Однією з найпоширеніших версій відставки екс- міністра закордонних справ Б. Тарасюка була т.зв. «рука Москви». Але заради справедливості необхідно відзначити, що незважаючи на імідж пропрем’єрського міністра, відставка Тарасюка була «завізована» Віктором Ющенком. З іншого боку, зважаючи на частоту і результативність поїздок екс-прем’єра до Страсбургу і Брюсселя на фонi «результативностi» вiдношень з Москвою, можна припустити, що українській багатовекторності не вистачало балансу.
Зараз Борис Тарасюк дебютував як політик, ставши членом керівництва партії «Реформи і порядок». Він себе вважає початківцем — і тому не каже про свої амбіції, крім бажання увійти до парламенту на наступних виборах. Можливо, те, що «блок трьох» — ПРП—НРУ—КУН — збагатився відомою в світі людиною — якось сприятиме подоланню кризи, в якій опинилися сьогодні українські праві, за всiєї умовностi цього подiлу. Їм сьогодні явно не вистачає «свіжої крові», нових лідерів, які до того ж не брали участі в сумнівних альянсах. Як для «новачка», погляд Тарасюка на сучасну ситуацію в стані правих і в країні — принаймні, не дилетантський.
— Що таке для вас зараз українська політика?
— В загальноєвропейському контексті українська політика є дуже цікавим явищем. Для багатьох важко зрозуміти її реалії. Наприклад, як може функціонувати парламент, в якому незрозуміло, де є більшість, де є меншість? Як може функціонувати парламент, в якому ліва меншість керує нелівою більшістю? Адже такою була в нас ситуація до січня минулого року. Є об’єктивні чинники, які впливали і продовжують впливати на становлення української політики, політичної еліти, структуризацію суспільства. Вони полягають в тому, що століття наш народ був позбавлений державності. Активна політика в українській державі існує всього десять років. Це дуже замалий час для того, щоб очікувати результатів, які б привели до створення зрозумілого для усталених демократичних держав політичного середовища. Навіть для тих, які вийшли з колишнього соціалістичного табору, але існували як незалежні держави. В цьому відношенні Україна об’єктивно відставала і відстає.
Те, що зараз нарешті в парламенті існує більшість — це скоріше, вимушений захід з боку більшості депутатів, аніж результат добре усталеної політичної системи. Саме ідея проведення наступних виборів на пропорційній основі створить той базис, який приведе до нормального, зрозумілого в усіх демократичних державах формування більшості та опозиції. Крім того, дуже багато бізнесу в українській політиці. І дуже мало політики в українському бізнесі.
— А хіба сама по собі політика не є бізнесом?
— Кожна партія, якщо це серйозна політична сила, якщо за нею стоїть серйозна частина електорату, а відтак, якщо вона відображає погляди значної частки громадян — очевидно, повинна свідомо познайомити суспільство, своїх потенційних виборців, з своєю програмою, як вона буде діяти в разі приходу до влади. Звичайно, в цій програмі має бути місце й економічній діяльності. Але тут не слід плутати особисті бізнесові інтереси окремих лідерів і економічну частину платформи партії.
— Що є спільного в українських правих і правоцентристів із європейськими?
— В загальноєвропейському контексті, виходячи з платформи та ідеологічних засад діяльності ПРП, ми можемо говорити про неї як про центристську партію. В нашому національному контексті її відносять до правого-правоцентристського сектору. Наприклад, Європейська народна партія, яка має 233 місця з 626-ти в Європарламенті, ії представник є головою Європарламенту, має в своєму складі і ХДС/ХСС, і британську Консервативну партію. Тобто крайні праві партії в свідомості радянських часів. А це об’єднання відносить себе до центру політичних сил у Європі.
Так історично сталося, що ті сили, які в Україні виступали за здобуття незалежності, автоматично нашим політикумом відносилися до правих лише через те, що вони на той час виступали з, можна сказати, революційними гаслами. І досі вони за інерцією відносяться до правого спектру.
У той же час у Західній Європі праві асоціюються із знаком «мінус» — це партії, які, як правило, займають екстремістські позиції і приводять до серйозних внутрішніх і міжнародних проблеми — згадаймо Партію свободи в Австрії.
— У вас не склалося враження, що після погляду на сьогоднішній український правий спектр залишається відчуття якщо не сорому, то жалю?
— Згоден.
— Чому так сталося?
— Дехто схильний відносити це до притаманної українцям риси: «де два українці, там три партії». Я думаю, що це спрощене, стереотипне пояснення ситуації.
Сьогодні можна реально говорити про два осередки об’єднавчого процесу, але з різною динамікою і досвідом. Останньої неділі ми були свідками створення угрупування під гучними гаслами, але проблема полягає в тому, що якщо в одному угрупуванні буде одна частка Руху, а в іншому — інша, то ніколи об’єднання правоцентристських сил не відбудеться. Це буде консервація розколу в Русі.
— Чи можна, скажімо, «Батьківщину», яка бере участь у одному з таких об’єднань, розглядати як правоцентристську силу?
— Ми ще не знайомі з програмою цієї партії, її не існує. Коли буде програма партії «Батьківщина», затверджена на з’їзді (наскільки мені відомо, ця партія готується до з’їзду), тоді можна буде говорити про те, до якого спектру вона відноситься. На думку деяких аналітиків, з документів і конкретних дій партії «Батьківщина» можна зробити висновок, що вона не належить до правоцентристських сил. Але це не моя оцінка.
— Чи можна говорити про можливість у майбутньому приєднання до «блоку трьох» (НРУ—ПРП—КУН) і «Батьківщини», і інших сил?
— Я думаю, що цього не можна виключати. Але ми повинні чітко знати й розуміти, чи поділятиме тоді партія «Батьківщина» ідеологічні засади і виборчу платформу блоку, чи матимемо ми можливість ознайомитися з її програмними документами.
— Минулої осені Борис Соболєв, президент Першої інвестиційної групи, в інтерв’ю «Дню» сказав, що, на його думку, НДП могла б виступити ядром об’єднання правоцентристських сил.
— Могла б, але не виступила... На мою думку, партії «блоку трьох» і НДП потенційно мають підстави для співпраці в рамках блоку. Принаймні, керівництво партій «блоку трьох» вважає, що НДП належить до таких партій. Але це вже залежить від бажання керівництва НДП.
— Ви вже говорили, що не виключаєте свого входження до виборчого списку «блоку трьох» на виборах — 2002.
— Не виключаю.
— Чи йдуть ваші політичні амбіції далі?
— Ми ж з вами говоримо про депутатське місце. Які у вас є підстави говорити, що мої амбіції можуть іти далі?
— Тому що політик не може не мати амбіцій. Інша справа — яких саме амбіцій.
— Якщо говорити про мене як політика, то як політик я початківець. І рано висувати якісь занадто амбіційні цілі. Якщо судити з мого минулого, то я повинен сказати, що кожен фахівець, професіонал повинен бути до певної міри амбітним, але не ці амбіції повинні бути рушійною силою.
— Якщо вже зайшла мова про мораль, то як можна оцінити українську політику на предмет моральності?
— Моральності в сучасній українській політиці недостатньо.
— В цьому винні влада, опозиція, чи всі разом?
— Я думаю, що тут влада нічого не вдіє. Тим більше, що влада і сама дає підстави для критики. На мою думку, тут мають бути спільні зусилля всього суспільства. І суспільство повинно вирішувати, чи відповідає той чи інший політик, і влада взагалі, критеріям моральності. Я переконаний, що українське суспільство має високі принципи моральності. Це історично закладено. Але справа полягає в тому, що переважна більшість українського народу все ще не має належного впливу на політиків і партії з тим, щоб змусити їх проводити моральну політику. Єдиний засіб, який придумала демократія — це вибори.
— Оскільки ви висловлювалися на підтримку нового Закону про вибори, то, очевидно, ви підтримуєте й ідею коаліційного уряду?
— Я думаю, що ми повинні прийти до нормальних засад формування законодавчої і виконавчої гілок влади. На підставi виборів формується більшість з однієї партії або коаліції партій, які й беруть участь у формуванні уряду. І несуть відповідальність.
— Чи готове до цього суспільство?
— Я думаю, що готове. Ми можемо послатися на досвід значно менш освіченого електорату в багатомільйонних країнах, які вважаються демократіями, де населення в більшості неписемне. Але воно бере участь у виборах. Український електорат є дуже освіченим. Годі говорити, що наш народ не готовий до виборів на пропорційній основі. Я переконаний, що люди усвідомлюють, що собою являє та чи інша партія, і мають чітку позицію. Єдине, що влада, перш за все, законодавча, повинна надати можливості для цього у вигляді закону. А виконавча влада повинна створити механізми, щоб виборець вільно реалізував своє право.
— Згідно з багатьма проведеними в останній час опитуваннями, такі вибори можуть призвести до перемоги на виборах лівих.
— Я переконаний, що ліві не наберуть більше, ніж та підтримка, яку вони мали й мають досі — на рівні 20%. Хіба у нас комуністи і ліві в цілому до січня минулого року мали більшість? Ні. На відміну від Росії, де була ліва більшість. Але парадокс полягав у тому, що ліва меншість керувала нелівою більшістю. Вибори на пропорційній основі повинні усунути цей парадокс.
Проблема в тому, що комуністи, на мою думку, базуються на минулому і на критиці сьогодення. Їхній електорат — це переважно, літні люди, чия діяльність проходила за комуністичних часів. Цей електорат не має тенденцій до збільшення. До зменшення — так. На мою думку, ліві не мають майбутнього в Україні.
— Для вас тема можливої участі у виконавчій владі у майбутньому є табу чи ні?
— Ні, чому? Я не відкидаю такої можливості. Мені дуже подобається назва одного з творів Флемінга «Ніколи не кажи ніколи». Сьогодні я таку можливість виключаю, бо я сам так вирішив. Більш як 25 років у дипломатії — як ви думаєте, легко було відмовитися від того, що я знаю і вмію? Я за певних умов готовий знову прийти у виконавчу владу, але спочатку повинні бути створені ці умови.
