Обмін думками з деяким нахилом до полеміки у зв’язку з оприлюдненням статті «Близнюки» («День», 9.11.01) і продовження дискусії статтею «Які кати добріші та гуманніші» («День», 3.12.01), не повинно призвести то ситуації, коли після купелі з водою вихлюпнули й дитину. Що варто оцінити, так це вже саму спробу обговорювати складну проблему: що спільне і що відмінне між комунізмом і нацизмом? Якщо керуватися висновками вчених, що комунізм і нацизм були найстрашнішими хворобами ХХ століття, то українцям, які були жертвами і комунізму, і нацизму, тим більше потрібно займатися рефлексіями над власною історією, видобувати сенс із подій та робити висновки. Тому появу публікацій на цю тему в газеті «День» треба вітати як спробу виробити те, що Б. Паскаль називав idea clara et distingua — мати чітке й окреслене поняття — на грунті універсальних етичних норм, які дозволяють дефінувати, що таке зло і що — добро. Виправдовувати нацизм у культурному товаристві вважається ідіотизмом і невихованістю, а його пропаганда є злочином. Виправдовувати або пропагувати нині комунізм означає — чи це комусь подобається, чи ні — прийняти частку відповідальності за те зло, яке він досі скоїв в Україні і в усьому світі. На мою думку, слід виходити з цього, що обидві ідеології — нацистська і комуністична — це два прояви абсолютного зла. Йдеться про конкретні, зафіксовані історією прояви зла гігантських масштабів, які пересягають людську уяву.
ПРО ТРУДНОЩІ ПОШУКІВ АБСОЛЮТНОГО ЗЛА
Чи для таких рефлексій вже назрів час і в Україні? Не знаю. Здавалося б, 10 років життя без комуністичного примусу і регламентації не так уже й мало, щоб суспільна свідомість призвичаїлася до критичного переосмислення «рідного» минулого, щоб навчитися звітувати перед самим собою: в якому світі ми жили, що з нами сталося і — чого прагнемо.
На щастя, такі питання вже ставляться завдяки книжковим публікаціям документально-наукового характеру останніх років. Звертає на ці проблеми увагу й газета «День», наприклад, у статтях С. Кульцицького, В. Войтенка та інших. Це важливо, бо майбутні покоління можуть висунути ці питання, може навіть гостріше, ніж їх ставимо ми, зокрема, якщо вони не побачать спроб своїх попередників дати посильну на них відповідь.
З іншого боку, кількість пам’ятників Леніну в містах, містечках і селах України, вулиці з іменами більшовицьких діячів, «леніно- і жовтневоіменні колгоспи» , значна кількість тих, хто, чи то з ностальгії за економікою «контрольованої злиденності», чи з протесту проти «безсилля» влади вирішувати соціально-економічні проблеми в державі та інфантильності демократичних сил голосують на парламентських виборах за КПУ, провокаційні спроби «новітніх» комуністів відновити пам’ятник Сталіну (в Севастополі), недавні прояви слов’янофільських симпатій до балканського різника, підозріле ставлення до цінностей західних демократій тощо свідчить про те, що вчорашні «вартості» даються взнаки, і прощатися з ними суспільство ще не зовсім готове. Свого роду індикатором суспільних настроїв в Україні є, крім іншого, наявність портретів Сталіна в колонах лівих демонстрантів, наприклад, 7-го листопада, з одного боку, та досить млявий відгук відзначати на належному рівні у четверту суботу листопада «День пам’яті жертв голодомору і політичних репресій», з другого.
Відомий радянський дисидент В. Буковський вважає, що «комунізм був навіть більшим злом, аніж нацизм» вже тому, що в СРСР комунізм тривав 73 роки, а нацизм — «лише» 13 років («День», 7.7.99). Це твердження заслуговує на увагу, якщо розмірковувати про тривалість комуністичної епохи і порівнювати, як із її мороку вибираються народи Прибалтики, поляки, чехи і словаки, угорці, православні болгари і румуни. Значна частина суспільства цих країн «вмарширувала» в «новий лад» добровільно після 1945 р. Згодом виявилося, що ці народи комуністичний режим все таки сприймали як чуже, накинене їм із-зовні ярмо. Саме цим пояснюється, що з його крахом в цих країнах щезли і всі символи комунізму. Звісно, не можна скидати з рахунку і довоєнний досвід «буржуазної державності» згаданих народів.
Шлях України складніший, бо наркоз тривав значно довше, а перед тим два з половиною століття тривало російське поневолення. Тому порівняння суспільної свідомості в Україні та в інших посткомуністичних країнах має свої межі.
ДЕЩО ПРО ВІДМІННЕ І СПІЛЬНЕ
Якщо говорити про відмінності між комунізмом і нацизмом, то не варто зупинятися на вусах, які у Сталіна були довгими, а у Гітлера маленькими. Якщо про спільне, то воно не лише в тому, що Гімлер говорив про необхідність позбутися «вошів», маючи на увазі євреїв, бо раніше нього про потребу позбутися «паразитів» в іншому контексті й в найширшому значенні цього слова говорив Ленін.
У грудні 1939 — через рік після «Криштальної ночі» в Німеччині й чотири місяці після того, як в Західній Україні, в результаті пакту Молотова- Ріббентропа розпочався «золотий вересень», — Сталін, дякуючи за вітальну телеграму з Берліна з нагоди свого 60-річчя нагадав, що дружба народів гітлерівської Німеччини і СРСР, «скріплена кров’ю і має всі підстави бути довгою і міцною».
Нацизм не дуже приховував, кого слід знищити заради «щастя» німців у майбутньому Рейху: євреїв, циган. А слов’ян, скоротивши їхню кількість (принаймні на 30 мільйонів — Гімлер) обернути в рабів . Комунізм у більшовицькому варіанті був гнучкішим. Головна теза марксизму-ленінізму про необхідність знищити «клас визискувачів» в СРСР «на ходу» була свідомо маніпульована і «модернізована», мотивуючи це чи внутрішніми, чи зовнішніми ворогами. Таким чином примножувано кількість закатованих зі «своїх» заради «щасливого майбутнього» всіх. Правозахисники як, наприклад, Л. Плющ, генерал П. Григоренко та багато інших жертв радянської каральної психіатрії навіть у «період розвиненого соціалізму» були також «паразитами», яких треба було ізолювати від суспільства, щоб на «заразу» самостійного мислення не захворів увесь «радянський народ».
Одна із суттєвих різниць полягає ось у чому: комунізм немає собі рівних, якщо йдеться про винищення «буржуазного класу» (в тому числі й штучно організованим голодомором, від якого загинуло приблизно 6 мільйонів українських селян) а також десятки тисяч своїх же комуністів-однодумців. Нацизм немає собі рівних, якщо йдеться про цілеспрямовану фізичну ліквідацію єврейського народу — (Шоа). Висновок: У нацистів — расова ненависть, у комуністів — класова. Обидві ідеології обгрунтували потребу знищення своїх ворогів усіма доступними для них методами.
Проте як зауважив німецький історик націонал-соціалізму Йоахім Фест, лише нацизм став для людства «парадигмою абсолютного зла». Комунізм таким визначенням неудостоєно. Чому? Якщо в результаті звірств нацизму загинуло близько 20—30-ти мільйонів людей, то жертв комунізму обчислити неможливо; джерела наводять цифри від 60-ти до 100 мільйонів загиблих. Як помітив французький дослідник П’єр Шоню, комунізм і нацизм, це гетерозиготні (двояйцеві) близнята, і що «комунізму, як найбільшому вбивці в історії належить місце перед чорною віспою і чумою». До того ж є ще й міра брутальності, в якій комунізм аж ніяк не поступався нацизму. Різниця була в «технології» вбивства.
В’язень сталінських і гітлерівських концтаборів Маргарета Бубер-Нойман згадувала, що «в російських таборах не було газових камер… Але це лише різниця методу!… там вбивають голодом, брудом і холодом. Хто пізнав табір на Колимі, на крайній півночі Сибіру знає, що найпевнішим знаряддям вбивства є крижана полярна ніч». А горезвісні вироки смертi «трійок»? А атмосфера вбивчого страху громадян — «коли моя черга?» — за часу «великих чисток» наприкінці тридцятих?
А все таки комунізм з його машиною терору не удостоєно характеристики «абсолютного зла» , хоча масштаби терору в СРСР жоден мак«явеллі не здатен обгрунтувати, виходячи з ідеї «державної доцільності».
Існує явище, яке британський письменник Фердінанд Моунт характеризує словами:
АСИМЕТРІЯ У ПОБЛАЖЛИВОСТІ
У відношенні до комунізму в порівнянні з нацизмом. Це явище не є притаманним виключно суспільствам країн колишнього СРСР, які жили під комуністичним режимом понад 70 років. Провинилася й «сліпа на ліве око» західна інтелектуальна еліта. На процесі з радянським перебіжчиком В. Кравченком у Парижі 1948 року згадувана М. Бубер-Нойман заявила, що в німецькому таборі примусової праці існували рештки якогось права, і що цього не можна сказати про радянський концтабір. Це викликало обурення французьких лівих.
Рік пізніше, також у Парижі, повторилася аналогічна ситуація, коли колишній троцкіст і в’язень німецьких концтаборів Давід Руссе, на той час дещо наївно, запропонував створити комісію, яка б вивчала становище в радянських концтаборах. У відповідь французький філософ Ж-П. Сартр доводив, що концтабори в СРСР не можуть існувати, бо це суперечить філософському поняттю «соціалізм».
Над феноменом «асиметрії в поблажливості» варто ще зупинитися. Але не тому, щоб визначити котрий iз них — комунізм чи нацизм — «гірший». В кінцевому результаті не є найголовнішою і арифметика закатованих, щоб це не обернулося в «конкуренцію жертв».
Виходячи з етичних норм, які ще зобов’язують, найголовнішим мав би бути висновок про глибоку аморальність і виродливість обох ідеологій. Було в них щось демонічне, ознаки Антихриста й пекла. Саме це, як мені здається, найважче донести до свідомості людини, і не лише «посткомуністичної». Проблема, мабуть у тому, що сучасникам важко повірити в пекло і диявола, як його нам подає християнська традиція. Просто, це «не по- сучасному», тому й виникають труднощі з поняттям «абсолютного зла». Якщо йдеться про «пострадянську» людину, то тут , як на мене, існує додатковий «бар’єр» психологічного характеру.
Безпосередній досвід з війни як останнього, в хронологічному порядку великого терору на просторах СРСР і цілеспрямована обробка свідомості радянською ідеологією, що саме нацизм є єдиним втіленням абсолютного зла, проти якого боролися радянські люди, до того ж і визволили від «коричневої чуми» Європу. Це сприяло плеканню поблажливого ставлення до проявiв комуністичного терору до війни — тема, на яку було накладено табу. Ймовірно саме так можна пояснити терплячість нинішніх українців похилого віку, що опинилися на межі фізичного виживання: «головне, аби не було війни».
Громадян Української РСР, як, зрештою, і громадян усіх інших колоній і країн-сателітів СРСР (в тому числі й автора цих роздумів) виховували в переконанні, що нацизм — найбільше зло. Від дитинства ми дивилися кінофільми, в яких одну й ту ж саму роль відігравали виродки СС, Гестапо. (В покритих снігом сільських садах ми, діти, грою відтворювали побачене. Кожен хотів бути радянським солдатом або принаймні партизаном і дуже злилися на «фашистів», які, «поцілені кулею» з «пушки», зробленої нашвидкоруч з шматка дерева, не хотіли падати «мертвими» в сніг). В школі нам розповідали про звірства нацистів на окупованих територіях, про знущання над полоненими червоноармійцями.
Про найбільший і планований злочин нацизму — Шоа — вчителі, як правило, мовчали, бо вказівки партії зобов’язували наголошувати на вирішальному значенні в перемозі над нацизмом росіян під керівництвом КПРС. Єврейський Голокост у це не входив, щоб не виникала проблема «конкуренції жертв». Чи не тому радянський режим так довго і вперто мовчав про Бабин Яр? Про злочини комунізму мова, річ ясна, йти не могла. Тому «секретна доповідь» М. Хрущова, виголошена 1956р. на ХХ з’їзді КПРС, в якій не йшлося про злочини комунізму супроти безневинних некомуністів, а лише про злочини Сталіна супроти відданих справі комунізму однодумців, радянський режим не наважився оприлюднити. Масштаби страхітливого голодомору в Україні на початку 30-х років ще під час горбачовської перебудови трактувалися як «продовольчі труднощі», зумовлені «погодними умовами й неврожаєм». Звірства органів НКВД в Катині, Курапатах, Вінниці, Биківні приписувалися нацистам. Звірств радянських каральних органів у тюрмах Західної України 1939—41рр. взагалі «не існувало».
Нині, вже маючи доступ до документальних публікацій про десятиріччя комуністичного кошмару все таки багатьом не так уже й просто збагнути, що діялося і чому. Серце холоне, а розум — приголомшений. Бо масштаби злочину пересягають можливості людської уяви.
До речі, 3 грудня цього року в Швейцарії помер 90-річний Гергарт Рігнер — «Чоловік, якому не повірили». Він став відомим завдяки тому, що здобув дуже важливу інформацію про масове винищування євреїв нацистами. Починаючи iз серпня 1942 року Рігнер повідомляв про це Вашингтон і Лондон. Адресати, однак, відмовилися повірити йому і не вважали за потрібне їх публікувати. Після війни Рігнер пояснював це тим, що його інформації про масові вбивства євреїв були настільки страшні, що люди просто не здатні були цьому повірити. Після 1945 року повірили й жахнулися! Кошмари нацистських Освенцімів вимагали часу, щоб усвідомити масштаби звірства.
АМНЕЗІЯ КОМУНІЗМУ І ГІПЕРМНЕЗІЯ НАЦИЗМУ
За допомогою цих понять проблему «асиметрії в поблажливості» в іншій площині розвиває французький вчений, професор російської історії та літератури Алан Безансон і вказує на причини, які призводять до «втрати пам’яті» стосовно злочинів комунізму та інтенсивного плекання пам’яті щодо злочинів нацизму.
Варто переповісти принаймні деякі його думки з праці «Хвороба століття», виданій 1998 р. Хоча історичні причини виникнення комунізму та нацизму є різні, а їхні ідеології ворожа одна одній, їх можна порівнювати як два прояви одного жанру, вважає Безансон. Обидві ідеології вдаються до фальсифікації добра.
Для нацизму добро — це потреба відновлення «природного порядку», який зруйновано, на думку нацистських ідеологів, християнством, демократією, більшовизмом і євреями. Втіленням «нового порядку» мав бути німецький Рейх, щоправда, місце в ньому зарезервовано й іншим представникам білої раси, наприклад, скандинавам, голландцям тощо. В середині Рейху також передбачався порядок; в ньому мали керувати найкращі, найчистіші, найлицарськіші. Зразком служили елітні війська СС. Нацистські плани на основі загальноприйнятих етичних норм легко було засудити це як зло.
Незрівнянно більшу притягувальну силу, вважає Безансон, мала ідеологія ленінського комунізму, який паразитував (і далі паразитує! — І.Г. ) на спадщині дуже давніх ідеалів і свою візію майбутнього світу з «новою мораллю» пропагує за допомогою слів: справедливість, рівність, братерство. Безансон це називає ідеологією «оптимістичного спасіння», бо вона імітує біблійні пророцтва про прихід Месії.
До речі, ще недавно один iз народних депутатів України, член фракції КПУ заявив, що «идеология коммунистов исходит из идеи, заложенной еще в десяти заповедях» («Сегодня», 6.7.1999). В цьому і суть, що ленінський комунізм, ревнуючи всіх богів і найбільше зненавидівши Господа Бога, потоптав «10 Божих Заповідей» з принципу.
Вистачить нагадати деякі з них, такi, як: «не вбивай», «не пожадай нічого того, що є власністю ближнього твого». «не свідчи нечесно про ближнього», «шануй батька і матір твою» і порівняти з комуністичною практикою в СРСР, щоб дійти однозначного висновку про демонічну природу ленінського комунізму , який, щоправда, дуже вміло приховував свої злочини за «словесною ерупцією» про справедливість, рівність у майбутньому.
Покійний Лен Карпінський, в минулому — один із лідерів ленінського комсомолу, а на початку 90-х років головний редактор «Московских новостей» характеризував СРСР як «антисвіт», в якому неймовірно важко встановити, де, власне, прихована брехня. Про цей самий феномен Безансон пише так: «всі слова, що визначають прояви добра — справедливість, свобода, людяність, ласкавість, благородність і результативність у праці — використовувалися з єдиною метою, що їх вона усі вміщає і здійснює: комунізм.
Може, частково цим пояснюється і масове відступництво віруючих від християнського вчення в СРСР, зокрема в перші десять післяреволюційних рокiв. Бути комуністом асоціювалося з почуттям любови до ближнього. Водночас розум було приборкано, що йдеться про світогляд, який має «наукову базу». В дійсності йшлося про хіліазм — очікування тисячолітнього земного царювання Месії. Прихід Месії треба було «взяти у свої руки», прискорити його, тобто, всіма можливими засобами (і терором) переробити людську природу.
До речі, К.Маркс та Ф. Енгельс захоплювалися не лише утопістом Т. Мюнцером, а й «Мюнстерською комуною» (1534-35), заснованою палкими послідовниками чорної магії й алхімії, в яких ідея іншого світу набула характеру схеми, плану, згідно з яким можна перебудувати все життя. Царство боже на Землі. У зв’язку з цим грузинський філософ М. Мамардашвілі говорив, що ідея соціалізму народилася, власне, з ідеї алхімії.
«В алхімії ідея теургії, теургічний акт реального перевтілення застосовується до тіла — це особистий пошук, а в перших формах соціалістичної думки — вона застосовується уже до спілкування, тобто, до суспільства. Суспільство є також тілом»… («Лекции о Прусте»). «Йдеться про паракультурні або навколокультурні явища», підсумовував М. Мамардашвілі.
Це вказує на складність збагнення феномену ленінського комунізму і, може потрібно навіть розширити понятійний апарат, щоб це явище належно і в доступний спосіб описувати та уникнути небезпеки «голої» критики минулого.
Вважаю, цій справі вельми прислугує український переклад праці А. Безансона. Це тим більше, що у згаданій праці «Le malheur du siecle» автор чимало уваги приділяє і проблемі українського геноциду на початку 30-х років, порівнюючи його з геноцидом євреїв, скоєним нацистами.
І на завершення, ще одна думка Безансона: «Було потрібно кілька років, щоб ми повністю збагнули нацизм, тому що він пересягав те, що ми вважали можливим і тому що людська уява не здатна була його охопити» , — пише він і продовжує: «Те саме могло б бути і з комунізмом більшовицького типу, вчинки якого відкрили нам також глибоку прірву, яка, подібно як Освенцім до 1945 р. була трактована як неправдоподібна, неймовірна і немислима» . «Час, функція якого є відкривати правду, ще виконає свою службу», — переконаний А. Безансон.
Недавно виповнилося 10 років краху радянського комунізму — може назрів уже час розібратися в ньому і його наслідках також в Україні, щоб розворушити суспільну свідомість?
