ЗАМIСТЬ ПЕРЕДМОВИ
Вельмишановна пані Ларисо, я отримав у Львові (на пару з Іваничуком) нагороду Фундації Антоновичів за «професійний і принциповий аналіз літературного і політичного життя сучасної України» (тепер я нарешті знаю, як це називається). Оскільки частина моєї «слави», безумовно, належить газеті «День», де я мав приємність працювати, то пересилаю при цій нагоді свою «антоновичівську» промову, з надією, що якийсь фрагмент може вас зацікавити (повний текст друкуватиметься у часописі «Критика». Вони якраз видали мою нову книжку «Дві України: реальні межі, віртуальні війни).
Рiвно три тижнi тому, зазирнувши до своєї поштової скриньки в Інтернетi, я знайшов, безумовно, радiсне i, зiзнаюся, дещо несподiване повiдомлення про присудження менi премiї ім. Тетяни та Омеляна Антоновичiв. Це трапилося в Австралiї, з протилежного боку земної кулi, де люди (вiдносно нас) ходять догори ногами, де сонце котиться в протилежний бiк i де нечисленнi, привезенi iз заморських країв дерева (наприклад, яблунi або дуби, або плакучi верби) стоять без листя, бо їм, екзотам, видається (i, мабуть, слушно), що тепер там зима.
Електроннi листи з Австралiї в Україну доходять за лiченi секунди, лiтаки долiтають за двадцять iз гаком годин — гак залежить вiд того, чи ви летите через Вiдень, чи Франкфурт, чи Амстердам i чи шукають у вашому багажі українськi митники якоїсь для себе поживи, а чи вiдпускають iз Богом. Менi щастить — мене вiдпускають. І навiть звичайний лист — iз мiста Сідней у Новiй Пiвденнiй Валлiйщинi до селища мiського типу Баришiвка на Київщинi — доходить, ви не повiрите, усього лиш за тиждень (майже неушкоджений). А втiм, у цьому й не має бути нiчого дивного, бо навiть з мiстечка Самбiр на Львiвщинi, як я недавно довiдався, тепер ходить щотижня рейсовий мiкроавтобус аж до Неаполя, поглиблюючи тим самим нашу європейську інтеграцію.
Тим часом, пригадую, в одному з сиднейських музеїв я бачив листи перших поселенцiв: вони йшли з Ірландiї до Австралiї близько трьох мiсяцiв i приблизно так само — назад. Це мусили бути дуже ґрунтовні, виваженi, мудрi листи — майже як послання у вiчнiсть, закоркованi в пляшку i пущенi в океан. Ретельний пiврiчний звiт перед Господньою канцелярiєю. За шiсть мiсяцiв мiж посланням i вiдповiддю людина набиралася нового досвiду, мовчання конвертувалось у мудрiсть, або й навпаки — мудрiсть конвертувалася у мовчання, достоту як у царевича аутами, котрий, провiвши двадцять рокiв у лiсi, осягнув чотири священнi iстини й став Буддою. Я знаю цi iстини, але з однiєю, останньою, нiяк не даю собi ради.
Інакше кажучи, я йду не тим шляхом — волочуся по свiту, замiсть сидiти над озером, споглядаючи вiдбитки хмар у водi, i пишу якiсь тексти, замiсть мовчати, осягаючи четверту, найважчу iстину. Можливо, це всього лише шлях Великої Колiсницi, на противагу Малiй? — заспокоюю я себе. Але я знаю також, що шлях Великої Колiсницi може бути занадто широким, занадто швидким, занадто амбiтним. Коли вже не его пiдпорядковується покликанню, а покликання — захланному его.
Подорожуючи з мiста до мiста, переходячи з мови на мову, пересилаючи грошi, слова i думки через кiбернетичний простiр, людина стає певною функцiєю цього простору, цiєї своєї всюдисущостi й велемовностi. «Проблема з публiчними iнтелектуалами, — сказав один американський дотепник, — полягає в тому, що вони стають дедалi бiльше публiчними i дедалi менше — iнтелектуалами». Я б додав, що вони стають дедалi менше людьми i дедалi бiльше — суспiльними функцiями, виконавцями певних ролей, такими собi iменами-«брендами», вдалими iнвестицiями, проекцiями чужих уявлень про себе, чужих висловлювань та сподiвань.
Пообiдавши у Сиднеї, повечерявши у Куала-Лумпурi та поснiдавши у Вiднi, або давши протягом одного дня iнтерв’ю британському радiо, польському телебаченню i голландському ілюстрованому журналi, а тодi ще й увечерi переглянувши в Інтернетi завтрашнi номери вранiшнiх європейських газет, публiчний iнтелектуал, безумовно, має пiдстави вважати себе громадянином свiту, в якому його власна країна є маленькою, непомiтною i, зрештою, не надто важливою цяткою. Вiн має пiдстави, чи принаймнi спокусу дивитися на ту цятку, як i на цiлий свiт, iз якогось космiчного, чи, радше, кiбернетичного простору, де невпинно, в дусi новочасних лiберальних теорiй, переливаються потоки товарiв, послуг, iнформацiї, капiталiв i навiть (не зовсiм легально, але цiлком лiберально) — робочої сили. Вiн має спокусу чи принаймнi пiдставу дивитися так — особливо коли походить з країни, про яку дев’яносто вiдсоткiв землян нiчого не чули, а з-помiж тих, котрi чули, дев’яносто вiдсоткiв чули таке, що краще й не згадувати.
Якраз перед вiдльотом з Австралiї у бервудськiй радiостудiї я запiзнався з чорнявим молодиком, схожим чи то на араба, чи то на iндiйця. Вiн виявився тонгiйцем. Я нiколи не чув про такий народ i таку країну, хоч вважав себе непоганим знавцем географiї. Мiй спiврозмовник, проте, не збентежився: вiн пiдвiв мене до великого редакцiйного глобуса й радiсно тицьнув пальцем у голубий простiр мiж Меланезiєю й Полiнезiєю — десь на пiвдень вiд Фуджi й Самоа. Архiпелаг коралових острiвцiв, що постав iз вулканiчної лави. Зовсiм поруч, кiлометрiв сто на схiд, синiла Тонгiйська ущелина — Тонгiйський розлом — одне iз найглибших мiсць свiтового океану. І саме вздовж цього океанiчного провалля йшла Мiжнародна добова лiнiя — суто умовна географiчна межа, вiд якої земляни починають вiдлiк нового дня.
«Край свiту!» — вихопилось у мене.
«Та нi, — засмiявся тонгiєць. — Усього лиш чотири години лiтаком. П’ятсот доларiв туди й назад. (Мовби я збирався туди летiти!) Tonga Royal Airlines».
«Королiвськi авiалiнiї? — здивувався я. — Ви маєте короля?»
«Авжеж, — гордо сказав тонгiєць. — Ми єдина монархiя на всю Океанiю».
Його погляд випромiнював зверхнiсть правдивого монархiста щодо всiх отих недолугих республiканцiв.
«А в нас республiка, — скромно сказав я, обертаючи глобус. — Ось тут. Україна».
«Україна!.. — радiсно вигукнув тонгiєць. — Знаю! В нас усi Україну знають! Ваша компанiя будувала в нас морську електростанцiю — на припливних хвилях. Нiчого не зробили. Грошi взяли. Зникли».
«Нашого цвiту — по цiлому свiту», — погодився я.
«Sorry?» — перепитав тонгiєць.
Я не змiг перекласти...
«Шахраї бувають скрiзь», — сказав я примирливо.
«О, так! — полiтично коректно погодився тонгiєць. — Просто нас дуже мало. Всi одне одного знають. Дев’яносто тисяч. А вас?»
«П’ятдесят мiльйонiв».
«П’ятдесят мiльйонiв?!..»
Тонгiєць спiвчутливо похитав головою.
Зiзнаюся, в серединi дев’яностих, проживши два роки в Америцi й отримавши пропозицiю непоганої працi, а вiдтак i «зеленої картки», натуралiзацiї та iнших потойбiчних благ, я завагався. Я не погодився, але й не вiдмовився. Я обставив свою iмовiрну згоду рiзноманiтними вимогами та побажаннями — з пiдсвiдомою, може, надiєю, що вони для моїх працедавцiв виявляться неприйнятними, а може, я просто прагнув обставити власну капiтуляцiю якомога почеснiшими умовами. На щастя, моя мудра дружина сказала рiшуче «нi», i я щасливо повернувся на шлях, iз якого був ледве не збився через свою легковажнiсть, марнослав’я та схильнiсть до авантюрництва. І тепер, уявляючи собi, як я висиджую вiсiм годин в американському офiсi, займаючись нецiкавою менi, хоч i добре оплачуваною працею, я вiдчуваю приблизно той самий жах, що його вiдчував Набоков, уявляючи, як Гоголь цiле життя строчить свої малоросiйськi повiстi на малоросiйському нарiччi. Хоч, може, насправдi нiчого жахливого в цьому й не було б.
Інакше кажучи, я зовсiм не вважаю свiй шлях абсолютно правильним, анi, тим бiльше, — вартим наслiдування. Кожна людина має свiй шлях, який вiдчуває (або не вiдчуває) iнтуїтивно. Давнi греки вважали, що кожна людина має дослухатися свого «демона»; давнi китайцi вважали, що, слiдуючи своєму «дао», слiд повсякчас зважати на химерну взаємодiю-взаємоперетворення протилежних начал «iнь» та «янь»; Сковорода закликав знайти собi «сродне заняття» — i, мабуть, теж мав рацiю.
Я маю приятеля, котрий, як i я, закiнчив заочно Лiтiнститут, працюючи у той час нiчним сторожем. Вiн дуже добрий поет, прозаїк i чудова людина. Друзi вирiшили пiдшукати для нього краще мiсце — як-не-як, вища освiта! — i влаштували на радiо. Вiн сумлiнно почав виходити на роботу, але буквально щодня пiсля кiлькох годин працi втiкав до туалету й сидiв там майже годину, оготовтуючись вiд довколишнього маразму. Врештi вiн повернувся до свого звичного сторожування i працює там уже друге десятилiття. Вiн не подає своїх текстiв до друку, вважаючи, що це буде компромiсом щодо його покликання. «Розумiєш, — пояснює вiн, — якщо я друкуватимусь, я мимоволi думатиму, пишучи новi речi, як вони виглядатимуть у друцi. Я старатимуся подобатись».
Я розумiю його позицiю i безмiрно її поважаю. Хоч теж не вважаю її єдино правильною й гiдною загального наслiдування. Це його позицiя i його шлях. Схiднi мудрецi назвали б це шляхом Малої Колiсницi, я називаю це шляхом свiдомого аутсайдерства. Замолоду я випробував цей шлях, але нiчого доброго з цього не вийшло. Тобто усе те добре, що, може, й вийшло — вiршi та проза, якi писав, безтурботне богемне життя, спiлкування з блискучою мистецькою й довколамистецькою молоддю, котра, як i я, намагалася творити альтернативну до панiвного офiцiозу культуру; зрештою, вiдчуття внутрiшньої свободи серед брежнєвського маразму, — усе це не зрiвноважувало тiєї безневинної сльози, про яку писав Достоєвскiй i яку спричиняла, на жаль, моя легковажнiсть, моя холерична вдача, моє тогочасне ставлення до життя як великої гри, забави, гепенiнгу. В кожнiм разi, саме з тiєї доби я почуваю певне почуття провини перед кiлькома людьми, насамперед перед батьками, — на жаль, непоправної.
Кожен шлях потребує певної внутрiшньої дисциплiни, а також нагадування самому собi, що є й iншi шляхи, теж, може, слушнi й теж гiднi поваги. Без цього «мала колiсниця» ризикує загрузнути в баговиннi парохiалiзму i нетерпимостi, занудного догматизму та iнфантильної маячнi про українську пiч, українську хату й український велосипед. Натомiсть «велика колiсниця» повсякчас ризикує зiрватися в крижаний простiр постмодерного релятивiзму, в холодне сяйво цинiчного iнтелекту, що, наче зiрка над нашим глобальним селом, над нашим мак-свiтом, свiтить — але не грiє.
Рокiв вiсiм тому, вiдлiтаючи iз Нью-Йорка до Лос-Анджелеса, я отримав вiд Богдана Бойчука свiже число «Свiтовиду» i розгорнув його вже на борту лiтака, пропливаючи над неозорими просторами Америки. Число відкривалось есеєм Костя Москальця «Людина на крижинi», й вже на другiй сторiнцi були рядки:
«На цiй крижинi неможливо збудувати нi житла для себе, анi храму для Бога. Вона хистка, вона пливе i щохвилини зменшується, танучи. І той чоловiк, який стоїть на нiй, — також крижина, вiн також зменшується з кожною хвилиною, деформується, старiє, вiддаляється. Рiку можна перепливти човном, у naos-святинi. Але як можна зберегти себе вiд розчинення, коли ти — крижина, тобто породження рiки i її невiддiльна частка? На якому березi заховається крижина — i не розтане, коли повсюди вода, i чоловiк — також вода... вода, що тужить за своєю випадковою, довiльною формою, детермiнованою льодоходом?»
Читаючи цей есей на висотi десять тисяч метрiв i на вiддалi десять тисяч кiлометрiв вiд України, я пережив дивовижне вiдчуття, яке можна назвати осяянням, або катарсисом, або просто переживанням дуже багатьох речей вiдразу i водночас. Вiдтодi я часто беру цей текст у далекi подорожi, перечитуючи його над верхiвками гiр, над хмарами, над пустелями, над морями. І я знаю, що десь у цей самий час Москалець — цей «чернець чайної троянди», як його влучно назвала одна рецензентка, сидить у своєму селi пiд Бахмачем, запалює українську пiч, зiгрiває українську хату, ремонтує український велосипед, але також — читає пачку найновiших чужоземних книжок, якi я привiз йому напередоднi з Києва, гортає свiжий кракiвський «Znak» i ще свiжiшу «Критику».
Вiн мужньо долає свiй шлях, який, безумовно, складнiший вiд мого, вiдважнiший i послiдовнiший. А все ж я маю маленьку надiю, що ми йдемо з ним в одному напрямку.
Вiд п’ятнадцяти чи принаймнi сiмнадцяти рокiв — вiдколи я всерйоз пишу якiсь тексти — я не маю жодного сумнiву щодо свого покликання, себто — що я є людиною слова, пера, друкарської машинки, портативного комп’ютера. Водночас я й сьогоднi не маю цiлковитої певностi щодо сутi цього «покликання». Я нiколи не кажу незнайомим людям, що я письменник, — лише журналiст, i стараюсь не називати себе полiтологом чи культурологом — лише критиком та публiцистом. Власне, й у тих двох книжках, що отримали щонайпрестижнiшу i щонайпочеснiшу для мене нагороду Антоновичiв, як i в тiй третiй, котра щойно побачила свiт у видавництвi «Критика», ви легко знайдете на останнiй сторiнцi примiтку: «Науково-популярне видання». «Популярне» — не в тому сенсi, що призначене геть для всiх, для популосу, а в тому, що популяризує в дещо ширшому колi певнi науковi iдеї, так чи так опрацьованi в колi вужчому. Для цього я намагаюся говорити якомога зрозумiлiшою для кожної бiльш-менш освiченої людини мовою, послуговуватися якомога наочнiшими прикладами i якомога логiчнiшими та переконливiшими аргументами. Як колишнiй письменник, я стараюсь не бути нудним; як колишнiй випускник полiтехнiки з певним математичним вишколом, я стараюсь не бути розхристаним, кучерявим i патетичним. Суто академiчнi тексти менi найкраще пишуться iноземною мовою — польською чи, частiше, англiйською, де мiй словниковий запас обмежений, стилiстичнi можливостi теж i де я просто фiзично змушений будувати текст, як математичну задачу.
Водночас, попри цю усвiдомлену настанову на «популярнiсть», мушу зiзнатися, що нiколи у своєму життi не писав для «народу» — нi в широкому, суто технiчному значеннi «всього населення», нi у вужчому, символiчному значеннi його «кращої», «нацiонально свiдомої» та «репрезентативної» частини. Свої першi лiтературнi спроби, наскiльки пригадую, я робив, бо менi це було цiкаво, менi це подобалось. Потiм, трохи пiзнiше, я писав ще й тому, що це подобалось моїм друзям. Безумовно, це було марнославство. Але коло читачiв самвидаву було досить вузьким, i мене це, здається, цiлком влаштовувало. Моє марнославство було снобiстичним — воно втiшалося якiстю (можливо, уявною) i зневажало кiлькiсть (можливо, несправедливо). Та все ж принаймнi пiд одним оглядом самвидав був доброю школою: вiн змушував писати цiкаво. Нецiкавi тексти просто не витримували природного — щонайприроднiшого, як на мене, — рукописно-машинописного добору.
Згодом, зайнявшись лiтературною критикою, а потiм i полiтичною публiцистикою, я iстотно розширив свою аудиторiю — з кiлькох десяткiв або сотень читачiв до кiлькох тисяч або й десяткiв тисяч. Втiм, не знаю, чи таке розширення у 50 мiльйоннiйкраїнi можна вважати справдi iстотним. У кожнiм разi, я нiколи не вважав кiлькiснi параметри «популярностi» справдi важливими: для їх розширення зовсiм не конче писати якiсь книжки, досить помаячити кiлька хвилин на телеекранi у прайм-тайм. І, до речi, я переконаний, що публiчним iнтелектуалам аж нiяк не варто цуратися цього заняття — якщо вже вони наважилися стати публiчними.
Але, як бачите, я весь час ухиляюся вiд прямої вiдповiдi на головне запитання: для кого я пишу й для чого. Наскiльки пригадую, нашi класики теж задавалися цим питанням i теж ухилялися вiд прямої вiдповiдi. Можливо, вони її справдi не знали, а можливо, просто боялися сформулювати. Шевченко, котрий вигукував: «На дiдька бiсового трачу i час, i пера, i папiр?!» i котрий побивався, що з приводу його вiршiв «нiхто не гавкне, не лайне», здається, був першим, хто вiдчув катастрофiчну розрiдженiсть українського культурного, iнтелектуального, духовного, чи як там його ще назвати, простору. Сьогоднi ми називаємо цю розрiдженiсть дисфункцiональнiстю: українська культура, як проникливо написав кiльканадцять рокiв тому Іван Дзюба, не функцiонує як цiлiснiсть. Вона iснує як сума явищ, iнодi надзвичайно цiкавих, але не функцiонує як повноцiнна система, що мала б охоплювати рiзними своїми рiвнями, жанрами i субкультурами все населення i, вiдповiдно, пiдживлюватись вiд усiх цих рiвнiв, жанрiв i субкультур. Великою мiрою вона схожа на культуру дiаспори чи, коли хочете, нацiональної меншини — адже майже в усiх великих мiстах україномовнi українцi є меншиною, причому у своїй переважнiй бiльшостi — соцiально упослiдженою, маргiнальною.
Едгар По зауважив якось, що загальнонацiональне визнання поета визначається зовсiм не тим, що його всi читають i розумiють, а тим, що тих кiлька сот або тисяч людей, якi його справдi читають i розумiють, мають достатнiй авторитет серед решти населення, аби воно могло безоглядно покластись на їхню думку, повiрити їм на слово, що поет NN — генiй. У цьому вiдношеннi кожна культура iєрархiчна чи, коли хочете, сегментована. Але цiлiсна культура вiдрiзняється вiд нецiлiсної саме тим, що у нiй мiж сегментами, iєрархiями та мiкрорiвнями немає нездоланних перегородок. Кожен рiвень, сегмент, субкультура на рiзнi лади, видимо i невидимо, прямо й опосередковано взаємодiє з iншими, витворюючи певну тканину, певну мережу взаємозв’язкiв, взаємовпливiв, взаємопосилань. Саме таку динамiчну систему мав на увазi Т.С.Елiот, коли стверджував, що великий поет певним чином впливає на всiх носiїв тiєї самої мови, навiть тих, котрi нiколи його не читали i нiколи про нього не чули.
В Українi, як самi знаєте, коло активних носiїв української мови є досить обмежене: воно не охоплює величезних мас росiйськомовного мiського населення i, що ще гiрше, майже не охоплює так званих «елiт» — за винятком невеликого й маловпливового прошарку гуманiтарiїв та ще тоншого прошарку професiйних полiтикiв i бюрократiв переважно сiльського або захiдноукраїнського (тобто здебiльшого теж сiльського) походження. Майже всi нашi нацiональнi, чи, краще сказати, державнi, чи, ще точнiше, «мєстниє» авторитети — полiтичнi й бiзнесовi, податковi й полiцiйнi, кримiнальнi й спортивнi, одним словом, кримiнально-полiтично- бiзнесово-податково-полiцiйнi, — ставляться до української мови й культури у кращому разi байдуже, в гiршому — зневажливо або й вороже.
Тому я не довiряю авторам, котрi стверджують, буцiмто пишуть для «народу». Той «народ», для якого вони нiбито пишуть, треба насправдi ще витворити. У Францiї, Нiмеччинi та Італiї його витворила для себе державна бюрократiя. В Галичинi, за браком держави, творенням українцiв iз мiсцевих селян мусили зайнятися греко-католицькi священики та свiтська інтелігенція. Натомiсть у Надднiпрянщинi iмперськi бюрократи успiшно перетворили мiсцевих селян на «руських», а згодом «совєтських». Недавно далека родичка моєї дружини в селi на Київщинi, стара бабуся, пояснювала нам, що «раз ви живете в городi, то й з дiтьми маєте говорити по-городському; це ми собi тут говорим по-мєстному...». Ідентичнiсть, як бачите, визначається там не за модерними й доволi абстрактними, зрештою, уявленнями про нацiональнiсть, а за цiлком конкретною приналежнiстю до села або мiста, до селян або мiщан, — перед нами, по сутi, класичний приклад середньовiчної станової свiдомостi. І коли хтось вважає, що нашi селяни колись мали розвинену нацiональну свiдомiсть, а якiсь зловорожi сили (вiдомо, якi, зрештою) їх приспали i перетворили на «мєстних», то я як дослiдник саме цiєї проблематики мушу вас гiрко розчарувати: всi селяни iсторично завжди i скрiзь є «мєстними», себто «тутешнiми», за своєю самосвiдомiстю. Інша рiч, що зловорожi сили на наших теренах справдi приклалися до того, аби не допустити українську інтелігенцію («буржуазных националистов») до перетворення «тутешнiх» селян в «українцiв» (через освiту й просвiту), перетворюючи їх натомiсть — особливо в процесi урбанiзацiї — у «руського» або, згодом, «совєтського чєловєка».
Сьогоднi цi «зловорожi сили» перебувають у певнiй розгубленостi, оскiльки стара русифiкацiйна полiтика начебто офiцiйно закiнчилася, нова — українiзацiйна — натомiсть так i не почалася. Отже, нова «незалежницька» бюрократiя, що до великої мiри є старою совєтською, розривається, як менi здається, мiж двома несумiсними iмперативами: з одного боку, їй, безумовно, потрiбен власний народ, яким, вочевидь, мав би стати народ «український» (якщо уже «мєстна» держава так називається); але, з iншого боку, їй страшенно не хочеться, щоб покiрне населення, успадковане вiд СССР, спiльнота атомiзованих напiвфеодальних пiдданих, перетворилася на солiдарну модерну нацiю, свiдому своїх прав i свого власного суверенiтету. Звiдси, власне, шизофренiчна полiтика українських постсовєтських «елiт», їхня сумнозвiсна «багатовекторнiсть», їхня схильнiсть сидiти на двох стiльцях, бiгати мiж краплями i танцювати ленiнське танго за принципом «крок уперед — два кроки назад».
Безумовно, мої симпатiї на боцi тих, хто намагається витворити модерну українську нацiю, а не тих, хто намагається, за бiлоруським зразком, законсервувати тут домодерного гомо совєтiкуса як соцiальну й електоральну базу свого полiтичного, економiчного та культурного домiнування. Було б, однак, спрощенням стверджувати, що я пишу свої «полiтологiчнi» тексти саме для них, українських «нацiєтворцiв», котрим справдi симпатизую, але й котрих часто критикую — i за згадану iдеалiзацiю та мiфологiзацiю «народу», i за полiтичну яловiсть та непослiдовнiсть, i, зрештою, за недостатнє, як менi здається, усвiдомлення модернiзацiйної проблематики в їхньому українiзацiйному проектi.
За великим рахунком, я пишу для всiх, кому це цiкаво; звiсна рiч, що насамперед це мусить бути цiкаво менi самому. Навiть коли я берусь за «чужу», себто «замовлену» тему, я стараюся знайти в нiй цiкавий iнтелектуальний сюжет, незвичний ракурс, незвичайну аргументацію. Як правило, я не пишу про те, що видається менi очевидним; найцiкавiше пишуться (i, мабуть, читаються) тексти, у яких вiдповiдi на головнi запитання невiдомi заздалегiдь — автор знаходить їх разом iз читачем у процесi писання. У певному сенсi, я ставлюся до писання, як до розв’язування математичних задач: менi приємно похвалитися цiкавими розв’язками, але я радий також, коли хтось знаходить розв’язок цiкавiший, i вдячний, коли хтось вказує менi на допущену помилку. Звичайно, полiтичний аналiз, на вiдмiну вiд математики, має певний суспiльний, себто людський, себто моральний, аспект. Полiтичнi процеси не зводяться до абстрактних формул, а їхнє дослiдження — до гри чистого розуму. За кожною полiтичною перипетiєю стоять живi люди, долi, життя. Стоять незнані у математицi категорiї правди й брехнi, чесностi та шахрайства, справедливостi й несправедливостi, свободи i гнiту.
У цьому контекстi моя давня вiра, що треба писати насамперед для самого себе, для свого власного задоволення, може видатись дещо дивною. Але я в нiй i далi перебуваю. Я переконаний iндивiдуалiст i не люблю колективiстiв. Колективiсти, за моїми спостереженнями, погано працюють, постiйно пиячать, не мiняють шкарпеток, не чистять зубiв, зате при кожнiй нагодi люблять потеревенити про чоловiчу дружбу, слов’янську духовнiсть, українську самобутнiсть та вселюдське щастя. Я вважав i вважаю, що людина повинна дбати передусiм про себе, свою сiм’ю, свiй дiм. Лише перверсивна, збоченська совєтська свiдомiсть звикла протиставляти суспiльний iнтерес — приватному. Суспiльний iнтерес, тим часом, виростає з глибоко усвiдомленого приватного, особистого. Людина, що справдi любить себе, свою сiм’ю, свiй дiм, не полiнується замести подвiр’я, помити пiд’їзд, посадити на пiдвiконнi герань, повитирати у лiфтi совковi написи. Така людина добре працює, бо робить це для власного задоволення, для доброго i стабiльного заробiтку, а не для абстрактного суспiльного блага, котрим, як правило, користується аж нiяк не суспiльство, а цiлком конкретнi шахраї. Така людина хоче, щоб її дiти ходили безпечними чистими вулицями, її батьки отримували гiднi пенсiї, а її правителi не скидалися на зграю недорiкуватих бандюкiв iз поросячими очицями. Вона не рветься на барикади полягти за «народ» (якому цi барикади, зрештою, до одного мiсця), але вона й не лiнується вийти на демонстрацiю, щоб захистити власну гiднiсть i честь перед тими, хто про такi категорії не має навiть уявлення. Зрештою, ця людина, попри примарнiсть надiй на змiни, все ж iде з року в рiк на виборчi дiльницi, аби коли- небудь таки покiнчити з безконечною, як кошмарний сон, восьмидесятип’ятилiтньою «спадкоємнiстю» совково-бiльшовицької влади в Українi.
Я знаю, що це небагато i що справжнi герої та патрiоти здатнi на значно бiльше. Але давайте для початку зробимо хоча б це.
