Неозброєним оком видно, що останнім часом тема «джинси», себто замовних матеріалів, в основі появі яких — ті чи інші матеріальні інтереси власників мас-медіа, а інколи й самих журналістів, стала практично постійною на багатьох форумах інтернету. Це не дивно: на носі вибори. Як мінімум президентські, можливо, що й дочасні парламентські. А то й референдум, попри президентське вето на відповідний закон, може раптом вигулькнути — якщо Віктор Ющенко домовиться з більшістю депутатів Верховної Ради щодо поправок до закону або якщо Юлія Тимошенко та Віктор Янукович де-факто сколотять конституційну більшість для подолання вето. Отож попит на «джинсу» і відповідна пропозиція наразі неодмінно зростатимуть. І журналістській спільноті доведеться або робити вигляд, що все чудово, або ж намагатися виробити якісь неофіційні правила власної роботи у ЗМІ в цей період, — бо ж якщо вже не можна без «джинси», то її слід якось мінімізувати й обкласти «червоними прапорцями», щоб читач розумів, що, де й почому.
Власне, що таке засилля «джинси» у ЗМІ? Це насичення їх у кращому разі частково достовірними («правда, але не вся»), у гіршому — геть недостовірними («брехня собача») твердженнями та судженнями. Який буде наслідок цього? У тактичному плані — зиск, «зелень», в оперативному (якщо вдатися до воєнних аналогій) — помітна втрата довіри з боку аудиторії, у стратегічному — падіння впливу ЗМІ у суспільстві і неможливість «зрубати добрі гроші» на наступних виборах. Про більш високі матерії я просто мовчу...
Але це все стосується, так би мовити, відвертої «джинси», за яку заплачено (грошима або якимись послугами) і яку можна «вхопити за хвіст». Тим часом кожен, хто працював у впливових ЗМІ, передусім аудіовізуальних, знає, як легко твориться напівприхована або ретельно прихована... не одразу назвеш це «джинсою», хоча за суттю — це вона. Усе дуже просто — не поставити в прямому ефірі певному політику незручних запитань, хоча вони — виходячи з позиції цього політика — так і просяться; а коли політик верзе відверті дурниці, перекручуючи факти, спотворюючи цитати і посилаючись на неіснуючу статистику, зробити вигляд, що все в порядку — все одно тебе зможуть підловити лише кілька десятків несамовитих інтелектуалів, і далеко не кожен із них стане писати викривальний коментар до «Дня», «Телекритики» чи «Української правди». Та й, власне, — про що писати, як сформулювати, як позначити феномен «джинси без надриву», «джинси без джинси»?
Типовий випадок: прямий ефір на радіо чи телебаченні, поряд із тобою — депутат чи урядовець, який починає на всю країну верзти відверті нісенітниці. І не оціночного, а фактологічного характеру. У силу своєї граничної некомпетентності. Що робити? Перервати його і сказати: шановний, не кажіть дурниць, ви не володієте темою? Чи тримати під рукою компетентного з усіх питань експерта, щоб у належний момент увімкнути йому мікрофон? Чи робити вигляд, наче нічого не сталося, мовляв, аудиторія у нас розумна, хай сама розбирається, де інформація, а де відверта «деза»?
Можливо, розв’язати цей вузол ведучим було б легше, а нісенітниць в українському ефірі — значно менше, якби не традиційні настанови керівництва ЗМІ: не вести зі знаними політиками розмову у форматі «жорсткого інтерв’ю». Головна причина тут навіть не в тому, що хтось зачепить чиїсь інтереси, а в тому, що український політик, котрого публічно «розклали» по поличках (а нерідко це не надто апетитне видовище), просто більше не прийде в ту студію, де з ним «неправильно» повелися. Оскільки ж абсолютна більшість депутатів, міністрів, генералів тощо має відповідні комплекси, щиро вважаючи журналістів не представниками громадянського суспільства, а різновидом своєї обслуги, то й результати будуть відповідні, а ставлення до «плебеїв» (крім хіба що Шустера, бо ж імпортований із Москви...) — не найкращим. Тим часом менеджменту всіх теле- та радіоканалів ледь не щодня потрібні політики (не має значення, якого рівня компетенції) у студіях. І редакторам майже всіх газет — також (нечасто редактори можуть дозволити собі селекцію політиків за принципом «розумний — дурень», ой, нечасто...). Така вже склалася в Україні традиція, що саме політики у нас головні експерти з усіх на світі питань, і їхня думка подається як остаточний вердикт.
А відтак виникають справді майже нерозв’язні проблеми. Не буду вказувати на конкретні приклади — ще звинуватять у «джинсі» чи недобросовісній конкуренції, зупинюся на тенденції. Скажімо, дає поважне видання інтерв’ю зі знаним політиком — і той політик дуже професійно на кожні дев’ять правдивих речень вкидає одне не надто правдиве. У результаті маємо сумніви з боку компетентного читача й щодо всіх інших тверджень цього політика (але це політикові проблеми), а крім того, і певну недовіру до видання, яке подає такі тексти без того, щоб показати інший погляд на проблему й реальний фактографічний ряд. Отож запитання: маємо «джинсу мимоволі» чи непрофесійність автора інтерв’ю (не перевірив факти)? А якби перевірив, то що? Давати коментар від редакції — «політик бреше»?
Добре в Польщі — там би такі проблеми, як розуміють читачі, ніколи не виникли. Там політик, який би дозволив собі «неточність» значного ѓатунку, автоматично й назавжди вибув би із VIP-списку. Але Україна, як відомо, не Польща — не в останню чергу тому, що читачі газет та глядачі телеканалів (вони ж — виборці) не звертають увагу на такі «дрібниці». А відтак задаються й певні норми для самих мас-медіа, коли за мовчазною згодою сторін правдива та повна інформація до аудиторії не потрапляє. І не потрапить...
Власне, у мене відсутні рецепти, що саме робити в таких ситуаціях. Звісно, теоретично можна мати в кожній солідній редакції кілька добре оплачуваних мудрагелів, які б супроводили виступи політиків «інформацією до роздумів». Але треба, щоб так діяли усі провідні ЗМІ, відкинувши свої вподобання і не зважаючи на спонсорські гроші, бо ж інакше політики підуть давати інтерв’ю туди, де до них не присікуватимуться (а без «експертної» думки політиків, у тому числі й відвертих лузерів, чомусь не може обійтися жодна газета чи телепрограма). І що робити? Заплющити очі на «джинсу мимоволі», яку випускаєш у світ, навіть того не бажаючи?
Проте дещо, здається, є зрозумілим. Звісно, кожен журналіст має право на симпатії до певних політиків і політичних сил. Нічого жахливого в тому немає, ба більше — це нормально, якщо тільки не впадати в «політичний екстаз». Бо насправді допомогти своїм улюбленцям ти можеш не апологетикою їхніх чеснот, реальних та уявних (з одночасним замовчуванням вад), а об’єктивним всебічним аналізом та публічним обговоренням реальних проблем у діяльності цих політиків, що, врешті-решт, зробить їх сильнішими, — хіба не так?
А друге «антиджинсове» правило, очевидно, полягає в тому, щоб виховувати мудрого читача, здатного самостійно розібратися в тому, що діється зі світом, власною країною та ним самим. Для цього у теле- та радіоефірі й на шпальтах газет та журналів мають бути представлені думки справді кваліфікованих експертів, які мають професійну та людську гідність і доброчесність яких не продається. От тоді загал матиме змогу наочно порівняти дурість значного числа політиків і чесноти справжніх фахівців. І тоді будь-яка «джинса», чи то проплачена, чи то мимовільна, втратить свою нинішню вагу.
А платити за неї значна кількість політиків усе одно буде — бо ж так хочеться не лише вплинути на аудиторію, а й похизуватися власною мудрістю. До речі, в таких умовах депутатській публіці певного ѓатунку, дивись, доведеться щось вивчити — комусь географію, комусь — макроекономіку, а комусь — конституційне право...
...Поки що рівень довіри громадян до українських мас-медіа вищий, ніж до Верховної Ради, Кабміну та президентського Секретаріату — і це попри всі проблеми наших ЗМІ; то чи не варто докласти всіх зусиль, щоб він і надалі залишався на належному рівні?
