Поки Україну стрясали конфлікти навколо політичної реформи, здетонувала продовольча криза — різко поповзли вгору ціни на зернові продукти. Незважаючи на те, що фахівці й експерти давно прогнозували низький урожай — реакція ринку була несподіваною як для громадян, заспокоєних останніми роками економічного підйому і цінової стабільності, так і для самого уряду — зайнятого різними глобальними проектами, в тому числі політичними.
Останні роки давали ґрунт для оптимізму — зростання виробництва. Повільна, але поступальна структурна перебудова економіки… Здавалося, все йде само собою, і нинішній уряд націлювався навіть на соціальні реформи — перехідний етап реформування подолано і якісно міняти стратегію не обов’язково — такі, якщо не твердження, то переконання сформувалися в урядових та інших правлячих колах.
Якщо політичне життя давало постійні тріщини і конфлікти, проблеми виникали і у внутрішньополітичному, і в зовнішньополітичному контурі, то стан економіки постійно випереджав найоптимістичніші прогнози як вітчизняних, так і міжнародних спостерігачів. Тому продовольча криза була як «грім серед ясного неба»… Звичайно, можна шукати причини і робити точну експертизу ситуації у самому АПК, яка, як кажуть, давно і безнадійно «назріла». Але в цьому випадку є важливим і інший ракурс проблеми, а саме, політичний. Оскільки, так чи інакше, причини таких криз лежать не тільки і навіть не стільки в тонкощах економічного регулювання. Хай з автором не погодяться економісти. Головна проблема — все-таки політична. Її суть в тому, що принципи формування політики в Україні, як і раніше, залишаються недореформованими. Діюча система державного управління є надто інерційною і неефективною, а головне — націленою на реалізацію вузького спектра інтересів. А державна політика так і не набула стратегічної якості.
Спробу ввести нові процедури формування коаліційного уряду, яка була зроблена з призначення нинішнього прем’єра В. Януковича і нинішнього Кабінету, — значна частина нинішнього політикуму сприймає як щось формальне. Що не зовсім так. Експерименти з формуванням більшості і створенням на її основі політичного Кабінету, що закріпили і документально (Договір про спільні дії і солідарну відповідальність) — передбачали крок до зміни формату політики: від її створення (оформлення політичного курсу) до проведення і системи відповідальності. Саме така зміна була потрібною для того, щоб якість політики відповідала новим соціальним вимогам. У тому числі вимогам реформування відносин в сфері АПК. Проте таких змін не сталося. Чому?
Із самого початку було порушено логіку процесу. Як створювався нинішній уряд? Навряд чи можна вважати нинішню більшість коаліцією по-суті — оскільки склалася вона не в результаті, а швидше, всупереч результатам виборів. Партійно-політична складова знов була вторинною в процесі створення більшості та коаліційного уряду, в той час як вона має бути основною. Більшість «склеїлася» з кількох партійних фракцій і була доповнена групами позапартійних мажоритарників, що в принципі не дозволяє їй бути стійкою, і, передусім, у сенсі єдності політичної стратегії. На цих засадах і було побудовано за квотною системою коаліційний уряд В. Януковича. Для зміцнення зв’язків між більшістю і урядом було підписано навіть Договір. Але… у своїй основі ні більшість, ні її Кабінет не мають головного — політичного (а не персонального) мандата довіри виборців, оскільки вони були сформовані на інших засадах міжперсональних домовленостей і неформальних процедур.
У результаті такий формат Кабінету виявляється надто нестійким перед різного роду ризиками. Діапазон його можливостей виявляється надто вузьким саме внаслідок політичної аморфності та хиткості коаліції. У підсумку, реакція на ситуацію, що запропонував прем’єр — вимушені вимоги відставки «винних» (ряду членів уряду і кількох губернаторів), не тільки ситуативна, але і політично надто небезпечна для перспектив нинішнього Кабінету. Ігнорування інституційної логіки політичного процесу не може не позначитися на політичній практиці роботи уряду, не дозволяючи їй перейти від алгоритму реагування до більш високого і потрібного рівня рішення — формуванню реально нової державної політики в АПК. Йдеться про зміну державного менеджменту в сфері АПК (кредитування, боргова, податкова політика тощо) і загалом, про впорядкування системи земельних відносин. Для того, щоб знизити ризики виникнення можливих криз, також потрібно відмовитися від тіньових методів роботи з аграрним лобі, в інтересах десятка найбільших власників на шкоду мільйонам дрібних. Потрібна нова система взаємовідносин по осі держава — аграрний бізнес — фермери — селяни. А це вимагає і нового мислення, і нових державних менеджерів.
Проте поточна політична ситуація для уряду В. Януковича більш проблематична, оскільки нинішня модель більшості надає прем’єру для адекватних дій надто вузькі можливості. Оскільки в основі коаліції лежить союз трьох найбільших політико-бізнесових груп і кількох більш дрібних, абсолютно очевидно, що між ними існують суперечності і неузгодженість, зумовлені відмінностями в економічних інтересах і перевагах. Будь-яка спроба позначити сферу політичної відповідальності як у відносинах більшості і уряду, так і у відносинах усередині урядової команди стикається з розпадом хиткої коаліції і відставкою уряду. А це небезпечно для діючої пропрезидентської команди загалом — політичних ресурсів для нової коаліції немає. Вихід із кризової ситуації вимагає пошуку відповідальних не тільки в значенні — винних, але і пошуку тих, хто готовий взяти на себе функції антикризових менеджерів. Проте з’ясовується, як тільки виникає потреба продемонструвати єдність — її і не знаходять. Ані більшість, ані урядова команда не виглядають консолідованими. Навпаки — більшість хитається.
Відомо, чому — починає діяти чинник президентських виборів-2004. У більшості є кілька (а не єдиний) потенційних кандидатів у президенти, і серед них сам прем’єр В. Янукович. Звідси і розбіжність інтересів — більшість готова розколотися за надання переваг потенційним кандидатам. У підсумку єдиної антикризової стратегії не виходить.
Багато в чому каральна, а не «креативна» (створення державних рішень) політика В. Януковича в ситуації, що склалася в АПК, пояснюється позиціонуванням прем’єра як основного кандидата в президенти. Прем’єрська посада напевно має більше переваг для старту, ніж будь-яка інша, але як свідчить нинішній продовольчий урок — вона і найбільш ризикова. Оскільки продовольча криза може «втопити» потенційний статус єдиного кандидата у президенти. Якщо цього ще не сталося, то тільки тому, що до статусу єдиного не дотягує жодний з його потенційних суперників. Прагнення нинішнього прем’єра врятувати своє становище зумовлює те, що йому потрібно вибирати — або грати на більшість і на єдність осі «коаліція — Кабінет» і посилювати свої прем’єрські можливості в перспективі 2004 року, або орієнтуватися на виборців і самостійну гру і демонструвати силу і твердість. Судячи з обраної тактики, В. Янукович приміряє на себе другий варіант. Прем’єр запропонував визначитися з відповідальністю за ситуацію членам Кабінету Н. Рижуку і В. Хорошковському та губернаторам. Що передбачає відставку, але з одним «але»: відставка в компетенції Президента. Проте такий вибір — це удар по членах урядової команди, тієї команди, на яку і спирається нинішній прем’єр. Чи піде Президент на порушення статус-кво діючої урядової коаліції і коаліції більшості в інтересах В. Януковича — залежить від міри довіри до прем’єра і від того, чи може Л. Кучма вже вказати на ім’я єдиного кандидата.
