Бiля підніжжя Тараса

Мій Боже милий, як то мало
Святих людей на світі стало.
Один на другого кують
Кайдани в серці.
А словами, Медоточивими устами
Цілуються і часу ждуть...

Призначена на день народження Тараса Григоровича масова акція протесту повинна була показати: лідерам опозиції — наскільки вдасться на практиці те, про що теоретично домовились тиждень тому на своєму з’їзді; керівникам держави — наскільки масштабним є протест і яким чином опозиція узгоджує свої дії; спостерігачам — як розгортається декларований процес об’єднання таких різнорідних політичних сил та їх провідників.

Важливим було і те, чия концепція домінуватиме — Ющенка, який пропонував зосередитись на спокійному вшануванні пам’яті національного генія, чи «трійки», яка наполягала на протестному характері акції.

Ще більш значущою бачилась парадигма ставлення сценаристів акції до Шевченка — чи постане він як самоціль, чи буде приводом...

ТОЧКИ КОНСОЛІДАЦІЇ

Різні загони опозиції формували свої колони у різних місцях Києва. З погляду організаційно-політичного — це, можливо, і логічно, але з політико-психологічного — проблемно.

Функціональна дистанція між точками зборів є ознакою немалої психологічної дистанції між «стиковочними вузлами» різних політичних сил. Просторова віддаленість символізує реально існуючу неблизкість, а це в свою чергу перешкоджає розвиткові почуття приязні як першого емоційного механізму єднання.

ТОЧКА ТАРАСА

Я прийшов до пам’ятника Кобзарю близько десятої ранку. Було холодно і майже безлюдно. Бiля підніжжя пам’ятника стояли корзини квітів — від керівників держави та міста. Вони були абсолютно однаковими, з трафаретними стрічками та написами. Видно було, що замовлялись в одному місці і зроблені як під копірку. Від цього віяло байдужістю і бездушністю.

У подібних випадках (а їх немало) дивуєшся — як багато у апаратах влади «спеціалістів» з негативних іміджевих ефектів і як «успішно» вони працюють, регулярно проколюючись на дрібницях.

Покладення квітів вкотре пройшло як ритуал, полишений змісту, до того ж рано-вранці, поспіхом, без урочистостей.

Влада мовчазно визнала, що психологічна ініціатива у цей день належить опозиції, і це була перша перемога протестуючих у заочному двобої.

Влада може бути легітимною у правовому сенсі, але якщо втрачатиме психологічну легітимність, то це закінчиться відмовою у довірі з боку громадян: прірву безвір’я не подолати ніякими адміністративно-силовими, чи, скажімо, правовими методами.

Якщо один скаже «не вірю!» — це точка зору. Якщо подібне відчують мільйони — це загроза державно-політичних потрясінь.

Тому повага і довіра до влади — це базовий фактор національної безпеки країни.

І не придумано ніякого іншого засобу цей фактор зміцнювати, як формувати владну еліту із моральних та симпатичних людей. або з людей, що, принаймні, зуміли презентувати себе суспільству як таких.

Кому це сьогодні вдається краще — владі чи опозиції?

«Точка Тараса» в цей день показала — опозиції, хоча «незлих тихих» слів із її вуст майже не звучало.

ЧИ Є КОБЗАРЮ МІСЦЕ БІЛЯ КОБЗАРЯ?

Через годину розпочався мітинг. Перед цим прапороносець- оптовик почав роздавати присутнім знамена, транспаранти, гасла — за рівнем бездумного формалізму це був акт, адекватний кошикам-«двійнятам».

Головувала на мітингу «Просвіта», виступили М.Жулинський, П.Мовчан, Г.Булах... Читала вірші Ніла Крюкова.

Невелика купка слухачів переминалася з ноги на ногу. Холодно та й відчувалося — чекають чогось іншого. Промови закінчились, а очікуваних дійових осіб не було. Зависла пауза. Заметушились організатори. Вихід знайшли у тому, що оголосили «музичну паузу» (майже за Якубовичем), потім почали закликати до слова будь-кого з присутніх. Такі знайшлися, говорили щиро, але збивалися, вибачалися... Знову пауза. Знову музика, знову Крюкова... Що називається, відчайдушно «заповнювали паузу». А головні герої все не йшли.

Окремо від усіх, на віддаленій лавці кобзар (як виявилося, полтавський) щемно співав старовинних козацьких пісень. Його глушили — промовці, музика з підсилювачів, на нього не звертали уваги.

А він, можливо, тут був найбільш щирим, народним, шевченківським. Він не «виступав» — він просто співав. Похиливши голову, рвучи душу, не звертаючи уваги ні на що і ні на кого. В очах стояли сльози.

Кращого символу України Шевченкової важко було б і придумати. Гіршого до нього ставлення «шевченколюбів» професійних — також. Вони звично акторствували та ораторствували. Він плакав за нездійсненим, за тією ж Україною, за якою плакав його брат Кобзар. Чому такі люди і такі серця сьогодні на периферії суспільної уваги?

«ЗАЛІЗНИЙ ПОТІК» І ДИФУЗНА ГРУПА

Нарешті через зо двi години ганебного для Тарасової пам’яті за стилем «відбування номера» організатори цього провального дійства полегшено зітхнули — до них на виручку підійшли колони опозиції.

У лічені хвилини простір навколо і перед пам’ятником вщерть заповнився. Причому якщо Володимирською підійшов «залізний потік» організованих колон, то площу навколо пам’ятника заповнили неорганізовані «ініціативники».

Що об’єднувало і чим відрізнялися ці дві частини аудиторії?

У колонах зібралися партійно- політичні загони, об’єднані (кожен з них — власними) спільними поглядами, завданнями, загальною для всіх дисципліною, у тому числі і ідеологічною («Кто там шагает правой?»).

У кожної колони було сформовано у тій чи іншій мірі почуття «ми», яке психологічно інтегрує спільноту і посилює почуття єдності. Правда, у кожної колони було своє «ми». Коли комуніст сказав своєму однопартійцю з таким же значком на лацкані «Дивись, соціалісти стають поряд з нашими», то підсвідомо цим проявив, що при всій політико-ідеологічній близькості соціалісти для нього — «вони». Ще більші «вони», природньо, для нього «БЮТ», «Наша Україна», особливо її радикальне крило (і — взаємно).

Психологічна дистанція між «ми» і «вони» — це шлях, який можна пройти тільки у процесі сумісної діяльності по досягненню єдиної для всіх мети, поступово приймаючи «їх» до «нас», налагоджуючи психологічні зв’язки.

Сукупність же неорганізованих одинаків, які заповнили площу, створили так звану дифузну групу. Вона являє собою випадкове об’єднання індивідуумів, які зібралися короткотерміново, не мають усталених міжособистісних зв’язків та єдиного інтересу. Інтереси у них були саме не єдині, а схожі — побачити і послухати. Вони нічого (на відміну від колон) не демонстрували, не скандували, у руках не тримали, навіть інколи не аплодували.

І якщо учасників колон об’єднувало почуття ліктя (поряд — соратник), то учасників натовпу — почуття тісноти (поряд незнайомець, який обмежує мій персональний простір).

Відповідно, кожна з цих частин аудиторії сприймала все, що відбувалося, в залежності від своєї соціально психологічної сутності, структури та стану, своїх потреб, інтересів та бажань — всього того, що їх привело сюди.

СИГНАЛ ЧИ ПРОБА?

У психофізичному експерименті існує поняття «сигнальна проба». Це інтервал спостереження між попереджувальним сигналом та подразником, який пред’являється піддослідному і на який він за умовами експерименту зобов’язаний реагувати.

Ситуація 9 березня чимось нагадувала цю пробу.

Попереджувальний сигнал у цьому році був даний з’їздом опозиції 2 березня. Через тиждень 9-го «протестанти» пред’явили подразник — всеукраїнську акцію.

Як же реагувала влада, що, нагадаю, «за умовами експерименту» зобов’язана була реагувати?

За попередніми даними, у 127 населених пунктах України пройшло 146 акцій. Одні їх називали акціями пам’яті Шевченка, інші — акціями протесту.

Як пожартував колись Г.Горін: «Сначала планировались торжества, потом — аресты, затем решили совместить».

Арештів, слава Богу, начебто не було, серйозних правопорушень також. Значить, влада зреагувала «на подразник» правильно?

Враховуючи, що на шляху колон (навіть якщо вони порушували судову заборону) ніхто не ставав і мітинги не розганяв — правильно. Але це правильність оперативна. А ось дати стратегічно правильну «реакцію», до того ж зрозумілу і підтриману народом — оце вже суперзавдання для влади. Чи впорається?

А ми не будемо забувати, що саме шляхом проб і помилок багато хто досягав мети.

І не тільки у психофізичних експериментах.

«СМУТНІЇ ПАСТИРI», АБО ПРЕЗИДІЯ БІЛЯ НІГ

У момент підходу голови колони хтось із організаторів крикнув журналістам, що буквально обліпили пам’ятник у надії крупно відзняти та чітко записати виступи ватажків опозиції: «Спускайтеся вниз, тут буде місце для президії».

Президія в ногах Тараса — це щось гоголівське. Чи булгаковське. Словом — фантасмагорія, але надзвичайно символічна.

Натовп навколо пам’ятника був настільки щільним, що до «президії» доводилося буквально продиратися. Не всім це вдалося. Деяких витягли туди за руки, хоч і без гудзиків. Що поробиш — для майбутнього історичного фото треба чимось жертвувати. Заклацали десятки затворів (на щастя, тільки фотоапаратних). Спалахи. Посмішки. Осанки.

Серед цієї «президії» хіба що Левко Лук’яненко мав повне моральне право стояти біля Тараса. Інші ж, як не крути, — «того ж батька такі ж діти...». Хто кував, хто молотив, хто жав, — і все це поряд, а інколи і з рук того, кого сьогодні так гучно проклинають.

Якби деяким комсомольським ватажкам, які ловили нас кожного 9 березня у цьому ж місці два- три десятиліття тому, сказати тоді, що настане час і вони саме у цей день будуть рука в руку з націоналістами (о жах!) покладати квіти і декламувати — вони б, їй-Богу, запроторили нас до психлікарні.

Але такий час настав. І їх чергова самопрезентація «у білих одежах» відбулася. Тільки цього разу їх словесний «коктейль Молотова» був щедро долитий «інгредієнтом Тараса». І цитували, і читали, і все виходило, що Кобзар — проти нинішньої влади.

А він насправді не «проти режиму Кучми», не «проти царату» (як це подавали за радянських часів), а проти будь-якого гноблення, двоєдушності, лукавства, за справжню, а не політизовану любов до України та її люду.

Немає сумнівів, що, якщо цій опозиції судиться колись стати владою, то у Тараса вистачить ще гарячих слів, щоб охарактеризувати і її режим. Тільки цитуватиме Кобзаря вже опозиція наступного покоління.

Здоровому суспільству корисна сильна опозиція — політично відповідальна. чесна. Яка могла б з чистою совістю сказати: «У нас нема зерна неправди за собою». Чи може це сказати у Шевченкові дні наша опозиція? А влада?