Стаття Дмитра Фурмана в «Независимой газете» свідчить про існування того, що намагається приховати нинішній кремлівський режим, — про серйозну кризу влади, про зростання невдоволеності серед населення політичною пірамідою, збудованою Путіним та його командою. Ця стаття свідчить також про стурбованість прибічників режиму зростанням цієї невдоволеності та намагання створити теоретичне виправдання для продовження політики нинішнього режиму — виправдання, засноване на історичних аналогіях.
Головний висновок статті такий: нинішній стан Росії закономірний, бо був закладений ще 1991 року. Отже, виправдані і дії нинішньої влади. Найбільша небезпека для Росії — зайвий поспіх у переході до демократії та прихід до влади людей «із психологією, мораллю і кругозором демократів 1991 року», після чого повториться те, що сталося 1917 і 1991 років. Злегка завуальований висновок, до якого читача підштовхує автор: хай нинішня влада продовжує свій курс і свою тактику — вона, ця влада, тим або іншим чином усе одно побудує в Росії демократію.
Перш за все слід підмітити дуже спрощене тлумачення паном Фурманом подій 1917 і 1991 років.
Падіння самодержавства і прихід до влади більшовиків сталися не через те, що недалекоглядні люди недооцінили Миколу I і самодержавство в цілому, а внаслідок глибокої кризи всієї системи влади та всієї соціальної системи. Микола II як верховний управитель цієї системи повністю себе дискредитував і показав, що нездібний до необхідних реформ. Пригадаємо Криваву неділю, Распутіна, розгін Думи, смерть Столипіна і небажання продовжувати початі ним реформи... Слід зауважити, що і його брат Михайло, набагато розумніший, рішучіший і здібний, після зречення Миколи II відмовився від престолу, розуміючи, що самодержавство вже не врятувати, воно було приречене.
Революційне нетерпіння, яке так засуджує Д. Фурман, народилося і виросло в Росії до грандіозних розмірів саме внаслідок консервативно-охоронної політики самодержавства, що гальмувала з усіх сил істотні реформи в економіці, політиці та гуманітарній сфері. В усіх цих сферах протиріччя загострилися до межі. Навіть імперська Німеччина виглядала в порівнянні з Росією досить вільною країною. Російська влада повністю пригнічувала вільнодумність, перешкоджала розвитку ліберально-демократичних сил, заганяла в підпілля кожен рух, який пропонував більш-менш радикальні рішення проблем. Але переслідування та підпілля — це ідеальний інкубатор для радикалізму. У підпільників незаперечний авторитет має той, хто стоїть вище в ієрархії, тому підпілля сприяє виникненню вождизму.
Царизм же укріплював свою систему не найбільш здібними і чесними людьми, а найвідданішими, а це не одне й те саме. В результаті влада роз’їдалася корупцією. Останнім засобом боротьби з інакомисленням царизм вибрав війну, але вона лише ослабила його; і — як наслідок — у момент відкритого зіткнення самодержавство як система звалилася відразу, а радикали насамкінець захопили владу.
Звичайно ж, і те що сталося 1991 року, не є наслідком революційної нетерпимості, гідної засудження. Режим КПРС (хай хто його очолював — Горбачов чи хтось інший) виявився нездібним до швидких і рішучих реформ, за типом того, як це зробили, наприклад, комуністи в Китаї, розпустивши комуни і дозволивши приватну ініціативу. У СРСР у вісімдесяті роки знову загострилася продовольча і житлова проблеми, а житло і хороше харчування — це головні умови більш-менш гідного існування людини. Замість того, щоб зайнятися реформами, КПРС і в післясталінський час йшла шляхом, раніше безуспішно випробуваним царизмом: активно переслідувала вільнодумність і укріплювала систему управління не талановитими і чесними людьми, а тими, кого вважала лояльним. Замість реальних реформ суспільству запропонували спочатку продовольчу програму, а потім обіцянку «до такого-то» року кожній сім’ї дати власну квартиру. Будь-яка розсудлива людина бачила нереальність обіцянок, що роздавалися, і їм не вірила, а незграбні дії влади викликали побоювання перед ще більшими дурощами. Всім було зрозуміло: у КПРС немає реальної сили, здатної провести дієві реформи, здатної змінити суспільну систему, що довела за 70 років свою неефективність. Подальше погіршення економічного стану підтверджувало це. А КПРС, як і царизм, намагалася перемогти ворогів внутрішніх, окрім репресій також і шляхом посилення боротьби з ворогами зовнішніми. Посилювалися псевдопатріотична риторика та ідеологічне обдурення населення. Але зовнішня агресивність лише прискорила загибель неефективної системи.
Корупція та загальне загнивання виявилися настільки сильними, що в момент різкого загострення боротьби за владу 1991 року вся владна піраміда швидко розвалилася — майже так само, як і 1917 року. Владу в Москві захопили найрадикальніші борці проти старої системи в особі Єльцина та його оточення. Прихід радикала Єльцина до влади був неминучий, оскільки в КПРС будь-яка внутріпартійна дискусія щодо найважливіших проблем була виключена, а вся структура влади в КПРС та «радянській» державі виключала існування достатньої кількості управлінців найвищого рівня, які представляють погляди, відмінні від генеральної лінії. Єльцин був вимушений боротися з КПРС найрішучішим чином, спираючись на тих самих радикалів, яких засуджує Д. Фурман. Інших-то (не радикалів), які мають досвід державного управління, але готових до дієвих реформ, у Росії не було. КПРС сама попіклувалась про це.
В одному Д. Фурман правий. Поганий сценарій приходу нових радикалів — «демократів зразка 1991 року» — знову маячить на політичному горизонті Росії. Але винувате в цьому не «революційне нетерпіння» народу. Винен сам нинішній російський режим. Яким чином Д. Фурман зумів розгледіти паростки демократії у Росії, зрозуміти неможливо, оскільки конкретних прикладів він не наводить, окрім заяв, намірів та «ідеалу» президента Медведєва. Але заяви «вождів» або їхні оголошені ідеали — це дуже слабкий аргумент. Адже багато в чому саме завдяки своїм красивим заявам Гітлер до 1939 року сприймався багатьма в Західній Європі як досить цивілізований «успішний менеджер», і не випадково в нацистській Німеччині були проведені успішні — за відгуками світової преси — олімпійські ігри. А потім Гітлер визнав, що під прикриттям «ліберальних» розмов добре укріпив свої позиції, відкинув удавання і перейшов до справ.
Нинішній кремлівський режим нічому не навчився з історії і з точністю до ста відсотків повторює помилки царизму і КПРС.
Реальні реформи відсутні — натомість знову пропонуються рекламні кампанії за типом «продовольчої програми». Владна піраміда зміцнюється за рахунок «своїх» і лояльних, що неминуче веде до посилення корупції. Знищується організована помірна опозиція, а інакомислення заганяється в підпілля. Владна команда позбавляється від талановитих управлінців вищого рівня з сильним незалежним характером, які могли б стати суперниками в боротьбі за владу. За цих умов закономірне поступове ослаблення влади, а також визрівання і посилення радикалізму.
Невдоволеність стає мало контрольованою, оскільки ЗМІ перебувають під суворим контролем. Деякі вільності в пресі і на радіо не повинні нікого вводити в оману. Деякі тоталітарні режими знають періоди критичних вільностей. У СРСР цей період був після закінчення Другої світової війни, але дуже швидко закінчився. У маоїстському Китаї був період, коли пропагувалося гасло «Хай розцвітають сто квітів!», яке закликає до свободи висловлювання думок, що було викликане загостренням боротьби за владу. Цей період, проте, дуже швидко закінчився, а ті, чиї думки не сподобалися владній верхівці, були репресовані. Свобода думок, поблажливо дозволена владою для обраних, не є виявом демократичності влади. Як і будь-яка примха, вона може бути скасована будь-якої хвилини, якщо суспільство управляється не демократично.
Тож занепокоєність Д. Фурмана щодо можливого поганого сценарію для Росії абсолютно виправдана, але причини грядущих бід він шукає не в тому місці, де вони заховані.
Революції ставали в Росії механізмом повернення до авторитаризму саме через особливий консерватизм, особливу жорстокість російського авторитаризму, який не давав у своїх надрах зародитися, зміцнитися і дозріти паросткам демократії.
Якщо в Росії виникала дилема: реформи та демократизація з можливою втратою влади або переслідування та знищення опозиції, то влада завжди вибирала другий шлях. Проте все одно, врешті-решт, зазнавала поразки, бо не існує такої авторитарної (тоталітарної) системи, що гарантувала б стабільність системи і безпеку влади на довгий проміжок часу. Залякування діє лише в межах певного часу. І Піночет, і Чаушеску, і КПРС, і багато інших диктаторських режимів створювали прекрасно відрегульовані системи стеження і придушення інакомислення, але все неминуче розвалилося в результаті розвитку внутрішніх протиріч.
Нашій владі теж варто було б ретельніше вибирати свій курс і тактику. Біг навздогін за Росією, яка нібито «обігнала» нас, може завершитися трагічно і для України, і для нинішньої влади, якщо Президент Янукович почне наслідувати Путіна та його політичну систему. Що наш Президент, на жаль, судячи з деяких показників, і почав робити.
