тиси» — це, за великим рахунком, «хліб» усе-таки інших відомств, на кшталт нашого Міністерства з надзвичайних ситуацій. Як пояснювали генерали під час зустрічі в Ужгороді, рятувальні відомства просто не мають такої потужної техніки і таких можливостей, як військові. Незрозуміло тільки, навіщо ж нам тоді всі ці МНС, якщо вони не здатні ефективно боротись із природними та техногенними катаклізмами, як обіцяють те робити військові?
ВІЙСЬКОВО-НАФТОВЕ
ЄДНАННЯ
Після того, як минув тиждень із часу підписання протоколу про створення «Тиси», Олександро Кузьмук 20 січня вирушив з офіційним візитом до Азербайджану. У Баку йшлося не тільки про перспективи двосторонньої військової співпраці, а й про більш масштабні речі, оскільки там планувалася зустріч на рівні чотирьох міністрів оборони: Азербайджану, України, Грузії та Молдови. Однак Молдова не прибула на зустріч, що, втім, принципово не позначилось на напрямку переговорів. Міністр оборони Азербайджану Сафар Абієв досить упевнено, серед іншого, казав про те, що співпраця в межах ГУАМ заснована, звісно, на основі стратегічного партнерства і що треба об’єднати зусилля для забезпечення безпеки в регіоні і «зробити достойний внесок у розвиток міжнародного транспортного коридору Європа — Кавказ — Азія».
У підсумковому комюніке за результатами переговорів цей внесок можна розгледіти хіба що через досить розпливчасте формулювання: «...учасники зустрічі висловилися за співпрацю в галузі миротворчої діяльності». Не треба довго думати, щоб зрозуміти, що ця миротворча діяльність тісно пов’язана з битвами за велику каспійську нафту, в якої щонайменше є три шляхи до Європи: через Чечню і Новоросійськ; через турецький порт Джейхан і, нарешті, напрям, який найбільш подобається Києву: Баку — через грузинський порт Супса, Чорне море і нафтопровід «Дружба». Усі маршрути потребують коштів на добудову. Ще вони схожі тим, що межують або проходять зонами потенційних чи ледь притушених воєнних конфліктів.
Хоча наприкінці минулого року з’явилися політичні декларації про перевагу саме Турецького напрямку, де-факто й досі існує непевність зі шляхами транспортування нафти. Анкарі до Джейхана ще треба протягнути трубу. Та й непокiрнi курди можуть нагадати про себе. Нафтова нитка до Новоросійська через Чечню також не може вважатися безпечною. Така ситуація дає Україні та Грузії шанс заявляти, що в них є рецепт зробити саме «свій» маршрут з Азербайджану безпечним. Можливо, навіть силами спільних військових частин або підрозділів.
Щоправда, повернувшись із Баку до Києва, наші військові уникають конкретики у відповідях: мовляв, у справі спільної військової одиниці все обмежилося заявами про наміри. Не виключено, що обережність в оцінках викликана досвідом минулого: два роки тому в Тбілісі Кузьмук уже безрезультатно оголошував, що вже 1998 року з’явиться спільний українсько-грузинський батальйон, який, серед іншого, гарантуватиме безпеку транспортного коридору з Баку до Одеси через Грузію.
Із другого боку, якщо наші урядовці чомусь забувають навіть про такі принципові речі, як добудова Одеського терміналу, то де гарантія, що вони зможуть вдало скористатися з генеральської рішучості? Як завжди, жодних гарантій. А без цього маленька армія ГУА, навіть у разі створення, втрачає будь-який сенс на існування і зможе претендувати хіба що на роль «потішного війська». Так що цього разу люди у формі навряд чи будуть поспішати — попри те, що в генералів є шанс чи не вперше довести, що Україна може відстоювати свої економічні інтереси військовими силами за межами власної території.
