«День» вже повідомляв, що напередодні пам’ятних днів трагедії Бабиного Яру в Києві відбулася презентація нового видання книжки Анатолія Кузнєцова «Бабин Яр». Її ініціатором виступив син відомого письменника — Олексій Кузнєцов. Сьогодні — роздуми про цю подію народного депутата Олександра Фельдмана.
Побачивши світ у скороченому варіанті в журналі «Юность» 1966 року, роман-документ став одночасно і бестселером, і великою літературною рідкістю. Часопис передавався з рук у руки, передруковувався на машинці або переписувався від руки. Кажуть, що знайти сьогодні в бібліотеках це число журналу практично неможливо. Чому ж через півстоліття після виходу роману інтерес до нього не згасає? Тому що все написане в цій книзі — правда. Правда, що зовсім не німці висадили у повітря Хрещатик, а зробили це радянські спецслужби. У донесенні айнзацгрупи С по СРСР №97 говориться про мінування Хрещатика працівниками НКВС, про страшні вибухи на центральних вулицях Києва і про великі пожежі, що тривають, про тонни вибухівки, які німці винесли з уцілілих будівель...
Розстріл єврейського населення — кульмінація твору. А. Кузнєцов — очевидець трагедії — жодного разу не говорить про кількість загиблих. І тому суперечка про те, скільки людей загинуло, триває і сьогодні. Першими жертвами нацистів стали підпільники і активісти міста, наступними були кілька циганських таборів. А з 22 вересня до початку жовтня в ярах на Сирці розстрілювали єврейське населення і членів єврейських сімей. У донесенні айнзацгрупи С № 101 зазначається дуже коротке повідомлення про те, що зондеркоманда 4А тільки 29 і 30 вересня 1941 року розстріляла в Києві 33 771єврея. І це тільки за два дні. А страти невинних жертв тривали близько двох тижнів. За підрахунками самих нацистів, що захопили Київ, у місті залишалося близько 150 000 євреїв. Розрахунки робилися за переписом, який підготували двірники, а київська управа склала загальні списки і передала їх до гестапо. Розстріл євреїв у Бабиному Яру став першим найбільшим актом насильства в історії Голокосту. Після того, як Київ став «чистим від євреїв», біля Бабиного Яру було побудовано Сирецький концтабір, де 778 днів вбивали військовополонених і мешканців Києва. Є свідчення, що до Яру щодня йшли душегубки з страченими з інших областей України.
Анатолій Кузнєцов описує три спроби знищити Бабин Яр. Чому це хотіли зробити німці — зрозуміло. Кати завжди бояться помсти і намагаються ліквідувати сліди своїх злочинів. Перша спроба знищити Бабин Яр була взимку 1941 р. Тоді з розпорядження київської управи яри на Сирці перетворювалися в міське звалище. Сюди звозилося сміття й битий камінь із розвалин Хрещатика. Влітку—восени 1943 р. нацисти організували спалення трупів у Бабиному Яру. В’язні Сирецького табору викопували фрагменти людських тіл і спалювали їх у печах, побудованих з каменів-надгробків Єврейського й Лукьянівського кладовищ. Операція «Бабин Яр» проходила під грифом «цілком таємно». Але навіщо Радянській владі треба було влаштовувати таємницю з подій в Бабиному Яру — інше питання. Уже в листопаді 1941 р. в газеті «Правда» була опублікована стаття П. Степаненка «Що відбувається у Києві». Завдяки цій публікації трагедія Бабиного Яру стала відомою всьому світу.
1946 р. в Радянському Союзі була розкручена антисемітська кампанія боротьби з «безрідними космополітами», а за нею заарештовані й страчені члени Єврейського Антифашистського комітету, убито С. Міхоелса. «Справа лікарів» мала б стати кульмінацією політичного театру І. Сталіна. За словами В. Гроссмана, кремлівський вождь вирвав з рук Гітлера меч Голокосту і спрямував його проти євреїв. Починаючи з 1946 р. у вересневі дні в річницю розстрілу до Бабиного Яру постійно йшли люди. Кілька яскраво-червоних гвоздик, кинутих до яру, вважалося викликом сталінській системі. Усі учасники несанкціонованої ходи до Бабиного Яру заарештовувалися «за порушення громадського порядку», а сталінський суд, «найгуманніший» суд у світі, давав їм по п’ятнадцять діб ув’язнення.
За часів батька першої перебудови Микити Хрущова в яри закачали технічну воду з київських підприємств, щоб назавжди втопити пам’ять про київську трагедію. Але 13 березня 1961 р. десятиметровий грязьовий потік обрушився на мешканців Куренівки і став найбільшою екологічною катастрофою в історії Києва. Тисячі людей було живцем поховано під землею, але правда про куренівський апокаліпсис була розсекречена тільки під час перебудови.
Тільки в період горбачовських реформ стали з’являтися окремі публікації про те, що НКВС також знищувало своїх політичних супротивників у Бабиному Яру.
Порівняно з журнальною версією в романі з’явився новий розділ — це розповідь про Голодомор в Україні 1932—1933 рр. Голодомор — це український Голокост. Це також наша загальна пам’ять і біль.
Під час презентації книги мало місце гостре обговорення чисто літературного боку роману-документу. Мовляв, Кузнєцов відійшов від традиційного стилю літератора-інтерпретатора і виступає тільки мовчазним свідком того, що відбувається. Але, напевно, у цьому й сила твору. Автор нікому не нав’язує своїх думок. Він лише примушує людейдумати про минуле і замислюватися про майбутнє. У цьому плані, звичайно, дуже сильний епілог книги.
«А що завтра? — запитує нас автор. — Які нові яри, майданеки, хиросими і ГУЛАГи, в яких місцях і яких нових формах приховані ще в небутті в очікуванні свого часу?» Якщо розкрити ці лапки автора, то зловісно вписуються в цей ряд Нагірний Карабах, Придністров’я, Сребреніца, Цхінвалі, Грозний, Беслан, лондонське метро, залиті кров’ю автобусні стоянки Єрусалима. Дійсно, а що буде завтра?..
