У період «холодної війни», коли Захід побоювався нападу з боку Радянського блоку, США та Європа об’єднали свої зусилля для створення НАТО з метою протистояння спільній загрозі. Сьогодні, коли основні побоювання у західних країнах викликає міжнародна нестабільність і тероризм, серед союзників по НАТО спостерігається набагато менше єдності у питанні про те, як на них реагувати.
Причина розбіжностей частково криється у відмінностях в обсязі воєнних витрат з обох боків Атлантики, отже, у воєнному потенціалі. Сполучені Штати витрачають на оборону набагато більше, ніж їхні європейські союзники, внаслідок чого воєнні можливості США відрізняються від європейських як кількісно, так і якісно.
Наслідки таких відмінностей проявилися під час війни в Афганістані. Було задіяно Статтю 5 Північноатлантичного договору так, якби удар по вежах-близнюках був нападом на весь Альянс. Багато хто чекав тоді, що Америка закличе до колективного удару у відповідь з боку НАТО. Однак адміністрація Буша вирішила вести війну самостійно. Для воєнних дій такого обсягу у європейських союзниках дійсно не було необхідності, хоча на останніх стадіях операції французькі літаки «Міраж», а також британські, німецькі, датські та норвезькі війська спеціального призначення активно брали участь у боях у горах вздовж афгано-пакистанського кордону.
У міру зростання військового бюджету США збільшуватиметься й розрив у воєнній силі між ними та їхніми союзниками з іншого боку Атлантики. Поступово ефективна військова співпраця між США та Європою з необов’язкової та небажаної перетвориться на абсолютно неможливу. Хтось може сказати, що Європа повинна намагатися скоротити цей розрив за допомогою збільшення асигнувань на оборону. Можливо. Але тут існують дві проблеми.
Перша проблема полягає в тому, що «європейське» НАТО є 16- ма різними країнами зі своїми збройними силами та 16-ма різними військовими бюджетами. Якби навіть спільними зусиллями вони змогли зрівнятися з Америкою в обсязі військових витрат, їм все одно не вдалося б досягнути вiйськової сили США, не об’єднавши всі військові витрати до єдиного бюджету. Таким чином, Європа не зможе наздогнати США у вiйськовому плані доти, поки не стане єдиною федерацією.
Друга, важливіша проблема полягає в тому, що (внаслідок певних причин) європейські країни не надають воєнним можливостям такого величезного значення, як це роблять Сполучені Штати. Не всі із причин такого ставлення гідні захоплення: за час «холодної війни» деякі союзники звикли покладатися на Америку у воєнних питаннях, забезпечуючи собі безпеку за її рахунок. Деякі, заявивши про нейтралітет, використали чужі ресурси у подвійному обсязі.
Але це ще не все. Якщо дивитися із Вашингтона, останні півстоліття можуть виглядати як історія отриманої в «холодній війні» перемоги над зовнішнім ворогом, в той час як для Європи це більше схоже на історію повільних наполегливих спроб віднайти політичні, економічні, правові та інституційні альтернативи вiйськовiй силі як засобу розв’язання геополітичних проблем.
Протягом століть, якщо не тисячоліть, європейські країни постійно воювали одна з одною. У першій половині 20-го століття їм «вдалося» перетворити ці конфлікти на світові війни, а Європу на одну велику могилу. Після Другої світової війни вони повністю змінили політичний курс, здійснивши великий експеримент європейської інтеграції та побудови загальноєвропейських інститутів.
Створення єдиного загальноєвропейського простору ще далеке від завершення, але сам процес змінив погляди європейців, які зараз неухильно дотримуються політики мирного розв’язання міжнародних проблем і вважають, що прагнення до мирного або, принаймні, частково мирного вирішення конфліктів було б корисним і для інших народів.
Однак нинішня адміністрація США, здається, віддає набагато більшу перевагу війні та розмовам про війну. Ми бачимо, як контраст між Європою та США виявляється у конкретних ситуаціях. На Балканах, наприклад, бомбових ударів завдавали головним чином американці, тоді як миротворчі операції здебільшого припадали на європейців.
Існують, звичайно, і причини того, чому миротворча діяльність і відновлення Балканських держав були пріоритетними для європейських країн. Війна на Балканах є прямою загрозою стабільності та інтересам Європи, тому уряди європейських держав прямо зацікавлені у встановленні миру в цьому регіоні. Більш того, згідно з рішенням урядів країн ЄС, ці країни, як і країни Центральної та Східної Європи, є законними кандидатами на вступ до ЄС. Отже, в інтересах Євросоюзу допомогти їм досягнути відповідного рівня політичної, громадської та економічної стабільності.
Саме ця перспектива грандіозного розширення й визначає основну проблему, перед якою стоїть ЄС: як змiцнити та посилити загальноєвропейські структури настільки, щоб ефективно керувати Союзом і після розширення його до 27, а може й більше, країн замість сьогоднішніх 15. Це і є темою Конвенції ЄС, розроблюваної нині у Брюсселі з метою підготувати грунт для конференції, яка має відбутися наступного року і ознаменуватися підписанням кількох міжнародних договорів.
Якщо уряди держав Євросоюзу зможуть посилити центральні політичні інститути, розширення може пройти успішно; якщо ні — процес застопориться. Більше того, за наявності сильніших центральних структур ЄС зможе розпочати успішну розробку більш узгодженої політики загальноєвропейської безпеки та оборони. Але було б помилковим припускати, що європейці колись стануть надавати вiйськовій силі таке ж значення, як США.
