Зважаючи на непопулярність радянської символіки на Волині та невелику кількість її реальних прихильників, ніхто і не сподівався, що рішення, яке Луцька міська рада прийняла у квітні минулого року, матиме таке «довгограюче» продовження. Тоді депутати міськради з подачі фракції ВО «Свобода» заборонили використання радянських прапорів і символіки під час масових заходів в обласному центрі Волині. Невдовзі його опротестувала прокуратура Луцька, а днями Волинський окружний адміністративний суд визнав незаконним та скасував рішення міськради про заборону радянської символіки.
Це стало справжнім святом на «вулиці» нечисленних прихильників символів держави, давно почилої у Бозі. Досить сказати, що у квітні минулого року, коли й було прийнято рішення про заборону, під стінами міськради мітингували лише чотири десятки людей із червоними прапорами, це при тому, що у Луцьку мешкає понад 200 тисяч населення. Власне, місцеві комуністи і комсомольці, може, й нечисленні, але досить активні у суспільному житті регіону. Хоча ця активність все більше нагадує, на думку багатьох, банальні провокації. Торік улітку волинські комсомольці виставили намет на центральній площі Луцька і збирали гроші на пам’ятник Сталіну. Звичайно, що це закінчилося протестами національно свідомої частини громади і винесенням комсомольців із їхнім наметом за межі площі... Нині волинські комсомольці начебто хочуть збирати кошти на відновлення пам’ятника луцькій підпільниці Паші Савельєвій, котрий... вкрали кілька років тому, бо він був виключно з бронзи. Про луцьке підпілля у роки Другої світової війни, яке координували із партизанського загону Медведєва (кадрового працівника НКВД), у місті теж думають неоднозначно. Але якщо пам’ятник спробують відновити, це знову спричинить бурління в суспільстві. Хоча, вважають деякі експерти, саме це і ставлять на меті перед собою комуністи та комсомольці.
Наразі Луцька міська рада збирається продовжувати у судових інстанціях боротьбу за визнання свого рішення про заборону радянської символіки правомірним. А місцеві експерти так міркують з цього приводу.
Святослав КРАВЧУК, перший заступник луцького міського голови:
— Червоні прапори на масових заходах у Луцьку були завжди. Але на фоні переважної кількості прапорів державних їх майже не було помітно. Якщо під час мітингу до Дня Перемоги майорів прапор Перемоги, то ніхто з присутніх ніколи не мав до того діла. Ці питання у Луцьку завжди вирішувалися толерантно, незважаючи на нашу історію, адже до Радянського Союзу Західну Україну приєднали значно пізніше, ніж інші території держави. Питання про заборону радянської символіки, власне, символіки неіснуючої держави, депутати порушили тоді, коли з’явилися виступи проти бандерівців, проти жовто-блакитного прапора. Це була як альтернативна відповідь. Вважаю, що всі питання з цією символікою лежать у суто політичній площині, бо для пересічного мешканця то є не особлива проблема і потреба.
Олександр МАРТИНЮК, керівник недержавного аналітичного центру КІС «Леон-Аналітик», голова обласної організації партії «Реформи і порядок»:
— Ця історія нагадує мені анекдот про Невловимого Джо. Мовляв, чому Невловимий? Тому, що він не потрібен нікому, то ніхто його і не ловить. Радянська символіка в Луцьку так само мало кого цікавить, її прихильників разом із прихильниками відповідної ідеології у нас на пальцях можна перерахувати. Просуваючи заборону рішенням міської ради, національно-демократичні партії мали дві мети. По-перше, зіграти на емоціях своїх виборців, переважна частина котрих негативно сприймає радянську символіку, а по-друге, хоч якось подражнити чинну владну вертикаль, відому своєю ностальгійною прихильністю до совка. Мотивація прокурорів і суддів теж, як на мене, зрозуміла: вчинити будь-що всупереч діям опозиції, а заодно підіграти одному з пріоритетних владних трендів, яким пропагується «велич» окремих радянських ідеологів про Велику Перемогу, слов’янську єдність і т. д. Вважаю, що в цій історії нема правових аспектів, є лише історичні комплекси і політичні технології.
Тарас ЛІТКОВЕЦЬ, політолог, старший викладач кафедри політології Волинського національного університету імені Лесі Українки, ведучий політичних новин на FM-радіо «Луцьк»:
— Головна проблема у чому? Чи мала право міська рада приймати рішення про заборону символіки. Можливо, з юридичної точки зору і були порушення, але це рішення найперше є політичним. Червоний прапор для волинян є, так би мовити, агресивним подразником, бо під ним із «золотого» вересня 1939 року почалися репресії на західноукраїнських землях. На Волині немає родини, в якій би не було депортованих на Сибір, тих, кого не заарештовано чи не знищено тодішньою новою владою. Червоний прапор є не лише символом тоталітарної держави, а й прапором комуністичної партії, котра по своїй суті і досі залишається антиукраїнською. Це сильний подразник у суспільстві. Тому рішення міської ради про заборону символіки було правильним, хоча судові органи, прокуратура і можуть вбачати тут якісь порушення. Але нині у політиці міської влади не лише Луцька трапляються й інші порушення, на які відповідні органи чомусь просто не звертають уваги... Боротьба з комунізмом триває і сьогодні, Україна все ще проходить своє становлення як держава. Цим і пояснюється боротьба за і проти символіки. Чи мислимою була б поява такої символіки в Ізраїлі, у Німеччині, навіть у тій же Польщі, котра теж мала своє комуністичне минуле?.. Ні, немислима. Я бував у Польщі, Чехії у день 9 травня, але про те, що в цей день була завершена війна, згадують лише побіжно у новинах. Червоних прапорів ніхто не вивішує. Можливо, і в Україні буде подібний спокій, коли ми зможемо розпрощатися з символікою минулої тоталітарної епохи.
Андрій ОСІПОВ, адвокат, депутат Луцької міської ради, заступник голови постійної комісії міської ради з питань дотримання прав людини, законності, боротьби зі злочинністю, депутатської діяльності, етики та регламенту:
— Територіальна громада в особі депутатів міської ради може встановлювати певні правила життя цієї громади. Але ці правила повинні викладатися у Статуті територіальної громади. Тому на найближчу сесію міськради я подам зміни у цей Статут, які б унеможливили подібні протести прокурорів. Дається взнаки державний тиск на судові органи. Сподіватися на адекватне рішення, особливо у таких гострих ситуаціях, нині марно. Для Волині подібний позов прокуратури і рішення суду є просто знущанням над історичною пам’яттю.
