Зовсім небагато часу лишається до старту нового політичного сезону. Парламентської коаліції де-факто вже не існує, невдовзі вона спочине в Бозі і де-юре. Водночас Україна вже зараз стоїть на порозі президентських виборів, тож з упевненістю можна сказати, що осіннє пробудження політичного життя точно позначиться жорсткою боротьбою за владу.
Проте в умовах, коли жодна зі сторін політичного процесу не має відчутної переваги, спосіб цієї боротьби буде доволі своєрідним: через переписування Конституції.
Сьогодні свій варіант Основного Закону не презентує хіба що лінивий. Про своє бажання його змінювати вже неодноразово заявляли представники БЮТу, Партії регіонів, КПУ та цілої низки дрібніших політичних сил. Вочевидь цієї політичної осені «конституційний» процес стане дуже модним, і на це є свої причини.
Сьогодні в постійній штучній актуалізації теми внесення змін до Конституції зацікавлені як ключові політичні гравці, так і «легковаговики». І якщо аутсайдери лише піаряться на темі, закинутій в медіа-простір політтехнологами БЮТу, Партії регіонів та Секретаріату Президента, то мотиви трьох останніх є дещо складнішими.
Наші так звані гранди від політики по мірі своєї поступової дискредитації в очах народу зрозуміли, що передвиборча боротьба є далеко не єдиним способом порівняно легітимного здобуття влади. Сьогодні їхньою метою стала постійна зміна правил гри під себе улюблених, аби звести до мінімуму потребу боротися за виборця. Тому й проекти Конституції сьогодні пишуться не під державні інститути: Президента, Кабмін чи парламент, а під ту чи іншу політичну силу.
БЮТ ТА ПР ПРАГНУТЬ ДВОПАРТІЙНОСТІ. БАЛОГА ЇМ ЗАВАЖАЄ. ПОКИ...
Соратники Тимошенко та Януковича можуть багато говорити про скасування депутатських пільг та недоторканності, необхідність чи неприпустимість другої державної мови, вступу до НАТО, проте все це ніщо інше, як піар-маячня.
Справжньою стратегічною метою як БЮТу, так і Партії регіонів на найближчу п’ятирічку є остаточне приведення країни до двопартійної політичної системи.
У світлі цієї тенденції мене зовсім не здивувало конституційне ноу-хау, запропоноване в проекті Конституції від Партії регіонів. За задумом «біло-блакитних», політична сила, що здобула на парламентських виборах найбільше голосів, автоматично має отримувати 226 депутатських мандатів.
Природно, що цю новинку для світової практики, яку б я саркастично назвав пропорційною виборчою системою відносної більшості, з ентузіазмом сприйняли в середовищі БЮТу. Адже вона спрямована на монополізацію політичного простору держави двома політичними силами за допомогою махінацій з правилами гри.
Неважко здогадатися, що в разі реалізації цієї ідеї роль дрібніших політичних гравців, які поки що впливають на політичний процес своєю участю чи неучастю в коаліціях, одразу ж буде зведено до нуля.
Добре, якщо політичній силі, яка набрала найбільше голосів, до створення власної більшості не вистачає 15—20 мандатів. Тоді ще цю ідею можна зрозуміти. А якщо такому «лідеру» доведеться дописувати мандатів 70? Адже ж може бути і такий розклад. Як тоді пояснити виборцям, що парламентську більшість створила політична сила, яка не користується підтримкою більшої частини суспільства? Втім, ніяких кількісних застережень ми в «регіональному» проекті Основного Закону не знаходимо.
Цікава ситуація виходить: бажання мати більшість депутатських мандатів у політичних «важковаговиків» є, а от здобувати відповідну кількість голосів на виборах самотужки чи вести коаліційні переговори з меншими партіями — ліньки. Адже набагато простіше автоматично записати до своєї парламентської більшості голоси виборців того ж таки блоку Литвина і не панькатися довго з його депутатами, розпитуючи про умови їхньої участі в коаліції.
Напевно, і бютівці, і регіонали сподіваються, що на тлі театральних дебатів про НАТО та російську мову такі тектонічні зміни політичної системи залишаться непоміченими.
Ці «опоненти» вже давно зрозуміли, що «воювати» треба лише на різноманітних ток-шоу, а поза ефіром треба домовлятися і ділити електорат поміж собою. Будь-які вибори в Україні, за задумом БЮТу та Партії регіонів, мають стати виборами поміж БЮТом та Партією регіонів, тобто «виборами без вибору».
Де-факто двопартійна система існує вже зараз, проте у дещо недорозвиненому стані. Усьому виною існування третього, поки що політичного гравця — президентського оточення, яке в народі прийнято іменувати Секретаріатом Президента.
За останні кілька років навколо гаранта зібрався немаленький натовп бюрократів, які зараз хотіли би будь-що продовжити своє перебування у владі. Водночас вони розуміють, що доба Ющенка, який для них є чимось на кшталт авіаносця, швидко добігає кінця і треба терміново відповідати на одвічне російське запитання «Что делать?»!
Часу перед черговими президентськими виборами в чиновників Секретаріату залишається все менше й менше, а тут, як на зло, всі його партійні проекти загнивають. Спочатку «Наша Україна», потім — «Наша Україна — Народна самооборона», тепер уже «Єдиний центр» набув одіозного іміджу, фактично ще не народившись. Усі ці метаморфози виглядають досить слабко і неефективно. Оточення Президента ребрендінгом займається більше, ніж політикою, і через те втрачає ефективність.
Тому Секретаріат — це тимчасова перепона двопартійності в Україні. По мірі того, як до людей Балоги приходитиме розуміння безперспективності розкрутки чергових «мильних бульбашок», вони все млявіше боротимуться з двопартійністю і все активніше лобіюватимуть переобрання Ющенка у парламенті. З провалом і цієї ідеї «куми і свати» Ющенка припинять своє існування в якості окремого центру інтриготворення і шукатимуть політичного щастя в лавах бютівців та регіоналів. Звичайно ж, якщо лідери останніх їх у ці лави пустять.
КОМУ ВИГІДНО?
Можливо, в когось виникне запитання: а що ж поганого в двопартійній системі, адже ж існує вона у Великій Британії чи тих самих Сполучених Штатах? Одразу ж відповім: в самій системі нічого поганого немає, як і хорошого. Просто так склалися обставини, що в даний часовий проміжок і конкретно в умовах української державності така система відповідає інтересам двох бізнес-мега-груп, а не українського суспільства.
Порушиться природний процес зміни політичних еліт. БЮТ та Партія регіонів, які здатні годувати народ лише гнилими ідеями поляризації суспільства або неприхованим популізмом, штучним чином затримають себе при владі. Депутатство батьків успадковуватиметься дітьми та внуками, як у феодальні часи.
Уже сьогодні склалася ситуація, коли жодному з політичних таборів не потрібно боротися за симпатії людей. Бютівці та регіонали знають, що почергово змінюватимуть одне одного на політичному олімпі, і докладають усіх зусиль, аби інших гравців навіть до боротьби за владу не допустити. Не здивуюся, якщо найближчим часом знову актуалізується тема запровадження «непрохідних» прохідних бар’єрів під приводом порятунку «України» (БЮТ та ПР) від «маргіналів» (решти партій та блоків).
Повальна аполітичність, масове розчарування населення практично в усіх державних інститутах, партіях та громадських організаціях — це якраз те, чого так потребують БЮТ та Партія регіонів, аби не пустити до реальної влади нові політичні сили зі свіжими ідеями.
Метою цих двох бізнес-груп є створення такої атмосфери в суспільстві, за якої будь-які нові чи старі політики сприйматимуться народом скептично. Всезагальна зневіра є вигідною для бютівців та регіоналів, адже втримати владу в пасивному суспільстві значно простіше, ніж у політично активному.
І навпаки, посунути правлячі верхи з політичного олімпу практично неможливо в державі, суспільству якої від політики нічого не треба.
Ціла низка політиків і політологів наївно вірять в те, що народ з’їсть усе, що запропонують, і віритиме їм стільки, скільки накажуть. Утім, із Києва вони виїздять хіба що на дачу, а я в глибинці живу і щодня спостерігаю зростання невдоволення народу через те, що політики сприймають його отакою декорацією для себе, великих! Утім, ці «деморалізатори» глибоко помиляються.
Напевно, лідер СДПУ(о) Віктор Медведчук і лідер НДП Валерій Пустовойтенко теж свого часу думали, що взяли Бога за бороду й утримають владу вічно. Ну, й де зараз ці лідери та ці партії? Наш народ не такий, аби самоусунутися від боротьби за свої права. Люди все знають і все бачать. Ще вчора могло здатися, що схід України — це довічна вотчина Партії регіонів. А сьогодні з цієї партії в Севєродонецьку вже демонстративно і масово виходять її члени.
Цілком не виключено, що завтра як регіонали, так і бютівці поступляться місцем новим командам, які пропонуватимуть суспільству не поляризацію суспільства, а щоденну, кропітку й конструктивну працю в дусі «стратегії малих справ». Перша ластівка вже прилетіла. Хіба хтось зможе заперечити, що БЮТ не програв битву за Київ Леоніду Черновецькому?
ПРИРОДНІШОЮ І БЕЗПЕЧНІШОЮ ДЛЯ НАС Є СИТУАТИВНА БІЛЬШІСТЬ ІЗ КОЖНОГО ПИТАННЯ
Переконаний, головною передумовою монополізації політичного простору двома таборами стала обов’язкова чітка структуризація парламенту за результатами виборів на більшість та опозицію. Такий поділ мав у початковому задумі врятувати державу від політичної безвідповідальності. Втім, від останньої він не вберіг, а шкоди Україні завдав чимало.
Це на Заході поділ парламенту на більшість та опозицію ділить суспільство на консерваторів і лібералів. У нас же такий підхід призвів лише до поляризації України на два навіть не політичні, а світоглядні етнокультурні табори відповідно до самоідентифікації громадян.
Двопартійність, обов’язкова структуризація парламенту на більшість та опозицію та пропорційна виборча система — небезпечні для української державності, оскільки спокушають політичні сили скотитися до етнокультурної поляризації суспільства, до поділу держави на «східняків» та «західників».
Переконаний, що для голосування по кожному окремому питанню має формуватися своя ситуативна більшість та ситуативна опозиція. Такий підхід буде значно природнішим, ефективнішим і, головне, безпечнішим для України як держави.
КОЛИ ДОЧЕКАЄМОСЯ КОНСТИТУЦІЇ «ПІД ГРОМАДЯНИНА»?
У погоні за «своєю» Конституцією основні політичні сили зовсім забули про пересічного українця. А саме він якраз є цілком відстороненим від влади.
За існуючої сьогодні пропорційної виборчої системи мільйони громадян, не будучи членами жодних партій, фактично позбавлені права бути обраними у ради всіх рівнів, окрім депутатства у сільських радах.
Позбавлені виборці також і права обирати. Замість того, щоб голосувати дійсно за своїх представників, вони мають віддавати голос за безликий список і у результаті кожного разу отримувати кота в мішку.
Неправильно у нас розуміють поняття імперативного мандату. Сьогодні парламентар не може захищати інтереси виборців та мати свою принципову позицію. Натомість він зобов’язаний щоразу «хитатися» разом із лінією партії.
Депутати фактично перетворилися на «машини для синхронного голосування», стали слухняними «кнопкодавами», «хлопчаками на побігеньках» у лідерів своїх фракцій. Вони втратили статус народних, оскільки обслуговують інтереси не громадян, а двох бізнес-політичних груп.
Вважаю, що право відкликати депутата повинні отримати громадяни, адже саме вони, а не партійні лідери, делегують останньому свою владу.
Ще однією болючою точкою української політичної системи, на яку ніхто з «перших скрипок» не звертає уваги, є судочинство. Ні для кого не секрет, що воно в нас у кращому випадку неефективне, а зазвичай просто корумповане. Кожен, хто мав справу з судами, мене зрозуміє.
Пригадується, що незадовго до позачергових парламентських виборів-2007 Юлія Тимошенко обіцяла надати народу право обирати суддів. Та й міністр юстиції Микола Оніщук неодноразово заявляв про розробку механізмів боротьби проти корупції судочинства. Схоже, все це було з тієї ж опери, що й скасування призову до армії. Сьогодні як не було механізмів контролю за судочинством з боку громадськості, так і немає.
Можна ще довго називати сфери життя, в яких права громадян є незахищеними. На тему «Конституції в інтересах громадянина» можна провести широку суспільну дискусію. Втім, вона не зацікавить «грандів» української політики, які розглядають зміни до Конституції лише як засіб боротьби за владу.
