У демократичній державі народовладдя виявляється в тому, що народ делегує своє право на владу кращим своїм представникам. Можливість здійснення народного волевиявлення передбачена через визначені форми безпосередньої демократії й вибори, які є одним із способів формування народом органів державної влади (перш за все, президента й парламенту) та місцевого самоврядування.
Конституція України гарантує її громадянам вільне волевиявлення як конституційно закріпленими принципами виборів, так і передбаченою законом юридичною відповідальністю за порушення законодавства про вибори. Кримінальний кодекс України передбачає відповідальність за перешкоджання здійсненню виборчого права, якщо таке здійснювалось шляхом насильства, обману, погроз, підкупом або іншим чином унеможливлювало вільне здійснення громадянином права обирати та бути обраним. Більш того, якщо такі дії були вчинені за попередньою змовою групи осіб та вплинули на результати голосування або виборів, то в цьому випадку винні можуть бути позбавлені волі на строк від 7 до 12 років.
Однак закон не передбачає відповідальність за підкуп виборців, а благодійницьку діяльність на території, де в майбутньому мають відбутися вибори, взагалі не пов'язує з виборчим правом.
А попри те, здійснення благодійницької діяльності особами, які в той чи інший спосіб стали володарями колишніх загальнонародних заводів, фабрик, кораблів, електростанцій, банків та за рахунок їхньої експлуатації накопичили значний капітал, суспільство сприймає як турботу про народ. Народ насправді повірив, що декотрі багатії, на відміну від чинної влади в селах, містах і столиці, дійсно вболівають за немічних, хворих та інвалідів, регулярно надаючи їм продовольчі набори, не вимагають нічого взамін. До часу.
Та чи, справді, це так? Чи насправді такий вид благодійницької діяльності є безкорисливим? Відомо, що в Україні існує чимало дитячих будинків для дітей з вадами розвитку, шкіл-інтернатів для дітей без батьківської опіки, будинків для одиноких і немічних людей похилого віку, утриманням яких саме й опікується держава, тобто та сама влада утримує їх за рахунок платників податків. Крім того, об'єктами для надання допомоги, яка мала б усі ознаки благодійності, можуть бути сільські лікарні й фельдшерські пункти, де поряд із відсутністю ліків часто відсутній і сам лікар. Адже справжня благодійність передбачає відсутність плати у будь- який спосіб — ні сьогодні, ні в майбутньому...
Суспільне збурення, яке вчинилось у столиці у зв'язку з обранням Леоніда Черновецького мером столиці, поряд із проблемою обрання столичного мера, окреслило й проблему благодійницької діяльності. Продовольчі набори виключно для немічних і хворих разом із рекламними обіцянками позачергового прийому всіма депутатами від блоку Л. Черновецького, гарантіями надання юридичних послуг та агітаційна кампанія церкви «Посольство Боже», вочевидь, уплинули на вибір частини киян.
Такому розвитку подій сприяв і чинний закон, за яким тепер уже чинному голові Києва не треба було заручатися підтримкою переважної більшості киян чи виборювати таке право в повторному голосуванні серед двох претендентів, які набрали найбільшу кількість голосів. А оскільки, за підрахунками територіальної виборчої комісії, Л. Черновецький заручився третиною голосів киян, які взяли участь у голосуванні, що насправді дорівнює підтримці лише 20% усіх виборців, унесених до списків, то він і є виразником інтересів саме цієї 1/5 частини виборців.
Отже, новий голова й мер столиці України в одній особі є головою меншості(!), а не більшості, що, саме по собі, є нелогічним і свідчить, швидше, про недбалість народних депутатів України при прийнятті Закону «Про вибори депутатів Верховної Ради АРК, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів». Більше того, обраного киянами мера столиці Президент України має призначити головою Київської міської адміністрації, й з того часу в руках однієї особи, обраної меншістю, буде зосереджена й виконавча влада.
Чому був прийнятий закон, який виявився законом для меншості? Вочевидь, лобіювання проекту цього закону здійснювалось не без упливу поважних осіб, які передбачали такі наслідки...
Наглядним прикладом того, як приймаються закони й постанови у Верховній Раді, коли вони зачіпають права та пільги самих народних обранців та визначають їхній власний добробут, може бути останнє пленарне засідання парламенту 4 квітня ц.р. Відомо, що на цьому засіданні депутати нинішнього складу ВР із другої спроби й більш ніж конституційною більшістю (307 голосів) подолали вето Президента України на закон, котрим вносились зміни до Закону України «Про статус народного депутата України».
Не підтримала такі зміни лише фракція Блоку Ю. Тимошенко. Показово, бо погодитись із тим, що нинішнім і колишнім депутатам українського парламенту при їхній заробітній платі в 15 — 20 тис. грн. щомісяця ще й гарантують отримання довічної виплати матеріальної допомоги в розмірі 50% заробітної плати, з урахуванням усіх доплат та надбавок, явно не входило в плани найголовнішого претендента на посаду прем'єр-міністра.
Однак, ще більш показовим є те, як саме приймали цей закон — після повторного запрошення народних депутатів до голосування «бойовим кличем» Героя України, лідера колишнього «народно-іменного» блоку й голови Верховної Ради України Володимира Литвина: «Голосуйте, це — для вас! Розосередьтесь нормально». І тепер уже не важливо, погодиться його підписати Президент України Віктор Ющенко чи не погодиться, адже право підпису закону після подолання вето поряд із главою держави належить і голові парламенту, завдяки організаційним здібностям якого й була встановлена така заробітна плата народним депутатам.
Як наслідок — на забезпечення виконання цього закону з Державного бюджету України, за деякими оцінками, щорічно буде додатково витрачатись майже 33 млн. грн. на утримання колишніх нардепів. Чи не є це аморальним учинком по відношенню до свого народу? Адже депутати Верховної Ради України, Президент, судді районних, апеляційних судів, Конституційного Суду України, загалом усі державні службовці присягаються служити українському народу та дбати про його добробут.
Чи було прийнято закон про довічне забезпечення й без того «забезпечених» депутатів задля добробуту? Безперечно, так, тільки не народного. І що може вдіяти у цьому випадку населення, котре в думках про те, як прожити на зарплату чи пенсію, неодмінно «добрим» словом згадає депутатів, котрі за п'ять років не змогли подбати про своїх виборців, але за один лише день забезпечили сите майбутнє собі.
Скоро вже наступні депутати присягатимуть на вірність народу України. Та тільки хто ж проконтролює дотримання ними слів клятви?
