Минулої неділі на об’єднавчій конференції Житомирської крайової організації Української народної партії (цю назву, як відомо, перебрав на себе колишній Український Народний Рух) і частини регіональних осередків Демпартії обрано нового голову місцевих «народників». Відтепер їх очолює колишній народний депутат і колишній міністр охорони здоров’я 51-річний Юрій Спіженко. Представив його зібранню сам лідер УНП Юрій Костенко, спеціально приїхавши разом з ним із Києва. Наприкінці 80-х — початку 90-х років минулого століття Ю. Спіженко (взагалі виходець з Вінниччини) зробив стрімку кар’єру на Житомирщині, за лічені роки піднявшись по адміністративних сходах з посади головного лікаря Олевської Центральної районної лікарні спочатку до рівня начальника обласного управління охорони здоров’я, а потім і до міністра. Причому, за словами очевидців, він добре проявив себе в справі організації допомоги постраждалому від Чорнобильської катастрофи населенню. Місцеві медики добре запам’ятали методи його керівництва — за їхніми відгуками, це був стиль «залізної руки», характерними рисами якого були жорсткі вимоги виконання встановлених у медицині правил (тих же критеріїв застосування наркозу при операціях або способів абортів і багато іншого) і показників становища у галузі. Зворотною стороною такого стилю стало приховування лікарями справжнього становища. Після міністерства Ю.Спіженко очолював Державний комітет фармацевтичної промисловості, і цей факт важко не пов’язати з тим, що зараз він є акціонером близько 40 фармацевтичних компаній.
У 1994 і 1998 роках екс-міністр обирався до парламенту по мажоритарних округах у північних районах Житомирщини, що найбільше постраждали від аварії на ЧАЕС, і завжди вважався кандидатом влади. Одним із його депутатських хітів було «пробивання» автобусних маршрутів у віддалені села. Однак у 2002 році це не допомогло і він програв округ начальнику Головного контрольного управління Адміністрації Президента В. Савицькому. В парламенті Ю.Спіженко довгий час входив до фракції НДП і у симпатіях до опозиції чи до Руху не був помічений. Не відрізнявся він і стійкими ідейно-політичними переконаннями.
Що може означати його залучення на помітні посади до партії, що є відгалузком колись єдиного Руху? Тільки одне — відсутність як у того, первісного Руху, так і у тих, хто вважає себе його спадкоємцями, власного кадрового потенціалу, образно кажучи, кадрове «безриб’я». І в тому чи не найбільша драма сил, які прийнято називати національно-демократичними. Причому це стало зрозумілим ще на початку 90-х років. Наприклад, у Житомирі серед рухівців виявилось обмаль людей, здатних претендувати на серйозні посади хоча б на рівні міської влади, не кажучи вже про обласну. Приблизно теж саме спостерігалося в столиці. Недарма ж В’ячеслав Чорновіл незадовго до своєї загибелі запросив до партії головного дипломата України Геннадія Удовенка, який згодом і очолив її. Зараз НРУ великі, і, можливо, небезпідставні, надії покладає на Бориса Тарасюка. Але де ж вихованці самого Руху? Про це іноді згадується на публіці, у ЗМІ, але дуже глухо. Справі можна було б зарадити копіткою роботою з перспективною молоддю, висуванням її на помітні посади в партії, на чільні місця в списках кандидатів до парламенту — не можна сказати, що багато, проте такі люди в Русі були і є (в Житомирі теж). Але рухівська номенклатура, яка здебільшого наближалась до пенсійного віку або перетнула цей рубіж, нікого не хотіла пропускати вперед. Як це було і в номенклатурі Радянського Союзу. До речі, ще при житті Чорновола «День» писав про рухівську кадрову політику під заголовком: «Яку б партію не створювали — все одно виходить КПРС»... І можна впевнено стверджувати, що саме ця причина стала головною у відході від обох Рухів молодих і амбітних (про моральні якості помовчимо) Сергія Конєва і Дмитра Понамарчука. З Житомира до столиці в пошуках кращих перспектив теж подалися деякі активні члени Молодого Руху. (Святославу Васильчуку, який очолював житомирських рухівців з початку створення організації, а нині замінений на Ю.Спіженка, зараз 61 рік). Отже, в партії, яка претендувала на лідерство в політичному спектрі України (щоправда, короткий час), не знайшлося людей, які б сказали своїм сивим лідерам: «Панове, посуньтеся! Якщо ви переймаєтесь долею Руху і України, не тримайтеся за свої місця!» Колізії з утворенням УНР, коли Ю.Костенко забрав iз собою значну частину організації, не можна вважати такою спробою, оскільки в оточенні останнього теж люди не першої молодості. Тим часом деякі нові партійні структури, які змогли висунути сильних лідерів (вже наступного покоління), залучити серйозні фінанси, різко вийшли на помітні позиції в політиці.
У результаті обидва Рухи стали шукати прихистку під крилом Віктора Ющенка, нібито виступаючи його опорою. Що їх чекало, якби вони цього не зробили, уявити не важко. Тепер, судячи з усього, набирає обертів практика (вона застосовувалась і раніше) залучення до лав цих партій небідних людей, причому їхня ідейно-політична біографія часто не береться до уваги. Приклад з Ю.Спіженком з того ж ряду. Безумовно, в плані підсилення організаційного і фінансового потенціалу це має сенс — національна буржуазія вже усвідомлює свою вагу і свій політичний інтерес. Однак колізії з виходом із фракції «Наша Україна» ряду депутатів наочно показують вразливість подібних підходів. (У Житомирській області на минулих парламентських виборах в одному з округів «НУ» заявляла про підтримку Віктора Развадовського. В якій фракції вiн зараз, відомо). Аксіома — політичну структуру, крім менеджерських і матеріальних факторів, має зміцнювати (і це все ж головне) спільність поглядів на перспективи розвитку країни і способи реагування на виклики часу. І тут без ідейної визначеності і згуртованості в широкому розумінні цих слів, без стійкості членів організації не обійтись. Можна, зрозуміло, розраховувати (як на автора, то це межує з політичним інфантилізмом), що у процесі спільної політичної роботи люди будуть усвідомлювати власний вищий інтерес і змінювати алгоритм своєї суспільної поведінки. Але чи варто тоді ображатися на зради?
