Iсторія зберігає багато подібних прикладів: з’являється політична партія, і більшість людей думає, що це поганий або ж недоречний жарт. Усі намагаються ігнорувати її, і це в тому випадку, коли з неї не сміються. Потім раптово починаються проблеми в економіці або з’являється зовнішня загроза, і партія починає впевнено крокувати до влади. Коли ж влада опиняється у неї в руках — згадаймо Гітлера, Леніна, муссоліні або навіть муллу Омара в Афганістані, — стає не до сміху.
Така «партія-жарт» зі злісними намірами з’явилася сьогодні в Польщі. Називається вона «Самооборона» і є, за її ж власними словами, виразником невдоволення бідних фермерів, переселенців та інших людей, незгодних з нинішнім політичним курсом країни. Лідер партії — самовпевнений примітивний політикан на ім’я Анджей Леппер. Нахабний, нецивілізований, більше схожий на бiлоруського диктатора Олександра Лукашенка, ніж на великих диктаторів минулого і сьогодення, Леппер, проте, є страшною постмодерною формою ірраціональної політики.
Саме з цієї причини я не можу глузувати з нього. Гітлер, Ленін і Муссоліні прагнули до влади для того, щоб використовувати державу для насадження своєї волі та своїх програм. Сьогоднішні антидемократи, однак, ставляться до держави як до перешкоди. Вони хочуть знищити державну владу, щоб такі шакали, як вони, могли годуватися її трупом.
«Самооборона» брала участь у кількох парламентських виборах, але до нинішнього року ніколи не мала більше 2% голосів. За три тижні до вересневих виборів під час опитувань громадської думки вона отримала 7 — 8% голосів. Усі думали, що це перебільшення, але після закінчення голосування у «Самооборони» виявилося близько 11% голосів і, відповідно, третє за величиною представництво у парламенті.
Усі були шоковані. Однак більшість поляків зберігають вірність демократичним нормам і вірять у можливість цивілізувати нецивілізованого. Так Леппер став віце-спікером парламенту (одним з чотирьох). Своїми провокаційними діями він привернув до себе увагу політичних коментаторів та теле- і газетних репортерів. Однак не довго. Уже через місяць ЗМІ він відверто набрид. Леппер намагався привернути їхню увагу, називаючи міністра закордонних справ зрадником і погрожуючи насильством, якщо не буде введена у дію його програма.
У можливість цивілізувати «Самооборону» не вірив більше ніхто. Парламент зняв Леппера із займаної посади. У своїй останній промові як віце-спікер Леппер звинуватив багатьох відомих політиків у хабарництві, називаючи суми, час та місце передачі хабарів. Нині Леппер, здається, не в змозі довести висунуті ним обвинувачення або запропонувати хоча б якесь обґрунтування своїх слів. Але це не має жодного значення: він зберіг свій рейтинг, попросивши про зустріч з американським послом, заявляючи, що знає про роль Польщі у подіях 11-го вересня.
Хотілося б сказати, що дискредитуючи себе, Леппер займається самознищенням. Так повинно відбуватися у демократичній державі. Зрештою, так воно і сталося з американським демагогом Джо Маккарті, коли він не спромігся довести свої твердження про сотні радянських шпигунів, що нібито наводнили Держдепартамент США. Однак Леппер не пустодзвін на кшталт Маккарті. Він також і не націоналіст на кшталт Ле Пена у Франції. Він не правий і не лівий. Він паплюжить політичну систему, хоче знищити її та замінити порожнечею, відсутністю системи — роздоллям для нецивілізованих політиканів.
Прихильники Леппера — це не бідняки та ізгої суспільства, а залишки нижнього рівня комуністичної номенклатури (апаратники, які виявилися занадто дурними навіть для того, щоб почати красти після падіння комуністичного режиму), а також ті, хто зробив гроші під час «сірого» періоду 1989 — 1991 років, коли державного контролю практично не існувало, і для того, щоб робити гроші, потрібна була лише вантажівка та достатня кількість бензину, щоб доїхати до Берліну. Провозячи контрабандою товари, можна було досягти відносного добробуту. Люди Леппера відчувають ностальгію за прибутковою анархією неповноцінної держави.
Тож кого вони вважають своїми ворогами? Не євреїв, не масонів і не циганів, що завжди були традиційними об’єктами нападок з боку люмпен-антидемократів. Ворогом «Самооборони» є сам демократичний уряд. Вони відкидають не тільки парламент та пов’язану з ним необхідність компромісів, але й саму владу закону.
Парламентська демократія народилася багато століть тому в Європі, змученій внутрішніми (здебільшого, релігійними) війнами. Воістину, найбільшим ворогом парламентської демократії залишається громадянська війна. Я не хочу перебільшувати загрозу, якою є Леппер, але думаю, що він є прикладом згубної моделі ірраціональної політики. Від Індонезії до Афганістану, від Грузії до України «феномен Леппера» — це частина нового нігілізму, мета якого зробити країни некерованими.
Як політичний філософ, я вважаю, що внутрішні вороги демократії — це справжня інтелектуальна проблема. Я думаю, закон не може бути єдиним захистом демократії, бо навіть якщо незліченні обмани Леппера будуть доведені та він опиниться у в’язниці, його послідовники (та їхній гнів) все одно залишаться. Як свого часу Гітлер, вийшовши iз в’язниці, він ймовірно буде користатися ще більшою їхньою любов’ю.
Внутрішні війни (навіть за відсутності насильства) не можна виграти винятково за допомогою судових процесів. Америка не може знищити терористів Осами бен Ладена за допомогою арештів, висування обвинувачень та судових розглядів. Політичні засоби — єдине знаряддя, що може бути використане проти політичної загрози.
Мають бути задіяні всі звичайні (і незвичайні) засоби, що є в розпорядженні демократії. Повторюючи ідею німецького політичного філософа Карла Шмітта, який ніколи не був прихильником демократії, ми повинні поводитися з ворогами як з ворогами. Коли демократія у небезпеці, її треба захищати «будь-якими необхідними засобами». Можливо, лібералам буде складно це зрозуміти, людям з демократичним складом розуму буде ще складніше це прийняти. Але важкі рішення неминучі заради торжества демократії.
Марцин Крул — декан історичного факультету Варшавського університету, редактор та видавець журналу для інтелектуалів «Res Publica Nowa».
