Постійна зміна схоже оселилася у самому серці
сьогоднішньої глобальної цивілізації. Через це, країни, які ставляться
до своєї внутрішньої реальності як до священної, не можуть ні впоратися
зі змінами, ні передбачити їх напрям. Для них зміна виглядає чимось ірраціональним
або навіть катастрофічним.
Як ми бачили на прикладі протестів проти МФВ, що пройшли
недавно у Празі, і торішніх протестів проти Світової Торгової Організації
у Сієтлі, цей страх розповсюдився далеко і широко. Люди, схоже, все більше
розглядають зміни не як щось, що зміцнює їхню свободу і гідність, а як
силу, яка сприяє поширенню несправедливості та жадібності. Зосереджуючи
багатство у вузьких колах, глобалізація породжує більше загроз, ніж можливостей.
Наприклад, труднощі в передачі знань та нових технологій із центру до периферії
поглиблюють економічну нерівність і приводять деякі країни до нової форми
колоніалізму. Зважаючи на це, багато людей побоюються, що світові лідери
почнуть маніпулювати глобалізацією задля своєї вигоди.
Обмежуючи можливості росту для багатьох людей, сьогоднішній
порядок у міжнародній економіці не відповідає ідеалам великих демократичних
революцій нашого століття, які стверджували, що жоден мешканець світу не
повинен бути залишений позаду. Для тих людей і країн, які сьогодні винесені
«за поля» процесом технологічного розвитку, виробництва та обміну, існує,
я вірю, лише один реальний вихід: наново затвердити себе як незалежні держави,
регіонально інтегровані всіма можливими шляхами.
Тільки з незалежністю приходить упевненість, необхідна
для більшої участі, а більша участь означає поліпшене управління, як на
міжнародному рівні, так і на внутрішньому. «Некерованість» з’являється
при спробах встановити контроль над людьми та країнами, які виявилися в
стороні від участі в рішеннях, що визначають їх життя. Громадяни та країни
стають однаково некерованими, коли вони бачать себе як пасивні інструменти
рішень, прийнятих закритою елітою, яка управляє шляхом трансформації людей
у німі «маси».
Тому що саме вільні особистості — вільні громадяни, вільні
держави — є протагоністами справжнього правління. Без повної та рівної
відповідальності не може існувати й тривале правління. Ось чого не можуть
зрозуміти ринкові фундаменталісти, консультанти з менеджменту і технократи.
Країни, громадяни, користувачі, споживачі, виробники, робочі, підприємці,
професіонали не можуть бути виключені з процесу прийняття рішень, які ведуть
до серйозних наслідків для їхнього життя та цілей, фактично, для цінностей
суспільства.
Люди у Сполучених Штатах і Західній Європі усвідомлюють,
що міцність їхніх демократичних систем посилила їх процвітання. За контрастом,
ми, у Латинській Америці і Східній Європі, знаємо, що демократії важко
вижити у часи кризи, бідності та ізоляцій. Зберегти демократичні цінності
дуже складно, коли величезні сектори не справляються з інтеграцією до глобального
ринку, коли страждання знищують людське достоїнство, а нестача вибору робить
свободу безглуздою. В цьому, насправді, існує гіркий парадокс: розвинені
демократії використовують силу глобалізації, щоб покарати нас економічно,
здійснюють дискримінацію проти наших громадян та експорту.
В окремих країнах захист слабких досягається за рахунок
рівного застосування влади закону. Це повинно стати правилом і в міжнародних
відносинах. Але щоб створити міжнародний порядок, заснований на законі,
а не на силі — економічній силі, що замінила військову потужність, — для
цього необхідно укріпити та розповсюдити різносторонність як в політичних
колах, так і в економічних. Тільки співпраця вільних і рівноправних націй
може зробити це реальністю.
З цим пов’язано й те, що сьогоднішній економічний розвиток
залежить більшою мірою не від окремої країни, а від регіональної інтеграції,
яка може запобігти негативним ефектам фінансових спекуляцій, що проростають
iз глобалізації. Тому світ потребує розвитку інтеграції на основі загальної
економічної демократизації: сумісності валют, вільній торгівлі, і найголовніше,
спільному бажанні визначити правила гри, які б відповідали інтересам усього
регіону. Тільки така рівноправна співпраця може забезпечити міцну політичну
основу інтеграції.
Поки країна перебуває в підкоренні неконтрольованої сили
глобалізації, її майбутнє знаходиться в чужих руках. Але погоджуючись із
відкриттям регіональної економіки для експорту, бідним країнам і країнам,
що розвиваються, повинні бути дозволені певні заходи по захисту їх власної
промисловості. У цьому є своя справедливість, особливо беручи до уваги
ті країни, які на словах сурмлять про свою віру у вільну торгівлю, а в
реальності щодня моляться біля вівтаря протекціонізму.
Кожен усвідомлює, що ринок потребує правил, щоб уникнути
таких небезпек, як монополії та олігополії. Але монополії багатства — настільки
ж згубні. Держава не повинна відмовлятися від своєї ролі перерозподілу;
вона також не може віддати ринку свою роль у розвитку. Дійсно, якісне житло
та освіта, пенсії і страхування безробіття, сучасна система охорони здоров’я
і соціальні сімейні послуги повинні бути не плодами сталої демократії,
а умовами її виживання та консолідації.
Тому що будь-яка програма, заснована на егоїзмі та несправедливості
повинна викликати могутні сили соціальної нестабільності. Головний виклик
полягає у реальності рівноправності, і для цього Держава, яку глобалізація
вважає пройденим етапом, є життєво необхідною. Тільки вона може встановити
прогресивне оподаткування, адекватне регулювання приватизованих суспільних
послуг, підтримку малим і середнім компаніям, велику ефективність суспільних
витрат і значне поліпшення в системах освіти та охорони здоров’я. Невід’ємним
обов’язком держави є гарантія соціальної безпеки для всіх жителів країни.
Колись марксисти агітували за те, щоб робітники всіх країн
об’єднувалися. Цього так і не сталося, але тепер ми бачимо глобалізацію
солідарності, підтримки кооперативним регіональним об’єднанням і необхідність
переосмислити роль міжнародних агентств і непрактичність ізоляції. Без
такої солідарності ми рухаємося до світу без центру, без авторитету, без
порядку, до світу, керованого глобалізованою мафією, «де офіційне і таємне
зливається воєдино». Логіка влади в цьому майбутньому світі буде безжальною
до тих, хто відмовиться від свого права на самовизначення. Щоб підтримати
волю до самовизначення, ми повинні подолати страх перед домінуючою політичною
ортодоксією неминучості глобалізації. Єдина риба, яка завжди пливе за течією,
— це мертва риба.
ДО РЕЧІ
Уповноважений Верховної Ради України із прав людини
Ніна Карпачова звернулася до першого заступника голови парламенту Віктора
Медведчука із проханням перенести представлення першої щорічної доповіді
омбудсмена «Про стан дотримання і захисту прав та свобод людини в Україні»
на 15 листопада. Згідно з попереднім порядком денним роботи Верховної Ради
наступного тижня, слухання доповіді було призначено на сьогодні, — передає
Інтерфакс-Україна.
Н.Карпачова мотивує необхідність перенесення доповіді
тим, що МЗС звернувся до неї із проханням узяти особисту участь у щорічному
засіданні з питань виконання країнами — членами ОБСЄ зобов’язань у сфері
прав людини 17—27 жовтня у Варшаві (Польща). Як мовиться у зверненні МЗС,
на черговому щорічному засіданні у Варшаві, організованому Бюро ОБСЄ з
питань демократичних інститутів та прав людини, планується обговорити питання
про права дитини в конфліктах, права національних меншин, свободу ЗМІ,
вільні вибори та незалежність судової системи.
«Неважко передбачувати в ході цієї зустрічі ймовірність
упереджених виступів на нашу адресу, зокрема, з боку представника ОБСЄ
з питань свободи ЗМІ Ф.Дюве або російської делегації із приводу нібито
порушення прав російської нацменшини в Україні», — мовиться у зверненні.
МЗС підкреслює доцільність участі Н.Карпачової в цьому засіданні «з урахуванням
важливості питань порядку денного та необхідності відстоювання під час
дискусій інтересів України».
