«Мой Tелемак,
Tроянская война
окончена. Кто победил — не помню.
Должно быть, греки: столько мертвецов
вне дома бросить могут только греки...»
Йосип БРОДСЬКИЙ, «Одиссей Телемаку», 1972 р.
70 років тому, 19 листопада 1942 року, Червона армія під Сталінградом завдала удару, який повинен був відвернути увагу ставки Гітлера від основного жуковского наступу — чергового етапу сумнозвісного Ржевского побоїща. А 23 листопада коло оточення навколо німецьких військ замкнулось. Символічно, що зараз за наказом Путіна № 1305 підготовка до ювілею перемоги під Сталінградом у РФ проходить у небачених масштабах. Напевно, аби відволікти інтерес мирних жителів від безладів на Тріумфальній, Болотній та інших площах.
Тоді несподіваний успіх у Волго-Донському степу став поворотним моментом у війні між сталінщиною і націонал-соціалізмом. З робіт, що порівнюють ці два явища, опублікована в середині 2010 року монографія американського полонофіла Тімоті Снайдера «Криваві землі. Європа між Гітлером і Сталіним» виділяється за багатьма критеріями (укр. переклад: Тимоті Снайдер. Криваві землі. / Пер. з англ. П.Грицака і М.Климчука. — Київ: Грані-Т, 2011). Використана література і документи десятьома мовами. Книга сфокусована на найстрашніших проявах режимів — терорі і війні. Акцент зроблений на інтеракції систем на різних рівнях, а географічний фокус націлений на «сполучну тканину» між тиранами, поле битви і одночасно об’єкт домагань — простори між Берліном і Москвою.
Основною перевагою роботи є простий, але яскравий стиль, що зробив її світовим бестселером. Судячи з форми подачі матеріалу, багатої на пафос і моралізаторство, книга розрахована на електорат демократичної партії США, тому успіх монографії є справжнім просвітницьким проривом. У цій частині суспільства довгий час зіставлення гітлеризму і сталінізму не викликало розуміння.
Текст організований за хронологічним принципом: влаштований совєтами голод, класовий і національний сталінський терор, репресії в розшматованій диктаторами Європі — все це описано широкими мазками. До розділу «Економіка апокаліпсису», окрім відтворення господарських визій і дій тиранів, входить і розповідь про загибель мільйонів радянських військовополонених, блокаду Ленінграда, а також зовнішньополітичні плани двох режимів. Холокосту присвячено три розділи, куди вкраплені сюжети про опір нацистам. Окремо розглядаються нацистські табори знищення. Два останні розділи розповідають про післявоєнні етнічні чистки, зокрема про депортацію німців, а також про антисемітизм сталінщини, зокрема в Польщі.
У вступі і закінченні автором окреслено принципи роботи: об’єднання розрізненої історичної пам’яті про загальні трагедії «кривавих полів». Адже в свідомості масового читача злочини сталінізму асоціюються з холодним Сибіром і катівнями Москви. Нацистська індустрія смерті пов’язується з чистими вуличками Німеччини. Проте на землях колишньої Речі Посполитої два режими у 1930—1953 рр. знищили більшість з убитих: 14 мільйонів цивільних осіб. Не враховуючи фронтової м’ясорубки.
Книгу вирізняє націленість на зіставлення. До прямих жертв інтеракції систем відносяться загиблі радянські військовополонені, померлі в блокаді Ленінграда, а також, наприклад, селяни, замордовані в ході «антипартизанських» операцій Вермахту і СС. Навіть непрямим шляхом «взаємодія» несла смерть. Сторони використовували бузувірства один одного, аби виправдати свої страти, зокрема й привселюдні.
Важлива згадка і про виразне мовчання вільного світу щодо знущань з людей. Найбільш яскравий приклад — візит у Радянський Союз лідера Радикальної партії Франції Едуарда Ерріо. За підсумками поїздки придушеною Україною 1933 року його запросили в Кремль на прийом. Після участі в бенкеті з незмінною ікрою колишній прем’єр-міністр дозволив опублікувати в «Правде» своє прославляння колгоспів.
При цьому в роботі є публіцистичні накладки, не завжди можна погодитися і з принципами відбору матеріалу, а також з низкою оцінок.
Схоже, що сталінська система — як механізм безмежного підпорядкування всього і вся холодній владі цинічного вождя — не відчута автором. На Політбюро немовби переносяться уявлення про біснуватих лідерів націонал-соціалістів. Зокрема, стверджується, що на початку Голодомору Сталін «перейшов на позицію чистої злості, коли українські селяни були агресорами, а він, Сталін, жертвою. Голод був формою агресії для Кагановича у класовій боротьбі, а для Сталіна в українській національній боротьбі, проти якої голод був лише обороною». Хоча з приводу мотивів влаштування Голодомору після відкриття архівів з’явилося немало публікацій (до речі, згаданих у книзі). У них вказується не лише на «дисциплінуючий» вплив рукотворної біди, але і на викачування з села коштів для закупівлі в капкраїнах устаткування для ВПК.
У описі маршу Вермахту углиб СРСР і подальшого накочування червоного парового котка на Захід наявна прикра асиметрія, зокрема на рівні лексики. Поширення суспільства поголовного рабства часто називається «звільненням».
Післявоєнному антисемітизму системи приділений значний відсоток розповіді. Хоча безпосередніми жертвами цього явища стали в тисячі разів менше людей, ніж інших репресивних акцій комуністичних режимів того часу. У «Кривавих землях» гіпотеза про план депортації радянських євреїв 1953 року підтримана. Проте документальних свідчень про наявність грандіозного задуму не виявлено. Більше того, в рецензованій монографії як достовірний наводиться вислів Сталіна від 1 грудня 1952 року: «Кожен єврей — націоналіст і агент американської розвідки». По-перше, це не запротокольований вислів, а запис свідка у нотатнику, тобто ненадійне джерело. По-друге, переклад цитати неточний, оскільки в оригіналі думка звучить інакше: «Любой еврей-националист — это агент американской разведки».
Загальна оцінка жертв Сталіна виглядає заниженою: близько шести мільйонів. Очевидно, що це сукупний результат голодомору 1932-1933 р. і розстрілів 1937-1938 рр. Але знищені працею, холодом і голодом в ГУЛАГу, померлі ув’язнені, а також мобілізовані селяни, особливо на «будівництвах п’ятирічок», розстріляні з національних і/або політичних мотивів під час щоденного терору, зокрема в період війни, померлі в результаті голоду 1946 р. — все це теж жертви сталінщини. Важливо пам’ятати і про варваризацію радянського побуту, про зростання смертності від недоїдання, скупченості проживання, лютої господарської експлуатації, хвороб, зокрема епідемій. За підрахунками професора Івана Курганова, в результаті воєн та інших заходів ленінсько-сталінського періоду демографічний дефіцит (убитих і таких, що не народилися) 1959 р. в СРСР склав 110,7 мільйона осіб.
Проте з книгою сталося те саме, що й зі світовим бестселером Орландо Файджеса «Шептуни», який розповідає про перекручення сталінщиною особистого життя. Одне з московських видавництв купило права на публікацію «Кривавих земель» у Росії і все ніяк не може перекласти. В Інтернеті немає й анонсу. Доля іншої полонофільської роботи Снайдера — «Реконструкція народів» — теж своєрідна. Право на неї придбало одне з петербурзьких видавництв, а в світову павутину російською вилився лише той розділ, де гостро критикуються українські націоналісти.
Тези «Кривавих земель» породили полеміку: злиття воєдино традицій пам’яті про дві трагедії було «в штики» сприйнято багатьма авторами. МЗС РФ також принципово виступає за використання подвійних стандартів щодо Сталіна і Гітлера.
29 вересня 2010 року аж в «Гардіан» була надрукована стаття за підписом Ефраїма Зуроффа. Цей текст вже цитується іншими західними авторами. У публікації засуджувалося прирівнювання СРСР до нацистської Німеччини. Підкреслювалося, що це означає зняття основної відповідальності з головного винуватця найбільшого збройного конфлікту в історії людства і, начебто, обѓрунтування тези про подвійний геноцид, який небезпечно спотворює історію Другої світової війни і Холокосту.
Сам Снайдер в солідному англомовному журналі цього року відповів, зокрема, і на ці нападки, вибравши їх разом із трьома менш сердитими відгуками з сотень рецензій. Йельський фахівець передбачив, що опонента вразило помилково зрозуміле відчуття етнонаціоналізму. Проте в згаданому відгуку в «Гардіан», навпаки, представлено дистильовано-радянське трактування операції століття — пакту Молотова-Ріббентропа: «Сталін підписав його, оскільки не мав іншого виходу: переговори про антигітлерівський альянс з Британією і Францією провалилися, а Польща не погодилася пропускати радянські війська через свою територію. Пакт дозволив Сталіну хоча б виграти час на підготовку Червоної армії до неминучого зіткнення з Вермахтом».
Як не дивно, на сторінках тієї ж газети автор «Кривавих земель» схожим чином сформулював і своє бачення зовнішньої політики «кремлівського горця»: «Влітку 1939 року Гітлер хотів війни, а Сталін — перемир’я. У 1930-ті роки Сталін дуже боявся опинитися в кільці у коаліції Німеччини, Польщі і Японії».
Та і в рецензованій монографії наводиться положення, що Сталін побоювався нападу, тому його кроки в 1920-30-х роках були спрямовані на оборону країни. Звідси ж твердження: соціалізм в окремо взятій країні був передумовою влаштування раю для радянського робітника, а колективізація становила альтернативу захвату колоній і була формою колонізації внутрішньої.
На основі документів, що стали доступними у вільних 1990-х, і тез попередників, провідний російський фахівець із зовнішньої політики Сталіна Джангір Наджафов, співробітник Інституту загальної історії РАН, представив іншу версію подій. Всі дії «вождя народів» до 1941 року пояснювалися планомірною підготовкою до війни за поширення соціалістичної системи. Індустріалізація була спрямована на виробництво озброєння для армії агресії. Колективізація — на забезпечення індустріалізації і майбутнього безкоштовного прокорму цих збройних сил. Наповнення робсилою ГУЛАГу підкорялося вказаній військово-економічній меті. Розстріли служили створенню покірного тилу. А пакт знадобився, аби підготувати до приходу червоноармійців Європу, втягнувши її у загальну сутичку. Останньої, до речі, 1939 року зовсім не бажав Гітлер.
Таким чином, якщо завдяки книзі Снайдера червоний терор вже піддається належній переоцінці, то глобальні устремління СРСР, без врахування яких неможливо не лише належно оцінити, але і просто зрозуміти внутрішню політику Сталіна, на Заході ще чекають настільки ж витончено оформленого, а тому гучного бестселера.
Стаття написана завдяки стипендії Діани і Говарда Уолла Центру перспективних досліджень Державного меморіального американського музею Холокосту (USHMM)
