Якщо війна — це збройне продовження політики, то під інформаційно-психологічною війною можна розуміти маніпуляційно-пропагандистський вимір тих або інших бойових дій. Запекла боротьба за масову свідомість здатна одночасно виступати і причиною, і слідством, і основним, і допоміжним фронтом збройного конфлікту.
Живучи в XXI столітті, ми виразно бачимо, що якщо в традиційних і навіть індустріальних суспільствах успішне застосування грубої сили було достатнім засобом, щоб нав’язати свою волю ворогові, то в умовах інформаційної ери збройний тріумф над противником далеко не завжди гарантує відповідне придушення в соціально-психологічному просторі бойових дій. І тут вже актуалізується так звана soft power як метод інформаційної боротьби за суспільну свідомість.
Фахівець із прикладних психотехнологій Сергій Зелінський в одній зі своїх робіт пише, що психологічна війна відбувається інформаційним шляхом, і що не слід відокремлювати психологічні війни від інформаційних, оскільки ці два поняття є ланками одного ланцюга.
«Основний удар в результаті інформаційно-психологічних воєн обрушується на психіку мас, — відзначає Зелінський. — Таким чином відбувається формування громадської думки. На цю особливість звертали увагу ідеологи, оскільки розуміли, що сформовані відповідним чином установки в масах — здатні зрештою змінити життя людини, тобто змінити, якщо буде потрібно, соціальний устрій населення та суспільний лад».
СПЕЦИФІКА РЕГІОНАЛЬНОЇ СИТУАЦІЇ
Ось і сьогодні на Донбасі протистояння між українською стороною і самопроголошеними «республіками» відбувається на двох фронтах: на тому, де здійснюється озброєне продовження політики, і на тому, де воюють за громадську думку.
Що стосується першого фронту, то на даний момент перспективи тут доволі зрозумілі. Навіть усередині «республіканського» руху багато хто розуміє, що ні в політичному, ні у військовому плані самопроголошені «держави» самі по собі не проживуть. Якщо ж не станеться дива, яке в цій ситуації може постати у вигляді повномасштабного введення російських військ на Донбас, незабаром — орієнтовно від тижня до кількох місяців — кількість повинна остаточно перейти в якість, і війська «республік» буде повністю переможено об’єктивно переважаючими силами української армії.
На другому ж фронті — там, де борються за громадську думку — справи більш складні. З одного боку, в сьогоднішніх донбасівських настроях можна виділити деякі цілком типові позиції відносного того, що зараз відбувається в регіоні. Наприклад, людина може підтримувати одну сторону на знак протесту проти іншої, яка, на її думку, несе більш відчутні руйнування. З іншого боку, суспільно-політична нестабільність викликає у багатьох жителів Донбасу нестабільність емоційну, тому зациклюватись на якихось типових позиціях було б не зовсім доречно.
Тут є інший важливий аспект. Сьогодні українським «медіа-військам» варто було б не вплутуватися услід за протиборчою стороною в запеклу боротьбу за масову свідомість донбасівців, намагаючись всіма правдами і неправдами встановити в ньому свою ідеологічну матрицю. У нинішньому Донбасі людям по саму зав’язку вистачає агресії і відчуття своєї повної об’єктності і в просторі озброєної боротьби.
В інформаційно-психологічному плані потрібен інший підхід. Таким підходом для української сторони може бути політично безстороння емпатія. Звичайне людське співпереживання і емоційна підтримка. Це може виражатися в різних медійних кампаніях і акцентах у висвітленні тих чи тих подій. Така моральна підтримка, будучи одним із способів гарантування інформаційно-психологічної безпеки місцевого населення, — і зараз, і потім здатна принести набагато більше патріотичних плодів, ніж маніпуляційні спроби прихованого примусу до прийняття тих чи тих картин реальності, хоч би якими добрими ідеологічними цілями вони виправдовувалися.
Проблема відчуженості при прагненні до єдності має вирішуватися передусім через спів-переживання, спів-чуття. Тобто того, що єднає передусім у морально-психологічному плані, а потім вже в тих чи інших зовнішніх політичних формах.
ЧИ МАЄ МІСЦЕ СТОКГОЛЬМСЬКИЙ СИНДРОМ?
Кажучи про соціальні настрої в Донбасі і про те, як вони відбиваються у вітчизняних ЗМІ, не можна пройти повз тему стокгольмського синдрому, який останнім часом тенденційно приписують населенню шахтарського регіону.
Стокгольмський синдром — це такий психологічний стан, який виникає при захопленні заручників, коли вони починають симпатизувати і співчувати, а часом навіть і ототожнювати себе зі своїми загарбниками. Даний термін з’явився 1973 року після того, як у одному з банків Стокгольма рецидивісти захопили декількох заручників, які стали на бік злочинців, коли на місце подій приїхала поліція. У результаті конфлікт було розв’язано, злодіїв відправлено за ґрати. Але звільнені заручники стали відвідувати рецидивістів у в’язниці, прохати для них амністії, а одна з жінок, яка перебувала в заручниках, згодом навіть одружилася зі своїм колишнім викрадачем.
Спроби прив’язати стокгольмський синдром до нинішньої ситуації на Донбасі більш ніж сумнівні. Той, хто в регіоні підтримував і продовжує підтримувати «республіканців», навряд чи спочатку ставився до них як до «чужих», яких пізніше дивовижним чином полюбили як «своїх» (в останні місяці відбувається скоріше зворотний тренд). А ось про випадки, щоб у когось із тих, хто звільнився з полону «республік», спостерігався своєрідний стокгольмський синдром, наразі не чутно.
