Російсько-українські відносини нестримно скотилися до рівня, коли часи Віктора Ющенка слушно згадати добрим словом. Тоді, з одного боку, була концептуальна стрункість.
Третій президент України глибоко й щиро вірив у те, що майбутнє довіреної йому країни тим світліше, чим далі й швидше вона зуміє відірватися від Росії.
З другого — панував неймовірний адміністративний хаос. Він дозволяв Москві, по-перше, бути впевненою, що нічого із запланованого в Ющенка не вийде, а по-друге, давав можливість вигідно вклинюватися в дірки української державної машини, одним з плодів чого й стали горезвісні газові контракти, за які тепер судять Юлію Тимошенко.
Зараз усе навпаки. Концептуальна плутанина, оскільки звичні уявлення про проросійський і антиросійський (відповідно, проєвропейський) вектори української адміністрації якось химерно переплелися, так, що вже незрозуміло, яка ниточка куди веде. Зате адміністративно все монолітно: влада, за якою стоять інтереси енергетичних і промислових магнатів, стіною стала за перегляд газових відносин з Росією.
Як і в будь-якому такому конфлікті, починається гра в гледілки: хто перший моргне. Ставки в таких випадках належить постійно підносити. І ось уже Україна розчерком пера розформовує за європейськими лекалами «Нафтогаз», наполягаючи, що на нову компанію зобов’язання не поширюються, оголошує, що найближчими роками почне розробку сланців і вчетверо скоротить закупівлі газу, а також збирається подавати до міжнародного арбітражу. Росія, зі свого боку, звинувачує партнера в утриманстві, а з приводу зниження ціни говорить уже не про одну на вибір, а про дві умови одразу — і Митний союз, і об’єднання компаній.
На технологічному запуску «Північного потоку» Володимир Путін публічно виголошує те, про що всі знали, але вважали за краще офіційно не заявляти: проект має позбавити постачальників і споживачів капризних транзитерів, Україна втратила монопольний статус. З Києва відповідають: на обсягах перекачування через українську газотранспортну систему нова труба практично не позначиться. Цікаво, що обидві сторони мають рацію. Дійсно, альтернативою Україні «Північний потік» не стане. Але монопольний статус і справді скасовано, а це психологічно вельми суттєво.
Нарешті, зазіхнули на святе — торішні Харківські угоди. Київ, коли їх підписував і погоджувався на стодоларову газову знижку в обмін на оренду Севастополя, чомусь не заявляв, що самі початкові контракти фальшиві. Тобто тоді їх визнавали відправною точкою, а тепер ні. Москва ж вустами прем’єр-міністра раптово заявила, що ті сто доларів — це просто добродійна субсидія, Чорноморський флот начебто зовсім ні до чого, а дарунок можна й назад забрати. Тобто вся елегантна схема минулого року, яка, як здавалося, дозволяла витончено позбавитися двох гострих проблем, що загрожували загальноєвропейськими кризами, — базування флоту та неплатежів за газ — розвалюється, й ситуація повертається до безвиході останнього ющенківського періоду.
Війна нервів — справа у відносинах між пострадянськими країнами звичайна. У ній обов’язково настає розв’язка. Щоправда, треті країни, які не беруть участі в азартній грі, переживають з кожним разом дедалі менше радості від спостереження за нею. І в нинішньому раунді, результат якого є непередбачуваним, найцікавішою є позиція Німеччини — головного споживача російського газу й головної європейської держави, традиційно повернутої на схід.
Берліну зараз, без сумніву, не до російсько-українських газових розборок. Уряд Ангели Меркель постійно балансує на межі кризи: до теми порятунку зони євро, яка не викликає у виборців жодного апетиту, додалася історія з війною в Лівії. Її, на загальну думку, Німеччина програла, а відносини з Францією з цього приводу мало не почали руйнуватися. Поразки ліберально-консервативної коаліції на земельних виборах стали нормою, партнери з партії Вільних демократів ризикують просто не пройти до бундестагу на наступному федеральному голосуванні. Одним з проявів слабкості кабінету стало весняне рішення про відмову від ядерної енергетики, що означало розворот позиції на 180 градусів (консерватори завжди обстоювали цей вид енергії на противагу «зеленим» і соціал-демократам, але виявилися не в змозі протистояти тиску після Фукусіми). Коментатори одразу говорили про те, що це рішення означатиме зміцнення позицій російського газу. Можна собі уявити, наскільки в такій ситуації федеральний уряд обрадує ще й нова газова війна на сході.
Київ веде хитру гру. Відмова від контрактних зобов’язань унаслідок скасування компанії-оператора однозначно покладає відповідальність за можливі збої на Україну. Але ліквідація проводиться під гаслом європейської лібералізації енергоринків, відповідно до якої виробничі й транспортні активи мають бути розведені. Це виконання газового меморандуму ЄС — Україна, підписаного, хоч як це парадоксально, 2009 року тією ж нині судимою Юлією Тимошенко. Отже, Київ з піною біля рота доводитиме, що все відповідає раніше досягнутим домовленостям з Євросоюзом, тож Україна ні в чому не винна.
Утім, є й іще один нюанс. За директивою про лібералізацію, за виконання якої Київ зараз раптом узявся, стоїть Європейська комісія, тобто наднаціональний орган Євросоюзу, що переживає зараз дуже непрості часи й тому є вельми слабким. А одержувачі газу, які потенційно можуть постраждати, — це національні уряди, що погоджуються на єдину політику в енергетичній сфері з великим скрипом. У ЄС же явно настав час держав, майже кожна з яких починає виходити з власних інтересів, не озираючись на колективні.
Ніщо в Європі зараз не обумовлено, й будь-яка криза здатна змінити напрямок розвитку. Німеччина перебуває в стратегічній розгубленості, що стосується її місця в Європі та відносин з провідними неєвропейськими країнами, зокрема Росією.
Газовий конфлікт з Україною, якщо до нього все-таки дійде, стане важливою віхою для російсько-німецьких відносин. Простіше кажучи, дуже багато залежатиме від того, на чий бік і наскільки рішуче стане Берлін.
Ставки взагалі дуже високі. Одночасно відбуваються криза європейської інтеграції, наполегливі кроки Росії з метою різко просунути свій проект Митного союзу та спроба України одним ударом розрубати вузол енергетичної залежності в несприятливій для цього ситуації невизначеності. Одного, щоправда, Київ добився: він знову в центрі уваги, хоча ще кілька місяців тому здавалося, що Україна більше нікому не цікава.
