Нещодавно я був шокований повідомленням в одній із центральних газет. Виявляється, щороку до України приїздить більше ніж шести тисяч релігійних проповідників. Погодьтесь, важко уявити ситуацію, коли, наприклад, до якоїсь ісламської країни їдуть тисячі православних священиків або до США — хоча б сотні проповідників ісламу. Але в сучасній Україні панує небачена свобода віросповідання.
На фоні відсутності чіткої державної політики та усвідомленої суспільством національної ідеї, «релігійний вінегрет», на мій погляд, лише ускладнює формування пріоритетів розвитку країни. А сім мільйонів наших співвітчизників, які перебувають у трудовій міграції, значно ослаблюють творчий потенціал українців, що залишаються на своїй історичній батьківщині. Народові бракує життєздатних ідей, гідних лідерів та якостей, які здатні забезпечити прорив у духовному та соціально-економічному розвиткові нації. У результаті Україна частіше постає не як самостійний суб’єкт міжнародної політики, а як слабенький об’єкт іноземних впливів. У політичному та економічному житті ці тенденції проявляються ще відчутніше, ніж у релігійному. Наведемо тому лише декілька прикладів.
Навесні поточного року в Києві відбулася всеукраїнська конференція «Порядність, прозорість, професіоналізм: чи готова українська місцева влада жити в Європі». Тоді міські голови, секретарі рад різних рівнів, представники центральних органів влади та журналісти почули від доповідачів, що, завдячуючи підтримці україно-американської Програми партнерства громад, у семінарах, круглих столах, конференціях... взяли участь представники владних структур із більш як 1300 населених пунктів.
На таких зібраннях вивчався досвід та обговорювалися шляхи вирішення бюджетних та комунальних проблем, розглядалися питання соціально- економічного розвитку та плани стратегічного розвитку територій тощо. Погодьтеся, шановні читачі, це надзвичайно зручний спосіб і цілком легального збору інформації про сучасну Україну (а хто володіє інформацією — той володіє світом), і здійснення вигідного для іноземних держав впливу на центри прийняття різнорівневих управлінських рішень в нашій країні.
Безперечно, такий вплив часом може бути корисним і для України. Але варто, принаймні, допускати ймовірність того, що не лише незбориме та безкорисливе прагнення творити добро спонукає іноземних експертів працювати в Україні. Судячи із деяких номерів муніципального бюлетеню «Партнери» та змісту дискусії на вищезгаданій конференції, за безпосередньої участі фахівців Програмами партнерства громад буде здійснюватися інформаційно-методичне та організаційне забезпечення реформи адміністративно-територіального устрою. Разом із цим вже сьогодні регіональні центри Програми інтенсивно готують фахівців із управління земельними ресурсами, вчать формувати ціну викупу земельних ділянок, здійснювати здачу в оренду, вилучення, продаж землі...
Повторимось: подібна просвітницька робота приносить чимало користі. Але варто враховувати вірогідність і бути готовим до економічної експансії за умов, якщо хаос адміністративно-територіальної та земельної реформи збіжаться у часі й просторі. Іноземні інвестори знатимуть і куди їхати (адже завчасно зібрано інформацію про привабливі природними ресурсами і перспективами розвитку регіони), і до кого (фахівців у земельних справах упродовж останніх років підготовлено чимало)... А час реформаторських катаклізмів у наших умовах надзвичайно вигідний для вирішення майнових питань...
Ймовірність подібних сценаріїв необхідно враховувати, якщо ми бажаємо зберегтися як гідний суверенітету народ і сучасна впливова держава.
Варто б узяти на озброєння і європейський досвід. Згадаймо, що після Другої світової війни одні країни Європи були залежними від США, інші — від СРСР. Але ж змогли вони піднятися, стати економічно розвиненими та демократичними. І ми також матимемо шанс бути не лише привабливою для інших територією, а й сильною, сучасною європейською країною, коли не ослабимо непродуманими реформами державу та не знищимо національний капітал.
Прикро, але державницький підхід до справи не є притаманним для багатьох чиновників. Найбільш очевидно автор цих рядків переконався в тому минулого літа на міжнародній конференції в Ялті, де фахівці комунального господарства та науковці обговорювали проблеми галузі. При цьому пропагувався досвід співпраці вітчизняних комунальних підприємств із іноземними виробниками різноманітного обладнання. У виступах та прес-релізах, серед усього іншого, йшлося, як ефективно запрацював один із водоканалів після встановлення імпортних насосів і що більше ніж на 90 % насосних станцій українських водоканалів обладнання фізично та морально зношене та потребує заміни (що може коштувати сотні мільйонів).
На запитання «Чи є в Україні виробники такої продукції?», голова Держкомунгоспу відповів, що є у Сумах, «але наші насоси поступаються якістю».
— То чи існують державні програми підтримки вітчизняного виробника? — запитую.
— Це не питання нашого комітету, — спокійно відповів чиновник.
Ось так, шановні читачі. Як сприяти рекламуванню іноземних виробників, то в цьому Держкомітет бере участь, а підтримка потрібного для галузі українського підприємства — не справа чиновників?! Невже держава не зацікавлена вкласти певні фінанси у модернізацію необхідного виробництва, аби кошти за придбані імпортні насоси не викачувалися за кордон, щоб від того не потерпав вітчизняний виробник і комунальна галузь не залежала від закордонних партнерів у питаннях поставок комплектуючих та техобслуговування.
У світі постійно відбувається боротьба за нові технології та ринки збуту, за капітали, природні ресурси тощо. У такому контексті варто розглядати й процес приєднання України до Світової організації торгівлі. Без ретельного аналізу міждержавних стосунків, без послідовного відстоювання національних інтересів невідворотні процеси економічної глобалізації можуть ще більше ослабити Україну.
На жаль, не вселяє оптимізму відсутність зрозумілої для суспільства стратегії розвитку країни. Не краща ситуація і в регіонах. Наприклад, у Черкасах декілька років ведуть розмови про доцільність розробки та прийняття плану стратегічного розвитку міста, але далі розмов справа не пішла. Складається враження, що місто розвивається «без компаса і вітрил», а органи влади та місцевого самоврядування працюють в режимі «швидкої допомоги».
Так працівники Соснівського райвиконкому провели пікетування сесії Черкаської міськради. У результаті — відкореговано бюджет і службовцям вистачить нашкребти на заробітну плату. Але негараздів у стосунках міста та районів від того менше не стало. Не виконувались умови концесійної угоди щодо аеропорту «Черкаси» — рішенням сесії її розірвано. А що далі? Хто з депутатів чи управлінців міста та області щоденно та предметно займається проблемами аеропорту обласного центру? Ніхто! Напевно, саме відсутність чіткого плану дій, побоювання одних взяти відповідальність на себе, прагнення інших нажитися, а, може, і чиєсь бажання ставити «палки в колеса» призводить до зриву або загрози реалізації багатьох регіональних ініціатив.
Як наслідок, у Черкасах немає власного регіонального банку, про доцільність створення якого впродовж тривалого часу говорять фахівці, а кредитні ресурси у вигляді процентної ставки через філії іногородніх банків надходять в інші регіони. Тільки одна місцева страхова компанія працює у Черкасах, але обслуговує вона лише 3% комунального майна. За висновками спеціалістів регіональний ринок страхових послуг оцінюється у 25—30 мільйонів, і більша частина з цієї суми, знову ж таки, вимивається з області.
Звичайно, міська влада епізодично реагувала на викладені вище проблеми, вирішувала безліч господарських питань, але системного підходу щодо запобігання вирішенню будь-яких проблем усупереч інтересам громади так і не вдалося виробити. Черкаси не мають ні стратегічного плану розвитку міста із чітко виписаними пріоритетами, ні статуту територіальної громади із визначеними механізмами взаємодії суспільства та влади. Утім, нещодавно я зустрів знайомого працівника Черкаського міськвиконкому, який щойно був учасником конференції «Ефективні для України стратегії економічного розвитку». Як з’ясувалося, у межах проекту, що фінансується Європейським Союзом і виконується консорціумом на чолі з Бюро економічного менеджменту і правових досліджень, за підтримки Секретаріату Президента України, в регіонах реалізується навчальна програма для державних службовців. Мета задекларована приваблива: підвищення рівня спроможності та компетентності основних виконавців регіональної політики в Україні щодо вирішення проблем регіонального розвитку і керування україно- європейськими проектами в межах політики добросусідства з ЄС. Іноземні експерти прочитали у Черкасах лекції та провели тренінги із 33 ма держслужбовцями. Подібна робота проводиться у Вінницькій та Волинській областях.
У результаті, для навчання у Києві планується відібрати 40 осіб, із їх числа — 20 тренерів, котрі, перш за все, в межах трьох областей, а потім і по всій Україні допомагатимуть владним структурам у стратегічному плануванні у відповідності з вище задекларованою метою.
Як бачимо, і в наведеному прикладі у кращих традиціях інформаційного суспільства ведеться боротьба за вплив на центри прийняття управлінських рішень.
Більш прямолінійно та жорстко діє щодо України північний сусід.
Так, владні структури та політтехнологи Росії безцеремонно впливають на хід виборів. Російські бізнесові структури, не менш наполегливо, ніж західні, прагнуть докупити привабливі українські підприємства чи майнові комплекси, а політики періодично розігрують кримську карту. Тим часом, міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров з трибуни Ради Федерації заявляє, що головним дипломатичним ресурсом РФ є газ, нафта та електроенергія. І це не просто слова. Здається, російським політикам та «Газпрому» не сподобалося, що влітку було підписано договір про поставки туркменського газу за вигідною для нас ціною — 44 долари за тисячу кубометрів. Тоді ж удалося попередньо домовитися про підписання угоди між Україною і Туркменістаном щодо поставок газу впродовж 2007—2031 років у обсязі 50—60 мільярдів кубометрів щорічно... Подібна самостійність сусідів і викликала ефективну протидію.
Вочевидь, у стосунках із Україною будь-яка держава намагатиметься відстоювати власні економічні та політичні інтереси. І щоб нас не лише використовували для досягнення своїх цілей, а поводилися як із рівними, доцільно змістити акценти в діяльності владних структур. Проблеми міжнародної політики, дискусії щодо членства в ЄС чи ЄЕП, СОТ і НАТО, звичайно, важливі. Та першочергової уваги державних мужів, усе ж таки, заслуговують невідкладні внутрішні проблеми, вирішення яких підказуватиме і сценарії поведінки у зовнішній політиці.
Безперечно, державне регулювання не може рівною мірою охоплювати всі сфери життєдіяльності. Але для України просто необхідно виділити пріоритети розвитку, і перш за все, — на основі високотехнологічних наукових розробок, передбачити в бюджеті кошти на їх інвестиційну підтримку. Справою держави має стати, і якнайшвидше, створення стимулів для енергозбереження.
Перелік проблем, що потребують невідкладного вирішення, дуже довгий. Серед них і підтримка агропромислового комплексу, і реалізація заходів щодо мінімізації втрат від епідемії грипу тощо. Але ефективно реагувати на виклики часу Україна зможе тільки у тому випадку, коли до влади на всіх рівнях прийде достатньо професіоналів, які люблять свій народ, свою країну, вирішують всі проблеми не за вказівкою з-за кордону та заради особистого збагачення, а з урахуванням національних інтересів. Можемо не сумніватися й в іншому: позитивні зміни відбудуться, якщо більшість наших співвітчизників і надалі, у різний спосіб та кожен на своєму місці, демонструватимуть небажання жити по-старому, коли ми чітко усвідомимо гідні людини шляхи та цілі, наповнимося вірою і почнемо діяти.
