Василь ЗАБРОДСЬКИЙ, президент ТРК «ТВА», депутат Чернівецької міської ради. «День» запропонував йому декілька запитань щодо ситуації на Буковині і ролі ЗМІ в регіоні.
— Які тенденції ви вважаєте визначальними в суспільно-політичному житті регіону?
— Буковина не є регіоном, від якого залежить ситуація в державі. На жаль, це найменша область в Україні і, наскільки я пам’ятаю, дає найменший дохід в бюджет. Щодо пріоритетних напрямів економіки, то переконаний — Буковина повинна розвиватись як туристична зона, маючи Карпати, Хотинську фортецю, інші пам’ятки культури та сприятливі географічні умови. Відбудовувати підприємства ВПК змісту немає — є набагато дешевші виробництва і нові технології.
— Сьогодні Чернівецька область як прикордонна є просто «кузнею кадрів» заробітчан — лише за приблизними даними за кордон виїхало більше за 100 тисяч буковинців, і це в той час, як область найменша в Україні. Де вихід з цієї ситуації?
— Це проблема не лише України. Коли була скрута, скажімо, в Югославії чи Польщі, громадяни цих держав теж їхали на заробітки в сусідню Німеччину. Людина завжди шукає де краще. А сьогодні в нашій державі така ситуація склалась не лише на Буковині, а й в усіх прикордонних областях. Що тут скажеш — ганьба державі, що не може дати роботу своїм громадянам.
Наш журналіст В’ячеслав Хабайло за сприяння американських фондів спільно з Центром «Жінка для жінки» підготував проект про життя наших співгромадян за кордоном. Його основна тема — буковинці як товар. Йшлось про работоргівлю, що процвітає у третьому тисячолітті. Відверто кажучи, у фільмі показано лише невелику частину поневірянь і негараздів буковинців за кордоном. Окрема тема — як українські злочинні угруповання забирають гроші, вбивають наших же людей. Все це просто жахливо, але змінити ситуацію без реальних програм економічного розвитку як України, так і Буковини зокрема, неможливо.
— Очевидно, вирішити проблему безробіття можна частково за рахунок розвитку малого і середнього бізнесу. Як оцінюєте його стан в області?
— У цій сфері не все так погано на Буковині, як в країні в цілому. Існуючий малий і середній бізнес, і в Чернівцях в тому числі, швидше розвивається наперекір, ніж завдяки діяльності влади. На жаль, всі законодавчі акти і програми, які повинні його підтримувати, цього не роблять. А що сказати про так званий «державний рекет», як його називають підприємці — податкову службу, пожежну, санепідемстанцію та інші? Якщо ти можеш працювати і заробляти, з тебе здирають шкіру всі, хто може. Це не просто моя думка — це особистий досвід, я з 1991 року займаюсь бізнесом.
Наведу такий приклад: наші приватні таксисти тривалий час оформляли ліцензії не в Чернівцях, а в Дунаївцях, райцентрі Хмельницької області — там це коштує в декілька разів дешевше, ніж у нас, і податки вони платили в місцевий бюджет Дунаївців. Пройшов рік, поки Чернівецькою міською радою була створена комісія. Вона вивчила ситуацію, зменшила цю плату, і аж тоді пішли гроші в міський бюджет.
— Як охарактеризуєте медіа-ринок в області?
— Медіа-ринок нашої області сформований відповідно до реалій нашого суспільства, але я і мої колеги, керівники ЗМІ розуміють, що повинно бути по-іншому. Повинна бути щоденна газета, а не тижневики, хоча у нас є декілька газет, що виходять 2-3 рази на тиждень. В той же час – медіа-ринок, а це теж бізнес, що існує за рахунок реклами. Якщо рівень суспільства дозволяє витрачати бізнесмену гроші на рекламу — буде існувати преса, і незалежна в тому числі. Якщо ж таких грошей немає, то ЗМІ існують або за рахунок державних коштів, або партійно-кланових і таке інше. Дуже добре, що у нас в Чернівцях є рекламодавці і є гроші на цьому ринку. Хоча, якщо порівняти зi Львовом чи Києвом, то це зовсім різні ринки. Як і, скажімо, Луцьк чи Івано–Франківськ порівнювати з Чернівцями — в нашому місті значно краща ситуація в цьому відношенні.
Щодо місця ЗМІ у суспільно-політичному житті, то воно не змінилось. Як в радянські часи, так і дорадянські, і пострадянські — це дзеркало, що відображає суспільство з його позитивами і негативами. На жаль, дуже часто з тих чи інших причин дзеркало буває кривим, зрештою, наше суспільство — королівство кривих дзеркал.
— Як ви оцінюєте рівень захищеності журналістів у нашій державі?
— Захист журналіста залежить від самого журналіста, його громадянської позиції, від тих завдань, які він перед собою ставить. У нас в області налічується більше трьох сотень журналістів, і я не думаю, що у всіх є проблеми соціального захисту. Вони є у десятка, у того, хто реально стикається з несправедливістю по відношенню до себе. Чому так складається? Напевно, став «неугоден» комусь з різних причин, і не обов’язково через політичну заангажованість. Неправильно написав — і вже ворог, але «не так» на думку чиновника не значить неправильно взагалі. Жоден чиновник в світі, і, напевно, жодна людина не хоче, щоб про неї погано писали, але якщо ЗМІ — дзеркало, то воно повинно відображати те, що є.
З другого боку, той журналіст, що йде на це, прекрасно розуміє, що його чекає, і що йому доведеться з чимось боротись — чи з судом, чи неадекватною громадською думкою, кимось поширеною. Хоча є журналісти, які працюють на догоду владі, але в той же час паплюжать своїх колег. Їм захист потрібен на рівні, щоб з ними вітались – а з ними не вітаються.
А звернення до суду — це реальність сьогодення, і я думаю, що років 15 вони будуть мати місце, поки хтось із журналістів не доведе справу до Європейського суду. Коли там по якійсь із справ українського журналіста буде прийнято рішення, все закінчиться. Чиновник повинен зрозуміти, що головне не подати позов, а довести свою правоту і відповідно відстоювати свої інтереси. З іншого ж боку, є чимало журналістів, які чекають таких судів, щоб зробити собі рекламу. Тут все залежить від людей. Але влада повинна працювати, а не розбиратись з журналістами.
